Вітер у вербах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чітко та рельєфно вимальовувався проти неба край землі, а в одній чверті він видавався особливо чорним супроти сріблястого сяйва, що розгорялося чимраз яскравіше. Аж ось нарешті понад крайкою землі, яка завмерла у чеканні, повільно та велично зійшов місяць, гойднувся понад видноколом, наче звільняючись від земних обіймів, та й полинув собі вгору. Звірі знову взялися оглядати всі поверхні — прилеглі луки, принишклі сади, водяне плесо — від берега й до берега. Усе навкруг лежало, наче на долоні, позбувшись таємничого покрову, відкрите й зовсім не страшне. Все було видно, як удень, і разом з тим інакше, ніж удень. їх вітали знайомі місця, вбрані в інші шати, неначе їм вдалося непомітно відлучитися, вдягнути чисті одежі і тихо повернутися назад. І ось тепер вони стояли, сором’язливо усміхалися й чекали, впізнають їх чи ні.

Прив’язавши човна до верби, наші друзі ступили до мовчазно-сріблястого царства і взялися обшукувати живоплоти, дуплясті дерева, яружки та струмки у них, не проминаючи і рівчаків та пересохлих річищ.

Скінчивши пошуки, вони сіли в човен, перепливли річку й так само, до останньої шпарки, обнишпорювали протилежний берег, а місяць, який спокійно й незворушно висів у безхмарному небі, як міг допомагав їм у цих пошуках, дарма, що до нього далеко. А там настала і його пора, й він знехотя спустився до землі, залишив їх самих, і знову річку та поля сповив серпанок загадковості.

Невдовзі все стало поволі мінятися. Прояснів небокрай, чіткіше окреслилися поля та дерева, міняючись просто на очах, скидаючи з себе серпанок таємничості. Пронизливо защебетала пташка, та знову замовкла. Дмухнув, зашелестівши очеретами, легенький вітерець. Кріт легко рухав веслами, не забуваючи уважно оглядати береги. Ондатр тепер сидів за кермом. Аж ось він схопився на ноги і став напружено до чогось прислухатися. Кріт здивовано поглянув на Ондатра.

— Вже нема! — зітхнув Ондатр, знову сідаючи на місце. — Це щось прекрасне, дивовижне й нове. Шкода, що скінчилося так скоро. Краще б я їх і не чув. Вони пробуджують якесь бажання, аж несила його терпіти, і тебе вже ніщо не цікавить, крім них — тих чарівних звуків, які усе життя слухав би. Ага, ось знову! — скрикнув Ондатр, весь перетворюючись на слух. Він завмер і довго мовчав, піддавшись невидимим чарам.

— Вони знову стихають, і я вже нічого не чую, — заговорив він знову. — Кроте, яка це краса! Веселе дзюрчання і радість, і тоненький, виразний, щасливий поклик далекої мелодії! Я ніколи навіть не мріяв про таку музику, і ніщо не зрівняється з нею в чарівності! Греби, Кроте, греби! Ця музика, цей поклик — вони звучать для нас.

Украй здивований Кріт наліг на весла.

— Я нічого не чую, — сказав він, — просто вітер свистить в очеретах і верболозах.

Ондатр нічого не відповів, а може, просто не почув його, охоплений азартом, дрожем, кожною шерстинкою сприймаючи цю неземну мелодію, що вмить заполонила душу та гойдала її, колисала, як дужі руки колихають щасливе, хоч і безпорадне, дитя.

Кріт мовчав, безперервно працюючи веслами, і небавом вони порівнялися з широкою загатою, що лежала обіч головного річища. Ондатр, який уже давно не кермував човном, легеньким кивком голови наказав гребти туди. Хвиля світла ширилася й ширилася над землею, і вже можна було розібрати барви квітів, що красувалися над водою.

— Вони яснішають і ближчають, — зрадів Ондатр. — Тепер ти не зможеш їх не почути! Ага, нарешті, бачу, ти вже чуєш!..

Кріт перестав гребти і зачаровано завмер, коли й на нього хвилею наринула ця музика, захопила його та полонила все єство. Він побачив сльози на щоці у друга і тактовно опустив голову. Бо місцина, яку вони саме проминали, залоскотала їх фіалковим гадючником, що ріс над річкою. А потім, послухавшись владного голосу, що невідступно лунав за дивовижною мелодією, Кріт, як зачарований, знову взявся за весла. А світло все яскравішало і яскравішало, ось тільки птахи не співали, як це буває зазвичай перед світанком. І жодного звуку — все заполонила неземна мелодія.

Вони пливли водяним плесом, а обабіч коливалися густі лугові трави, і цього ранку вони були як ніколи зеленими та свіжими. Ні Кротові, ні Ондатрові ще не доводилося бачити, щоб так пломеніли троянди, щоб так буяв іван-чай, щоб так пахтіли та вабили до себе луки. Небавом до тиші став домішуватися приглушений шум дамби, до якої прямував човен, і нарешті стало зрозуміло, що рятувальна експедиція — чим би вона не скінчилася — добігає кінця.

Від берега до берега загату перегороджувала широка дамба, увінчана півколом із піни, яскравих блискіток та сяйливих зеленавих водоспадів. І тут і там тихе плесо збурювали невеличкі чорториї та доріжки шипучої піни і розлягався, поглинаючи всі інші звуки, гуркіт води. Посеред потоку, в миготливих обіймах загати, лежав невеличкий острівець, облямований густими заростями верболозу, сріблястої берези та вільхи. Стриманий, сором’язливий, але сповнений поваги, він щось ховав за зеленим покровом, тримав це в таємниці до пори, а коли вона наставала, острів відкривав цю таємницю тим, кого він сам собі обрав.

Повільно, але впевнено, ні миті не вагаючись, із якимось піднесенням друзі проминули бурхливі води та пристали до заквітчаного острівного берега. Не кажучи ні слова, вони ступили на берег та стали продиратися крізь цвіт і запашні трави, крізь підлісок, допоки не опинилися на рівнині, на невеличкій галявині дивовижного зеленого кольору, яку сама Природа обсадила плодовими деревами: кислицею, дикою вишнею та терником.

— Це і є та місцина, про яке мені розповідала музика, вона про неї мені награвала, — прошепотів, як заворожений, Ондатр. Якщо ми знайдемо Його, то саме тут!

І тут зненацька Крота обійняв невимовний Трепет — трепет, від якого затрусилося все тіло, від якого голова безвільно схилилася долі, а ноги стали наче ватяні. У ньому не було нічого страшного, Кріт почувався напрочуд спокійним і щасливим, то було благоговіння перед чимось, воно вражало звіра, огортало його, і Кріт, навіть нічого не бачачи, безпомилково відчував Його близьку, неймовірно близьку Присутність. Він через силу обернувся, аби побачити Ондатра: той стояв, скулений, наче громом уражений, і все його тіло били дрижаки. Навколо, у деревному гіллі, де завжди юрмилося птаство, панувала мертва тиша. А сяйво все зростало і зростало.

Можливо, Кріт так і стояв би, потупивши очі; цей голос, хоч музика вже й стихла, і далі немов тримав його в обіймах. Він би нітрохи не здивувався, якби побачив саму смерть із косою, яка стояла б поряд, чекаючи слушної нагоди прибрати його, простого смертного, що наважився поглянути на Таємницю Таємниць. Завмираючи всім тілом, звір підкорився тому голосу й покірно підняв голову, і перед ним, у незайманій світанковій чистоті, коли сама Природа, осяваючись неймовірними барвами, неначе тамувала подих, очі в очі стояв Друг і Помічник Усього Сущого. Кріт бачив, як виблискували в ранковому світлі закручені роги, закинуті назад, помітив твердий, гачкуватий ніс, посаджений між добрими очима, що, усміхаючись, дивилися на нього, бородате підборіддя, вуста, що розпливалися в легенькій напівусмішці, пульсуючі м’язи руки, що спиралась на широкі груди, довгу вигинисту руку, яка й досі стискала пастушу цівницю, щойно відняту від розтулених вуст, плавні лінії волохатих ніг, що велично покоїлись на дерні, і насамкінець, поміж самісінькими копитцями, побачив крихітне тільце видреняти, що спокійнісінько спало міцним дитячим сном. Коли Кріт побачив це на тлі вранішнього неба, йому на мить перехопило подих, а тіло наче скам’яніло. І дивна річ: ставши свідком такої картини, він залишився живим! А залишившись живим — здивувався, як ніколи.

— Ондатре! — ледве видихнув він. — Ти що, боїшся?

— Боюся? — пробурмотів Ондатр, а в очах його світилася невимовна приязнь. — Боюся?! Його? О, ні, що завгодно, тільки не це! І все-таки, і все- таки… Ти знаєш, Кроте, я таки боюся!

І обидва припали до землі, схиливши голови, і благоговійно завмерли.

Несподівано та велично над небокраєм виплив широченний диск сонця й освітив їх золотистим сяйвом. Перші промені, ковзнувши низинними заливними луками, сліпуче сяйнули їм в очі.

Коли до звірів повернувся зір, перед ними вже нікого не було, а в повітрі, величаючи світанок, бриніли пташині співи.

Поки вони стояли в німому здивуванні, що наростало й наростало, поки дивились поперед себе невидючими очима, поки до них доходив зміст усіх видінь, що зникли так раптово, від води, грайливо пританцьовуючи, налетів легенький вітерець, сколихнув тополі та гойднув зарошені троянди, легенько й ласкаво війнув в обличчя, і тієї ж миті все забулося. Це найостанніший і найцінніший дар, яким добрий напівбог наділяє всіх, кому являвся, намагаючись допомогти, — дар забуття. Аби не залишалися й не міцніли трепетні спогади, заступаючи собою радість та втіхи, а рясні примарні згадки не отруювали подальше існування звірів, урятованих від біди, щоб вони лишалися такими ж веселими та життєрадісними, як і раніше.

Кріт протер очі та глянув на Ондатра, який здивовано роззирався довкруг.

— Даруй, Ондатре, що ти сказав? — запитав він.

— По-моєму, я просто сказав, — мовив повільно Ондатр, — що це те саме місце, і якщо ми десь його знайдемо, то тільки тут. О, диви! — закричав він у захваті та кинувся до сплячого Портлі.

Кріт ще хвильку постояв завмерши, замислившись. Так стоять, прокидаючись від приємного сну, а коли намагаються його пригадати, то нічого не можуть вловити, крім невиразного відчуття прекрасного, так, саме Прекрасного! А потім зникає і це відчуття, і мрійник приречено приймає важке та холодне пробудження з усіма його негараздами. Отак і Кріт: поборовшись із пам’яттю за спогади, скрушно похитав головою — та й пішов за Ондатром.

Прокинувшись, радісно скрикнув Портлі, побачив батькових друзів, які так полюбляли з ним гратися — і давай звиватися від задоволення! Втім, дуже скоро радісний вираз на його мордочці змінився збентеженням, і видреня, жалібно заскигливши, закрутилося на місці. Як дитина, яка щасливо заснула в материнських обіймах, а прокинулась сама-одна в незнайомому місці й починає нишпорити по кутках і шафах, бігає з кімнати до кімнати, відчуваючи, як у серці наростає безмовний розпач, так само й Портлі бігав та нишпорив по острову — вперто, наполегливо, поки не усвідомив безнадійність ситуації, й тоді просто сів і гірко заплакав.

Кріт кинувся заспокоювати малого, а здивований Ондатр, зігнувшись над травою, довго вивчав чіткі та глибокі відбитки копит.