Вітер у вербах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Жабс ішов, не помічаючи нічого довкола себе, і всю дорогу тільки й думав, який він молодець, як хитро обвів усіх навколо пальця, і таке інше, поки не дістався до якогось невеличкого містечка. Посередині головної вулиці висіла вивіска ресторану “Червоний лев”, при вигляді якої Жабс пригадав, що сьогодні ще ріски у роті не мав, та й довгий перехід забрав чимало сил. Отож він поважно зайшов до закладу, замовив на обід найкращі страви з тих, які не треба замовляти заздалегідь, і сів за столик.

Він з’їв уже майже півобіду, коли раптом із вулиці почувся аж надто знайомий звук: “Біп-біп!” Жабс здригнувся, і все його тіло пройняв дрібний дрож. Автомобіль підкочувався ближче і ближче, ось він завернув у двір, загальмував, і Жабсу довелося з силою схопитися за ніжку столу, аби хоч трохи приборкати почуття, проти яких він був безсилий. Небавом до ресторану ввалилася компанія, голодна, балакуча та весела, всі голосно ділилися враженнями нинішнього ранку і вихваляли безколісний екіпаж, який так швидко привіз їх сюди. Якийсь час Жабс пожадливо прислухався до кожного їхнього слова. А потім йому просто урвався терпець. Він непомітно вислизнув із залу, заплатив кельнеру за обід, вийшов надвір і відразу ж неквапно рушив до внутрішнього двору.

— Не буде великого лиха, — сказав він сам до себе, — якщо я просто погляну на машину!

У дворі, де стояв автомобіль, не було ні душі: прислуга та всі, хто там був, пішли на обід. Жабс повагом обійшов машину, приглядаючись до неї, оцінюючи та вже щось замислюючи.

— А от цікаво, — подумав він уголос, — цікаво, така машина заводиться легко?

А вже за мить, незчувшись навіть, як це сталося, він щосили накручував стартер. Коли запрацював мотор, давня пристрасть із новою силою спалахнула в Жабсові, заволодівши всім єством. Неначе уві сні, він опинився на ведійському сидінні, неначе уві сні, ввімкнув передачу, зробив коло двором, проїхав під аркою — і тільки закурилося за ним. Що таке добре, що таке погано, до чого все це може призвести — подібних думок для Жабса вже не існувало. Він піддав газу, автомобіль промчав вулицею і взявся куснями ковтати битий шлях, що пролягав поміж розлогими полями. Він знову був колишнім Жабсом, Жаб- сом у повному розквіті сил та краси, Грозою Шосейних Доріг, Приборкувачем Магістралей, Властителем Безлюдних Трактів, перед яким все або відступає, або розпадається на порох, щезаючи в мороці небуття. Жабс летів, душа його співала, й автомобіль відповідав звучним диркотінням. Намотувались на колеса милі, а він, знай, летів собі світ за очі, сповна віддавшись силі почуттів, просто живучи сьогоднішнім днем і не переймаючись, що буде завтра.

— На моє переконання, — звучно виголосив голова суду, — єдина складність, що постає у цій з усіх поглядів очевидній справі, така: як належно покарати цього закоренілого мерзотника й невиправного розбійника, який скоцюрбився перед нами на лаві підсудних? Що ми маємо? По-перше, він украв дорогий автомобіль, що засвідчують правдиві покази свідків цієї події, по-друге, небезпечно перевищував швидкість, а по-третє, виявив нечувану зухвалість до місцевих охоронців порядку! Пане секретарю, скажіть нам, будь ласка, яке найсуворіше покарання передбачає закон за кожне з цих порушень? Та потурбуйтеся (аби не грати не руку злочинцеві), щоб усе було викладено чітко, бо в цій справі вже давно все зрозуміло.

Секретар пошкрябав пером носа.

— Хтось може подумати, — почав він, — що найтяжчий злочин — крадіжка автомобіля. І, безперечно, буде правим. І все ж таки, найсуворіше покарання злочинець має отримати за образу полісмена. Так і тільки так! Скажімо, ми засудимо його до дванадцяти місяців ув’язнення за крадіжку автомобіля, що зовсім небагато. Додамо три роки за перевищення швидкості, що теж доволі мало. Та ще п’ятнадцять — за образу поліцейського, дуже важку образу, якщо спиратися на покази очевидців, повіривши тільки кожному десятому слову з почутих тут (а я тільки так і роблю). Отже, якщо все це скласти докупи, то в нас виходить рівно вісімнадцять років…

— Чудово! — озвався голова суду.

— Але краще округлити до двадцяти — так, про всяк випадок, — порадив секретар.

— Чудова пропозиція! — не приховував свого задоволення голова. — Підсудний! Візьміть себе в руки і станьте спокійно. Отже, ви засуджуєтеся до двадцяти років позбавлення волі. І затямте: якщо ви знов постанете перед судом, що б не скоїли, отримаєте стільки, що мало не буде!

І тут на Жабса налетіли брутальні судові виконавці. Той кричав, благав та опирався, а вони обкрутили його ланцюгами та потягли сердегу від суду через ринкову площу, де галаслива юрба (яка безжальна до злочинців спійманих і співчуває злочинцям неспійманим) заходилась обсипати його насмішками та закидати морквою, ганьбити так, як ганьблять на майдані злочинців; через кпини школярів, повз їхні фальшиво законослухняні мармизки, що радісно світилися від вигляду принижень бідолашного джентльмена; через порожнисто-лункий розвідний міст; попід шпичастою решітчастою брамою; попід похмурою аркою, за якою починався старий похмурий замок, що здіймав увись свої прадавні вежі; повз солдатські казарми, де відпочивала після варти глумлива солдатня; повз вартових, які аж зі шкіри пнулися, насмішкувато кашляючи, бо тільки так може висловити свою зневагу до порушника закону вартовий, що заступив на службу; по розхитаних ґвинтових сходах; повз охоронців у каскетках та сталевих латах, які вороже зиркали крізь заборола; через внутрішні двори, де шаленіли на прив’язях мастифи і дерли землю, намагаючись дістати Жабса; повз старих стражників, що стояли, спершись алебардами на стіни, та куняли над куснем пирога і баклагою темного елю. Його вели все далі й далі: повз пальцезатисну камеру, повз поворот, від якого йшла дорога на ешафот, поки врешті не привели до найпохмурішої темниці, що містилась у найдальшій вежі. Нарешті вони спинилися біля старезного тюремника, який сидів і перебирав знічев’я в’язку величезних ключів.

— Жабське поріддя! — гаркнув сержант-полісмен, знімаючи шолом і втираючи чоло. — Гей, ти, неотесо, вставай, приймай поповнення. Це мерзотник Жабс, закостенілий злочинець, інтриган і хитрун, яких світ не бачив. Отак, сива бородо, очей з нього не зводь, і зарубай собі на носі: ти відповідаєш за нього головою, і мор на ваші голови, якщо він викине якогось коника!

Наглядач похмуро кивнув, кладучи зморшкувату руку на плече бідолашному Жабсові. Брязнув іржавий ключ у замку, гримнули за спиною масивні двері — і Жабс перетворився на безпорадного в’язня найнеприступнішої камери найнеприступнішої вежі найнеприступнішого замку старої доброї Англії.

Розділ сьомий

ДУДАР НА ДОСВІТНІЙ ЗОРІ

Сховавшись у прибережних заростях, пронизливо виспівував свою пісню птах волове очко. Була десята вечора, та в небі понад горизонтом зоріла запізніла смуга дня. Жар спекотного післяполудня відступив, розчинився у дотиках прохолодних пальців куцої літньої ночі. Кріт лежав, розпластавшись на березі, та важко дихав, вертаючись до тями після важкого дня. Від світанку до пізнього вечора в небі не було жодної хмаринки. Кріт чекав на друга. День він провів на річці з кількома приятелями, а Ондатр разом із Видрою завершували якусь страшенно довгу справу. Коли Кріт заходив додому, там було темно та безлюдно: мабуть, Ондатр, попри пізню годину, і далі сидів у Видри. В норі було спекотно, тож Кріт розлігся на купці прохолодного щавлю, перебираючи в пам’яті події сьогоднішнього дня та думаючи, як усе-таки мудро влаштоване життя.

Аж ось по присохлій траві зашелестіли легкі Ондатрові кроки.

— О, благодатна свіжість! — зітхнув Ондатр, сідаючи поряд, і задивився в річку, думаючи про щось своє.

— Сподіваюся, ти вже вечеряв? — запитав після паузи Кріт.

— Та вже ж довелося, — відказав Ондатр. — Ніхто й чути не хотів, щоб я пішов, не повечерявши. Ти ж знаєш, які вони завжди гостинні. І всю дорогу, поки я був там, годили мені як могли. А я сидів і не знав, куди подітися, бо розумів, що насправді їм дуже важко, хоч вони ретельно це приховували. Либонь, Кроте, в них не все гаразд. Знову зник малий Портлі, а ти ж знаєш, як любить його Видра, хоча сам він цього й не афішує.

— Це хто, отой малий? — безтурботно запитав Кріт. — Ну, нема його, то що тут такого? Малий частенько зникає з дому і десь блукає, а потім повертається назад. Це ж такий непосидько. Та нічого з ним не станеться. В усій околиці його знають і люблять не менше за Видру, тож навіть не сумнівайся, що хтось його знайде і приведе додому, і знову буде все чудово. Ми ж самі колись його знаходили за кілька миль від дому, живого-здорового та цілком щасливого!

— Так то воно так, ось тільки цього разу все набагато серйозніше, — замислено промовив Ондатр. — Його нема вже кілька днів, і видри з ніг збилися, шукаючи малого, обнишпорили все вгорі, внизу — як у воду канув! А кого вони вже тільки не питали по віддалених околицях — ніхто нічого не бачив. Думаю, Видра непокоїться набагато більше, ніж можна по ньому сказати. Якось він прохопився, що Портлі ще не дуже добре плаває, і схоже, Видра думає про дамбу. Там зараз висока вода, тільки згадай, яка пора надворі, а дітвора на дамбу так і суне. А ще там можуть бути… пастки і всякі такі штуки, та зрештою, чи тобі цього не знати!.. Видра не з тих, хто без потреби хвилюватиметься за сина. А тепер він таки хвилюється! Коли я йшов додому, сердега вийшов зі мною, сказав, що хоче подихати свіжим повітрям, ще говорив, що хоче розім’яти ноги. Але я бачив, що йому не до прогулянок. Слово за слово, я його розговорив і витягнув геть усе. Виявляється, Видра збирався всю ніч просидіти над бродом. У тому місці, знаєш, де колись був брід, коли ще моста не було?

— Знаю, знаю, — кивнув Кріт. — А чого це Видра намірився чекати саме там?

— Здається, він починав учити Портлі плавати, — пояснював Ондатр. — На тій мілині попід берегом, де галька. Там же він учив його ловити рибу, там же малий Портлі піймав свою найпершу рибину, а потім дуже пишався. Малий любив це місце, тож Видра думає, що коли він вертатиметься, то звідки б не йшов (якщо вертатиметься взагалі, бідний малюк!), ноги приведуть Портлі до його улюбленого броду, а там, ти ж розумієш, і затриматися недовго, і просто загратися. Тож Видра щоночі ходить туди й сидить, покладаючись на випадок. Ти розумієш — на випадок!

Вони трохи помовчали, і кожен думав про одне й те ж: про самотнього, доведеного до відчаю звіра, який усю ніч сидить напоготові біля броду і чекає, що доля зглянеться на нього.

— Так-так, — озвався нарешті Ондатр, — гадаю, час подумати про сон. — Але сам навіть не ворухнувся.

— Ондатре, — сказав Кріт, — я не можу просто так піти й завалитися в ліжко, пальцем об палець не вдаривши, хоч, може, тут і справді нічим не допоможеш. Давай візьмемо човна та попливемо річкою вгору. Десь за годину зійде місяць, і тоді ми зможемо пошукати як слід. Принаймні, це краще, ніж просто піти спати, нічого не зробивши заради порятунку Портлі.

— Я й сам так щойно думав, — озвався Ондатр. — Так чи сяк, а спати такої ночі не годиться; та й світанок не за горами, і можна буде вивідати щось у “ранніх пташок”.

Вивели човна, Ондатр сів на весла і тихо погріб. Посеред річки стелилася ясна вузенька смуга, в якій ледь видно відбивалось небо. А попід берегом на воду падали тіні від кущів та дерев, здаючись такими ж твердими, як і самі береги. Кріт, що сидів на кермі, уважно вдивлявся в річкову темінь. Ніч, порожня темна ніч, рясніла неясними звуками: співами, щебетанням, шелестінням. Дрібна звірина, забувши про сон, завзято снувала туди і сюди, займаючись нагальними нічними справами, поки світанок не розжене на заслужений перепочинок. Сама вода дзюрчала голосніше, ніж удень, і булькання та хлюпотіння були різкішими та раптовішими, і Кріт із Ондатром повсякчас здригалися від звуків, які здавалися справжнісінькими живими голосами.