Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я обіцяв собі, що порозмовляю зі своїм селом. Але мені нема чого сказати. Я наче той плід, тісно зв'язаний з деревом, про яке я думав кілька годин тому, коли вгамувався страх. Я просто відчуваю, що зв'язаний із своїми. Я невіддільний від них, як і вони невіддільні від мене. Коли мій фермер роздав хліб, він нічого не урвав від себе. Він поділив і обміняв. Нам дало сили те саме зерно. Фермер не біднів. Він багатів, споживаючи хліб, який став набагато корисніший, бо то вже був хліб для всіх. Коли я сьогодні по обіді вилетів заради цих людей на бойове завдання, я теж нічого не урвав від себе. Ми, льотчики групи, нічого не віддаємо їм. Ми становимо частину того, чим вони жертвують для війни. Я розумію, чому Ошеде воює без гучних слів, як той коваль, що кує для односельців. «Хто ви?» — «Я сільський коваль». Коваль працює і щасливий.

Якщо тепер я надіюсь, а вони, здається, сповнені відчаю, я все-таки не відрізняюся від них. Я просто втілюю їхню частку сподівань. Звісно ми вже переможені. Все хистке. Все валиться. Але я відчуваю спокій переможця. Мої слова суперечливі? А що мені до тих слів! Я такий же як Пеніко, Ошеде, Аліас, Гавуаль. У нас немає слів, щоб виправдати наше відчуття перемоги. Але ми відчуваємо відповідальність. Не можна відчувати водночас відповідальність і відчай.

Поразка… Перемога… Я погано розуміюся в цих формулах. Є перемоги, які запалюють натхненням, а є й такі, що принижують. Є поразки, які ведуть до загибелі, а є й такі, що збуджують до життя. Життя виявляється не в стані людей, а в діях. Єдина перемога, яка не викликає в мене сумнівів — це перемога, закладена в силі зерна. Висіяне в чорнозем зерно — це вже перемога. Але має пройти час, щоб побачити цю перемогу в стиглій пшениці.

Сьогодні вранці була тільки розбита армія і безладний натовп. Але натовп, якщо в ньому є хоч одна людина, яка у своїй свідомості об'єднала його, вже не безладний. Каміння, здається, просто скидане на будівельному майданчику — не безладна купа, якщо десь там на будівництві є людина — можливо одна-єдина — котра уявляє собі майбутній собор. Я не хвилююся, якщо під розкиданим намулом лежить зерно. Зерно вбере його соки і проросте.

Той, хто дійшов до споглядання, перетворюється на зерно. Той, хто відкриває істину, тягне кожного за рукав, щоб показати ту істину. Той, хто щось винайшов, поспішає розповісти про винахід. Не знаю, як виявляє себе людина, подібна до Ошеде. Але мені це байдуже. Він передасть свою тих віру тим, хто його оточує.

Тепер я краще розумію в чому основа перемог: той, хто хоче забепечити собі місце паламаря або сторожа в майбутньому соборі — той уже переможений. А той, хто носить в своєму серці образ майбутнього собору — той уже переможець. Перемога є плід любові. І тільки любов бачить риси майбутньої статуї. Тільки любов керує творцем. Розум має ціну лише тоді, коли він служить любові.

Скульптор несе тягар свого творіння, ще навіть не знаючи, як він ліпитиме. Від одного натиску пальцем до другого, від невдачі до невдачі, від суперечності до суперечності він піде прямо через глину до свого творіння. Розум і знання — то ще не творці. Якщо у скульптора є тільки знання і розум, його руки ще не стануть геніальними.

Ми надто довго помилялися відносно ролі розуму. Ми нехтували суть людини. Ми думали, що хитрість ницих душ може сприяти перемозі благородного діла, що спритний егоїзм може надихнути розум на жертву, що сухість серця або пустопорожня балаканина можуть створити братерство чи любов. Ми нехтували суть Буття. Зерно кедра так чи інакше перетвориться на кедр. Зерно терну перетвориться на терен. Тепер я відмовляюсь судити про людей тільки за словами, що виправдовують їхні рішення. Надто легко помиляються, оцінюючи правдивість слів, так само, як і мету вчинків. Людина йде до свого дому, і я не знаю, що її чекає там — сварка чи любов. Я спитаю себе: «Що це за людина?» Тільки тоді знатиму, чого вона прагне, і куди йде. Кожен зрештою йде туди, куди його вабить.

Паросток, нагрітий сонцем, завжди знаходить дорогу крізь кам'янисту землю. Чистий логік, якщо ніяке сонце не вабить його до себе, тоне в мішанині проблем. Я завжди згадуватиму урок, який дав мені ворог. В якому напрямку має рухатись танкова колона, щоб захопити ворожі тили? Важко відповісти. Чим повинна бути танкова колона? Вона має бути морем, що тисне на греблю.

Що треба робити? Ось це. Або щось зовсім протилежне. Або ще щось. Нема ніякого передбачення майбутнього. Ким треба бути? Ось головне питання, тому що тільки дух може оплодотворити розум. Дух вкидає в нього сім'я майбутнього творіння. Розум завершить усе інше. Що має зробити людина, щоб збудувати перший корабель? Відповідь на це питання дуже складна. Корабель народиться зрештою після тисячі суперечливих пошуків. А ким має бути ця людина? Тут я торкаюсь самих джерел творення. Творцем корабля має бути купець або солдат — його любов до далеких мандрів неодмінно запалить механіків, знайде робітників, і одного чудового ранку він спустить свій корабель на воду! Що треба зробити, щоб зник цілий ліс? О! Це надто важко… Чим для цього треба бути? Треба бути пожежею!

Завтра ми ввійдемо в ніч. Якби ж моя країна дожила до того, коли настане день! Що треба зробити, щоб урятувати її? Як тут знайти просте рішення? Необхідність суперечлива. Необхідно врятувати духовну спадщину, бо без неї загине дух народу. Необхідно врятувати народ, бо без нього загине спадщина. Логіки, не маючи слів, які усунули б цю суперечність, будуть готові пожертвувати душу або тіло. Та що мені ті логіки! Я хочу, щоб моя країна і духом і тілом дожила до того, коли настане день. Щоб діяти на користь рідного краю, я повинен кожну мить пориватися до цього всією силою своєї любові. Море завжди пробиває собі дорогу туди, куди воно поривається.

Я не маю жодного сумніву щодо можливості порятунку. Тепер я краще розумію образ сліпця, який іде до вогню. Якщо сліпий іде до вогню, то це означає, що у нього виникла потреба в вогні. Вогонь уже керує ним. Якщо сліпий шукає вогонь, то він уже знайшов його. І скульптор уже завершив своє творіння, якщо у нього є потяг до глини. Так і ми. Нас гріє тепло наших зв'язків, наших стосунків — ось чому ми переможці.

Ми вже відчуваємо свою спільність. Щоб згуртуватися в ній, нам треба буде, звісно, знайти, як виразити її. То вже клопіт свідомості і мови. А щоб зберегти цілою основу нашої спільності, ми повинні бути глухі до всіляких словесних пасток, до шантажів і полемік.

І насамперед ми не повинні відмовитись від того, що складає нас самих.

Ось чому, повернувшись із польоту до Арраса, під час якого мені, здається, багато що прояснилося, я стою у тиші сільської ночі, притулившись до стіни, і складаю для себе прості правила, яких ніколи не зраджу.

Я невіддільний від своїх і тому ніколи не зречуся їх, що б вони не зробили. Я ніколи не повчатиму їх перед сторонніми. Якщо можна буде взяти їх під захист, я зроблю це. Якщо ж вони зганьблять мене, я приховаю цей сором у своєму серці і промовчу. Що б я не думав тоді про них, я ніколи не стану свідком звинувачення. Чоловік не ходить із хати в хату, розказуючи сусідам, що його жінка — розпутниця. Так він не врятує свою честь. Бо його дружина невіддільна від його дому. І цим він не облагородить себе. Тільки повернувшись додому, він має право вилити свій гнів.

Отож я не зніму з себе відповідальності за поразку, через яку часто відчуватиму себе приниженим. Я — з Франції. Франція виховала багатьох Ренуарів, Паскалів, Пастерів, Гійоме, Ошеде. Вона виховала немало й нездар, політиканів, шахраїв. Але мені здається, було б надто вигідно проголошувати солідарність з одними і заперечувати спорідненість з іншими.

Поразка роз'єднує людей. Поразка руйнує створену єдність. Нам це загрожує смертю, я не допомагатиму такому роз'єднанню, перекладаючи відповідальність за поразку на тих моїх співвітчизників, котрі думають не так, як я. Такі суперечки без судді нічого не дають. Ми всі були переможені. Я був переможений. Ошеде був переможений. Ошеде не звинувачує в поразці когось іншого. Він каже собі: «Я, Ошеде, частинка Франції, був слабкий. Франція Ошеде була слабка. Моя слабість була її слабістю, її слабість була моєю». Ошеде добре знає, що одірвавшись від інших, він прославить тільки себе. Але тоді він уже не буде той самий Ошеде, невіддільний від свого дому, своєї родини, своєї батьківщини. Він буде Ошеде-пустельник..

Поділяючи приниження свого дому, я можу вплинути на свій дім. Він невіддільний від мене, як я — від нього. Але якщо я не беру не себе його приниження, мій дім, покинутий напризволяще, загине, а я піду самотній, уславлений, але ще більше непотрібен, ніж мертвий.

Щоб бути, важливо спочатку взяти на себе відповідальність. Ще кілька годин тому я був сліпий. Мені було гірко. Але зараз я міркую ясніше. Я не нарікаю на інших французів, бо відчуваю себе невіддільним від Франції, і не розумію, як Франція може нарікати на решту світу.

Кожен відповідає за всіх. Франція була відповідальна за весь світ. Франція могла подати всьому світові приклад, який об'єднав би цей світ. Якби Франція зберегла аромат Франції, сяйво Франції, вона для всього світу стала б оплотом опору. Тепер я відмовляюсь від своїх докорів світові. Якщо йому недоставало душі — нею мала стати Франція.

Франція могла б об'єднати навколо себе інші країни. Моя група 2/33 запропонувала свою участь у війні спочатку на стороні Норвегії, потім — Фінляндії. Що являли собою Норвегія і Фінляндія для наших солдатів та унтер-офіцерів? Мені завжди здавалося, що, навіть неясно усвідомлюючи це, вони готові були померти за якийсь аромат різдвяного свята. І за те, щоб урятувати цей аромат, щоб він лишився в світі, їм, здавалося, варто віддати життя. Якби ми були різдвом для світу, світ був би врятований завдяки нам.

Духовна спільність людей усього світу не могла допомогти нам — її не було. Але якби ми створили цю спільність людей світу, ми врятували б світ і самих себе. Ми не справилися з цим. Кожен відповідає за всіх. Відповідає кожен окремо. Кожен окремо відповідає за всіх! Я вперше розумію одну з таємниць релігії, яка породила духовну культуру, культуру, що стала моєю: «Нести тягар гріхів людських…» І кожен несе на собі тягар усіх гріхів людських.

XXV

Хто може вбачати в цьому філософію слабості? Справжній воєначальник той, хто бере на себе весь тягар відповідальності. Він каже: «Я зазнав поразки». Він не каже: «Мої солдати зазнали поразки». Справжня людина каже саме так. Ошеде сказав би: «Я відповідаю за все».

Я розумію, що таке приниження. Це не самозневага. Це сама основа дії. Якщо, намагаючись виправдати себе, я пояснюю свої невдачі лихою долею, то я підкоряю себе лихій долі. Якщо ж я пояснюю їх зрадою, то я підкоряю себе зраді! Але якщо я беру на себе відповідальність за невдачу, то цим я відстоюю свою силу людини. Я можу вплинути на те, від чого я невіддільний. Я — складова частина людської спільності.

Отже, в мені є хтось, з ким я борюся, щоб рости. І мені потрібен був цей важкий політ, щоб якось відокремити в собі особистість, з якою я борюся, від людини, яка в мені зростає. Я ще не знаю, чого вартий образ, який виникає переді мною, але кажу собі: особистість — це тільки шлях. Головне — людина, яка йде цим шляхом. Я не можу більше задовольнитися полемічними істинами. Навіщо звинувачувати особистості? Це ж тільки дороги і переходи. Я більше не буду пояснювати замерзання моїх кулеметів недбальством службових осіб, а бездіяльність союзників — їхнім егоїзмом. Поразка, звісно виявляється в неспроможності окремих осіб. Але ж людей творить цивілізація, духовна культура. І якщо цивілізації, до якої я відношу й себе, через неспроможність окремих осіб, загрожує небезпека, то я маю право запитати себе, чому вона не створила цих осіб іншими.

Будь-яка цивілізація, як і релігія, нарікаючи на байдужість своїх послідовників, звинувачує сама себе. Її обов'язок — запалити їх. Те саме, якщо вона нарікає на ненависть іновірців. Її обов'язок — навернути їх у свою віру. А моя культура, яка свого часу показала себе з найкращого боку, запалила своїх апостолів, розбила насильників, звільнила пригнічені народи, сьогодні не змогла ні запалити людей, ні навернути їх у свою віру. І якщо я хочу зрозуміти, де коріння моєї поразки, якщо прагну відродитися, то мені треба насамперед знову знайти духовну основу, яку я втратив.

Бо духовна культура — це наче хліб. Хліб годує людину, а людина, в свою чергу, дбає про хліб, складаючи врожай у клуню. Запаси зерна зберігаються від урожаю до урожаю, як спадщина.

Знати який сорт зерна я хочу виростити — цього замало, щоб сходи були саме цього сорту. Якщо я прагну зберегти якийсь тип людини з усіма її можливостями, я повинен зберегти принципи, які формують саме цей тип.