Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Слухаю!

— Заче…

Я ніби врізався в бронзову стіну. Чую!

— Ого-го!..

Підводжу голову вгору, поглядом міряю відстань до хмар. Дивлячись під кутом, я бачу, як темні клапті громадяться густіше й густіше. Якщо ж дивитись прямо вгору, то здається, що вони не такі густі. Через те я бачу величезну корону з темними розетками, яка виникла у нас над головами.

М'язи стегон мають дивовижну силу. Я тисну на педалі так, ніби намагаюся проламати стіну. Кидаю літак вбік. Він різко повертає ліворуч, скрипить і вібрує. Корона вибухів ковзнула праворуч. Я скинув її з своєї голови. Я обдурив зенітників — зараз вони б'ють мимо. Бачу як з правого боку громадяться вже нестрашні для мене цяточки вибухів. Та не встиг я натиснути другою ногою, щоб відлетіти в протилежний бік, як наді мною знову повисла корона. З землі вже пристрілялись. Літак, ухнувши, знову падає в провалля. Але я вдруге всією вагою свого тіла навалився на педалі. Я повів, а точніше — рвонув літак у протилежний бік (до біса ті правильні віражі!) — і корона попливла ліворуч.

Скільки це триватиме? Довго так грати не можна. Хоч як різко я натискаю педалі, там, попереду, на мене знову суне злива вогненних списів. Появляється нова корона. Черево літака здригається від ударів. І, дивлячись униз, я знову бачу шнурочки кульок, які до запаморочення повільно летять прямо на мене. Просто незбагненно, що ми цілі.

Все-таки виходить, що я неприступний. Я почуваю себе переможцем! Кожну мить я — переможець.

— Зачепило?

— Ні…

Їх не зачепило. Вони неприступні. Вони переможці. Я керю екіпажем переможців.

Тепер мені здається, що кожен вибух уже не загрожує нам, а загартовує нас. Кожного разу якусь десяту частку секунди я думаю, що мій літак розсипався на друзки. Але він усе ще слухається, і я спрямовую його вгору, немов того коня, яким управляють, туго натягуючи віжки. І тоді мені стає легше, мене охоплює таємна радість. Я не встигаю відчути страх, відчуваю тільки фізичне стискання, як буває од сильного шуму — і знову зітхаю з полегкістю. Подумайте тільки! На це не стало часу! Я відчуваю поштовх, потім ослаблення. Поштовх, ослаблення. Одного етапу бракує: нема страху. І я живу не чеканням смерті, яка може прийти кожної секунди — я живу воскресінням, що настає після кожної попередньої секунди. Я живу в якомусь потоці радості. В потоці тріумфу. І раптом відчуваю якесь чарівне задоволення. Наче мені щомиті дарували моє життя, наче моє життя з кожною секундою ставало відчутніше. Я живий. Я ще живий. Я завжди живий. Я став джерелом життя. Мене охоплює оп'яніння життям. Кажуть, оп'яніння боротьбою. Це ж і є оп'яніння життям. Ех! Чи знають ті, хто стріляє знизу в наш літак, що вони загартовують нас?

Все пробито: баки з маслом, баки з пальним. Дютертр сказав: «Кінчив! Піднімайтеся!» Я ще раз поглядом вимірюю відстань, що відділяє мене від хмар і беру вгору. Ще раз рвучко повертаю літак ліворуч, потім праворуч. Ще раз кидаю погляд на землю. Я не забуду цього пейзажу. По всій рівнині блискотять короткими спалахами вогні. Без сумніву, то скорострільні зенітки. У величезному голубуватому акваріумі піднімаються вгору кульки. Полум'я Арраса стало темно-рожеве, як залізо на ковадлі — його, це полум'я, щедро живлять підземні ресурси і людський піт, розум людей, мистецтво людей, їхні спогади й батьківська спадщина, з'єднуючись у тому кошлатому вогні, перетворюється на гар, який розносить вітер.

Я вже досяг перших клаптів хмар. Навколо нас, прориваючи знизу черево хмар, ще здіймаються позолочені стріли. Хмари вже окутують мене, і через останній просвіт у них я ще раз бачу землю. На мить переді мною знову постає вогонь Арраса, засвічений на ніч, мов лампада в глибині церкви. Той вогонь служить якійсь релігії, але дорого коштує. Завтра пальне вичерпається і вогонь проковтне все. Я ніколи не забуду те полум'я Арраса.

— Ну як, Дютетр?

— Нічого, капітане. Курс двісті сорок. Через двадцять хвилин ми вийдемо з хмар. Зорієнтуємось над Сеною.

— Стрілець, як справи?

— Гм… Так, пане капітане…нічого

— Не дуже жарко було?

— Гм… ні… так…

Він нічого не знає. Він задоволений. І я подумав про стрільця з екіпажу Гавуаля. Якось уночі, над Рейном вісімдесят військових прожекторів взяли Гавуаля в кільце. Вони створили круг нього величезний собор. І ось починається обстріл. Гавуаль чує, як стрілець тихенько розмовляє сам з собою.(Ларингофони — нескромні прилади). Стрілець викладає свої таємниці: «Ну от, старий… Ну от… Цивільному такого не побачити!..» Стрілець був задоволений.

Я повільно дихаю. Набираю повні груди повітря. Як це чудово — дихати. Я зрозумів багато чого… але передусім я думаю про Аліаса. Ні. Спочатку я думаю про свого фермера. Отож, я спитаю його скільки на літаку приладів… Авжеж! Я послідовний у своїї думках. Приладів сто три. До речі… скільки там бензину в баках вони показують і який тиск масла… коли баки розбиті, треба пильніше стежити за цими приладами! Я стежу. Поки що не тече: гумове покриття затримує. Це прекрасне вдосконалення! Стежу я й за гіроскопами: ця хмара не дуже привітна. Грозова хмара. Нас уже добре трусить.

— Думаєте, що можна спускатися?

— Десять хвилин… Краще почекаймо ще десять хвилин…

Почекаю ще десять хвилин. Ага! Я ж думав про майора Аліаса. Чи сподівається він побачити нас? Минулого разу ми запізнилися на півгодини. Півгодини — це запізнення серйозне. Я поспішаю приєднатися до товаришів — вони саме обідають. Відчиняю двері, сідаю на своє місце, поруч Аліаса. Якраз у цю мить майор підносить до рота виделку з лапшею. І раптом він підскакує на місці, потім застигає і, роззявивши рота, дивиться на мене. Лапша нерухомо висить на виделці.

— А!.. Це добре… радий вас бачити!

І він засовує лапшу в рот.

Мені здається, що в майора є одна серйозна вада. Він настіливо розпитує льотчика про наслідки польоту. Мене він теж питатиме. З загрозливим терпінням дивитиметься на мене, чекаючи, коли я скажу йому якісь нові істини. Він озброїться аркушем паперу і авторучкою, щоб не втратити жодної краплини цього еліксиру. Це нагадує мені юність: «Кандидате Сент-Екзюпері, як ви проінтегруєте рівняння Бернуллі?»

— Гм…

Бернуллі… Бернуллі… І ти завмираєш під поглядом екзаменатора, мов комаха, насаджена на шпильку.