Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дюсандер простяг руку, — здавалося, вона сягала завдовжки кількох кілометрів — узяв склянку з водою і проковтнув ще три пігулки. Відтак поставив склянку на стіл, заплющив очі й вигідно вмостився на своїй м’якій подушці. Зроду йому ще не хотілося так спати, і цей його сон буде довгий. Він відпочине.

Якщо тільки не бачитиме сновидінь.

Ця думка його приголомшила. Сновидіння? Ні, о Боже, благаю тебе, ні. Тільки не сновидіння. Вони ж бо триватимуть вічно, від них уже ніколи не пробудитися. Тільки не...

Охоплений жахом, він силкувався прокинутися. Здавалося, до ліжка пнуться нетерплячі руки, щоб учепитися в нього; виснажені руки зі зголоднілими пальцями.

(Ні!)

Його думки урвалися, коли його огорнула якась чорна спіраль, і він погнався вниз тією спіраллю, мов з крижаної гори, вниз і вниз, в обійми сновидінь, хоч би які моторошні вони були.

Те, що він зажив надмірної дози снодійного, виявлено о першій тридцять п’ять ночі, а через чверть години констатовано його смерть. Чергова медсестра була молода дівчина, не байдужа до старечих, трохи іронічних залицянь пана Денкера. Вона залилася сльозами. Бувши католичкою, дівчина не могла взяти втямки, чому такий милий дідок, що вже одужував, зважився на такий вчинок, рокуючи свою безсмертну душу на довічне пекло.

26

У суботу в Боуденів усі ніжилися в ліжку принаймні до дев’ятої години. Того ранку батько з Тодом читали за столом, а Моніка, ще не до кінця прочумавшись зі сну — вона взагалі прокидалася на превелику силу — мовчки ставила на стіл яєчню, сік та каву.

Тод читав науково-фантастичний роман, а Дік заглибився у «Вісника архітектури», коли у двері стукнула газета.

— Хочеш, я принесу її, тату?

— Я сам.

Дік приніс газету і почав був сьорбати каву, коли, глянувши на першу сторінку, зненацька закашлявся.

— Діку, що сталося? — спитала Моніка і підбігла до нього.

Дік кашляв, похлинувшись кавою. Тод, здивовано звівши брови, дивився на нього поверх книжки, а Моніка почала гупати Діка по спині. За третім ляпанцем вона краєчком ока прочитала газетний заголовок, і рука її зупинилася на півдорозі, як це буває, коли грають у «статуї». Очі в неї скругліли, здавалося, ще мить — і вони брязнуть з очниць на стіл.

— Боже милосердий! — промимрив Дік Боуден уриваним голосом.

— Невже це... Я не можу повірити... — почала Моніка і затнулася. Її очі прикипіли до Тода. — О, мій любий...

Батько дивився на нього теж.

Похоловши, Тод обійшов стіл.

— У чім річ?

— Пан Денкер, — миркнув Дік, і це було все, на що він спромігся.

Тод прочитав заголовок і зразу все зрозумів. Жирними літерами в газеті було надруковано: «НАЦИСТ, ЯКОГО ДАВНО РОЗШУКУВАЛИ, НАКЛАВ НА СЕБЕ РУКИ У ЛІКАРНІ САНТА-ДОНАТО». Під заголовком видніли дві фотографії. Тод бачив їх і раніше. На одній був зображений Артур Денкер, на шість років молодший і багато справніший. Тод знав, що цей знімок зробив фотограф-хіпі, і що старий мусив його купити лише задля того, щоб він часом не потрапив не до тих рук. На другій красувався офіцер СС на ймення Курт Дюсандер, із ціпком, якого він елегантно (дехто сказав би — недбало) тримав під пахвою, та в кашкеті набакир.

Якщо вони мали фотокартку, зроблену хіпі, то, виходить, уже побували у нього вдома.

Тод перебіг очима статтю, мозок його шалено працював. За п’яничок — ні слова. Та невдовзі трупи знайдуть, і тоді про це знатиме весь світ. "НАЧАЛЬНИК ПАТІ НА НІКОЛИ НЕ ЗАБУВАВ МИНУЛОГО. ЖАХІТТЯ У ПІДВАЛІ НАЦИСТА. ВІН НІКОЛИ НЕ ПЕРЕСТАВАВ УБИВАТИ".

У Тода Боудена затремтіли коліна. Звідкись іздалеку долетів, відлунюючи, материн зойк: «Тримай його, Діку! Він непритомніє».

Слово непритомнієнепритомнієнепритомніє повторювалося знову і знову. Перед очима плавав туман; він ще відчув, як батькова рука підхопила його, і провалився в морок.

27

Розгортаючи газету, Ед Френч ласував данським тістечком. Він закашлявся, видав химерний, мов гуска, звук і виплюнув недожований шматок на стіл.

— Едді! — стривожилась Сондра Френч. — Чи з тобою все гаразд?

— Татко подавився, татко подавився,— весело, але трохи нервово заторохтіла Норма, після чого радо приєдналася до матері й заходилася гамселити Еда по спині. Ед майже не чув ударів. Його очі не відривалися від газети.