Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що сталося, Едді? — допитувалась Сондра.

— Це він, він! — заволав Ед, тицяючи пальцем у газету з такою силою, що прохромив її наскрізь. — Отой чоловік! Лорд Пітер!

— Боже праведний, що ти город...

— Це дід Тода Боудена!

— Що? Оцей військовий злочинець? Едді, так це якесь божевілля!

— Але це він,— майже простогнав Ед. — Всемогутній Господи Ісусе, це він.

Сондра Френч довго і пильно вивчала фотографію.

— Він зовсім не схожий на Пітера Уїмслі,— виснувала вона врешті.

28

Тод, блідий і прозорий, мов віконна шиба, сидів на канапі між батьком та матір’ю.

Навпроти сидів ввічливий, шпакуватий слідчий із поліції на ім’я Річлер. Вранці батько сказав був Тодові, що зателефонує до поліції, але Тод зробив це сам; голос у нього при цьому зривався, як тоді, коли він мав чотирнадцять років.

Хлопець закінчив свою розповідь. Це не забрало багато часу. Говорив він з механічною безживністю, що збіса налякало Моніку. Щоправда, йому було вже майже вісімнадцять, та багато в чому він був ще дитиною. Ця подія може залишити на ньому невитравний відбиток.

— Я читав йому... ну, не знаю, «Тома Джонса», «Млина біля струмка». Нуднюща книжка. Здавалось, ми ніколи її не закінчимо. Якесь оповідання Готорна — пам’ятаю, найбільше йому сподобались оповідання «Велике кам’яне обличчя» та «Молодий Гудмен Браун». Ми взялися були до «Нотаток Піквікського клубу», але роман йому не сподобався. Він сказав, що Діккенс тільки тоді смішний, коли він серйозний, а «Піквікський клуб» — твір пустотливий, та й годі. Найкраще в нас пішов «Том Джоне». Книжка подобалася нам обом.

— І все це було чотири роки тому,— сказав Річлер.

— Так. По змозі я й далі забігав до нього, та коли перейшов до повної середньої школи, мусив їздити звідти автобусом аж на другий кінець міста... потім ще бейсбол із хлопцями... більше домашніх завдань... знаєте... з'явилося ще багато чого.

— У тебе стало менше часу.

— Так. Менше часу. У повній середній школі вчитися далеко важче... треба було здобувати бали, щоб потрапити до коледжу.

— Але Тод дуже здібний учень,— майже автоматично проказала Моніка.

— Він закінчив школу другим у класі. Ми так пишаємося.

— Ще б пак,— сказав Річлер із теплою усмішкою. — Мої два хлопці вчаться у коледжі Феав’ю і на превелику силу утримуються на рівні, який дозволяє їм займатися спортом. — Він знову звернувся до Тода. — Тож ти більше не читав йому книжок після того, як став учитися у повній середній школі?

— Ні. Інколи я читав йому газети. Я приходив, і він питав, що там пишуть. Він цікавився Вотергейтом, коли все це відбувалося. І його завжди цікавила ситуація на ринку цінних паперів, а шрифт на тих сторінках був такий, що... «уср... можна»,— казав він, даруй, мамо.

Вона погладила його по руці.

— Не знаю, чому його цікавив курс акцій, проте цікавив.

— Він мав кілька акцій,— пояснив Річлер. — І з цього жив. Не маєте бажання почути про один неймовірний збіг? Чоловіка, що порадив йому, які акції купувати, засуджено за вбивство наприкінці сорокових. У Дюсандеровому будинку в різних місцях було знайдено п’ять комплектів особистих посвідчень. Так, він справді був дуже завбачливий.

— Акції він, мабуть, тримав у банківському сейфі? — запитав Тод.

— Перепрошую? — Річлер звів брову.

— Свої акції,— уточнив Тод.

— Він тримав акції у скриньці під ліжком,— сказав Річлер,— разом зі знімком, де він ще Денкер. У нього, синку, що, був у банку сейф? Коли-небудь він тобі про це казав?

Подумавши, Тод тріпнув головою.

— Просто я думав, що люди саме там зберігають свої цінні папери. Не знаю. Усе... що зараз діється... розумієте... у мене голова йде обертом, — він із приголомшеним виглядом похитав головою, але то не була гра. Він і справді був приголомшений. Та з часом відчув, що інстинкт самозбереження починає брати гору. Поверталася пильність, з’являлися перші паростки певності. Якщо Дюсандер справді мав у банку сейф, де тримав компрометувального документа, то чому ж він не переніс туди своїх цінних паперів? І тієї фотографії?