Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Його палець лежав на розгорнутій сторінці, коли він відчув сонливість. Та щойно він почав поринати в сон, як йому нарешті свінуло, і він сів; сон як рукою зняло.

Лорд Пітер!

Нещодавно по одному з телеканалів знов показували серіал про Уїмслі

— «Хмари свідчать», «Убивство з'ясує все», «Дев'ять кравців». Вони з Сондрою не відходили від телевізора. Ян Кармайкл грав Уїмслі. Сондра була від нього в захваті. Еда, який вважав, що Кармайкл зовсім не схожий на Лорда Пітера, це навіть дратувало.

— Сенді, у нього ж зовсім не такий овал обличчя. І вставні щелепи, Господи Боже мій!

— Тю, — весело відповідала Сондра з канапки, де вона лежала, згорнувшись калачиком. — Ти просто ревнуєш. Він такий красень.

— Татко ревнує, татко ревнує,— заспівала маленька Норма, вистрибуючи по вітальні у своїй бавовняній піжамці.

— Ось уже година, як ти мусила бути у своєму ліжечку,— зауважив Ед, сердито поглядаючи на доньку. — І якщо я й далі тебе бачитиму тут, то ще, чого доброго, спохоплюся, що ти не там.

Маленька Норма вмить проковтнула язика. Ед знову взявся за Сондру.

— Пам’ятаю, три-чотири роки тому в мене був один підопічний хлопчик на ім’я Тод Боуден, і до мене на зустріч завітав його дід. Так от, той чоловік був справжня копія Уїмслі. Дуже старий Уїмслі, однак овал обличчя був достоту, як у того, і...

— Вімзі, Вімзі, Дімзі, Дімзі,— співала маленька Норма. — Вімзі, Бімзі, ку-ку-рі-ку...

— Замовкніть обоє,— сказала Сондра. — Як на мене, то він красень над красенями.

Що за жінка!

А хіба дід Тода Боудена не оселився в Сан-Ремо, відійшовши від справ? Певно, що так. Тод був найкращим учнем у дев’ятому класі. Потім раптом усі його оцінки полетіли к бісу. Прийшов старий, розповів знайому казочку про негаразди подружнього життя, і переконав Еда не втручатися наразі в ситуацію, що склалася; може, вона поліпшиться сама собою. Ед завжди вважав, що політика laissez-Fairе[33] до добра не доводить; коли ви кажете підліткові: працюй мов віл, а то пропадеш, звичайно закінчується тим, що він усе ж пропадає. Проте старий був мастак переконувати (може, тому, що був схожий на Уїмслі), і Ед погодився дати Тодові час до кінця наступного залікового періоду. І, хай йому чорт, Тод таки викрутився. Ед подумав, що дідуган, мабуть, розігнав родину, але свого доскочив. У нього був вигляд людини, не тільки спроможної на таке, а й здатної мати від цього якесь похмуре задоволення. Ба більше: лише два дні тому він побачив у газеті Тодову фотографію — його було записано до збірної бейсбольної команди Південної Каліфорнії. Непогано, коли врахувати, що кожної весни в номінації беруть участь десь із півтисячі юнаків. Ед подумав, що нізащо не пригадав би дідового прізвища, якби не побачив того знімка.

Тепер він переглядав сторінки довідника ретельніше, водячи пальцем по колонках із дрібним шрифтом, і нарешті ось воно: БОУДЕН ВІКТОР, С., Провулок Рідж, № 403. Ед накрутив номер, але абонент довго не озивався. Він збирався вже покласти слухавку, коли старий відповів.

— Слухаю?

— Добрий день, пане Боудене. Вас турбує Ед Френч. З неповної середньої школи Санта-Донато.

— Так? — у голосі чемність, і не більше. Звичайно, він його не впізнав. Адже старому тепер на чотири роки більше (а всім нам хіба ні?) і, безперечно, пам’ять у нього вже не та.

— Ви мене пам’ятаєте, пане?

— А чому я маю вас пам’ятати? — голос у Боудена був насторожений, і Ед усміхнувся. Старий справді став забудькуватий, але намагається робити все, щоб ніхто про це не здогадався. Його батько поводився так само, коли почав недочувати.

— Я був у вашого онука консультантом з навчального процесу, коли він вчився у неповній середній школі Санта-Донато. Я зателефонував, щоб поздоровити вас. Які в нього чудові успіхи у повній середній школі! А тепер він ще й член збірної, овва!

— Тод! — сказав старий, і голос його відразу повеселішав. — Так, він справді потрудився в поті чола, чи не так? Другий у класі! А дівчина, що його випередила, вступила на економічний факультет. — У його голосі з'явився відтінок зневаги. — Мій син телефонував мені і пропонував поїхати з ними на урочини вручення атестатів, але я зараз у колясці. У січні я зламав стегно. Не хочеться, щоб мене там бачили в колясці. Але будьте певні, у мене вдома висить його фотографія, зроблена того дня! Тод доклав усіх зусиль, щоб батьки ним пишалися. І я теж, звичайно.

— Так, гадаю, з нашою допомогою йому пощастило подолати труднощі,— сказав Ед. Кажучи це, він усміхався, але його усміх був трохи збентежений, бо, здавалося, Тодів дід його не розуміє. Що ж, відтоді спливло багато часу.

— Труднощі? Які труднощі?

— Пам’ятаєте, ми з вами мали невеличку бесіду. Коли у Тода різко знизилась успішність. У дев’ятому класі.

— Я вас не розумію, — сповільна мовив старий. — Я ніколи не взяв би на себе сміливості просити за Річардового сина. Це призвело б до великих прикрощів... гай-гай, ви навіть не уявляєте, до яких прикрощів це могло б призвести. Ви помиляєтесь, юначе.

— Але...

— Це якась помилка. Ви чи не переплутали мене з дідусем якогось іншого школяра?

Ед здавався приголомшеним. То був один з небагатьох випадків у його житті, коли він не знаходив що сказати. Якщо це і непорозуміння, то він напевно до нього не причетний.

— Що ж,— непевно мовив Боуден, — було дуже гречно з вашого боку зателефонувати мені, пане...

[33] Політика невтручання (франц.).