Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отакий був плин його думок, неспокійних, що ті голодні пацюки в лабіринті. Десь у найглибших закамарках мозку жевріло розуміння того, що коли він не спроможен її розв’язати, то це свідчення того, яким невпевненим він став. Та розуміння розумінням, а змінити свою поведінку він так і не зумів, і тяжко тим журився.

Коледж. Коледж міг би розв’язати все. Якби він послався на коледж, як на причину розриву з Бетті, цьому б усі повірили. Одначе вересень видавався ще таким далеким.

Під час п’ятого побачення йому потрібно було двадцять хвилин, щоб досягти належного збудження, але потім Бетті заявила, що шкурка була варта вичинки. Зате вчора увечері пуття з нього не було ніякого.

— Що це з тобою? — роздратувалася Бетті. По двадцяти хвилинах маніпуляцій з його млявим прутнем вона вся була розпатлана і терпець їй явно уривався. — Чи ти часом не бісексуал?

Він мало не задавив її на місці. Ех, якби в нього був його вінчестер...

— Ого! Сто чортів! Вітаю тебе, синку!

— Га? — він непорозуміло глипнув на батька.

— Тебе записано до збірної команди середніх шкіл Південної Каліфорнії! — батько всміхався від гордощів та втіхи.

— Невже? — він насилу второпав, про що говорить батько: спочатку треба було усвідомити значення тих слів. — А, згадав, тренер Холлер натякав мені на це наприкінці року. Мовляв, висуває мене з Біллі Де Лайєнсом. Я й не сподівався, що з цього щось вийде.

— Боже, ти, здається, байдужісінький!

— Я ніяк не звикну...

(Чхати мені на це.)

... до цієї думки,— він на превелику силу вичавив із себе усмішку. — Можна подивитися статтю?

Батько через стіл подав газету Тодові й підвівся.

— Піду розбуджу Моніку. Вона має це побачити, перш ніж ми поїдемо.

Боже, ні, цього ранку я їх не витримаю.

— Прошу тебе, не буди. Ти ж бо знаєш, вона потім не засне, як її розбуркати. Ми залишимо їй газету на столі.

— Так, мабуть, так ми і зробимо. Ти збіса делікатний хлопець, Тоде. — Він поплескав Тода по спині, і Тод міцно зажмурився. Водночас він знизав плечима, немовби хотів сказати: «Які дурниці», що змусило батька засміятися. Тод знову розплющив очі й зиркнув у газету. Там виднів заголовок:«ЧОТИРИ ЮНАКИ ЗАПИСАНІ ДО ЗБІРНОЇ КОМАНДИ ПІВДЕННОЇ КАЛІФОРНІЇ». Під ним красувалися фотографії хлопців у бейсбольній формі — пітчера та лівого крайнього зі школи Феав’ю, джіґера з Маунтфорда і крайнього правого Тода, який щиро усміхався світові з-під дашка своєї бейсбольної кепки. Він проглянув статтю і дізнався, що Біллі Де Лайєнса зараховано до другого складу збірної. Чи ж не підстава для того, щоб почуватися щасливим? Де Лайєнс, якщо йому так подобається, може видавати себе за методиста, аж поки йому відпаде язик, але Тода йому не одурити. Він знає напевне, хто такий насправді Біллі Де Лайєнс. Може, його слід би познайомити з Бетті Траск, адже вона теж маланка. Він давно вже про це думав, а минулої ночі зважився остаточно. Трасків мали за білих. Та одного погляду на її ніс та смугляве обличчя — у її старого воно видавалося ще смуглявішим

— було досить, щоб усе зрозуміти. Може, саме через те він почувався з нею нездолящим. Все було дуже просто — його цюрка розпізнала це раніше за його мозок. Кого вони хотіли ошукати, називаючи себе Трасками?

— Ще раз вітаю тебе, синку.

Звівши очі, він спершу побачив простягнену батькову руку, а потім його обличчя з застиглою безглуздою усмішкою.

Твій приятель Траск — жид! Він чув, як він кричить це прямо батькові в обличчя. Ось чому я вчора ввечері не зміг упоратися з його лахудрою донькою! Ось у чім причина! Потім, коли ці слова вже готові були зірватися з язика, холодний голос, який іноді озивавсь у ньому в такі хвилини, (НЕГАЙНО ОПАНУЙ СЕБЕ) зринув із глибини його істоти, наче залізними шлюзами перекриваючи хвилю його нерозважливості.

Він узяв батькову руку і потис її. Відтак простодушно всміхнувся в горде батькове обличчя і сказав:

— О тату, спасибі.

Вони залишили Моніці розгорнуту на відповідній сторінці газету разом з цидулкою, яку Дік змусив Тода черкнути, підписавшись «Твій зоряний син, Тод».

22

Ед Френч, він же Боягуз Френч, він же Капець Піт і Людина в кедах, відомий також як Калоша Ед Френч, перебував у маленькому і затишному приморському містечку Сан-Ремо, де скликано симпозіум консультантів з навчального процесу. То було пусте марнування часу,— консультанти з навчального процесу ніколи і ні в чому не дійшли б між собою згоди,— і з першого ж дня йому остогидли папери, семінари та обговорення. Другого дня пополудні він зрозумів, що йому остогидло й Сан-Ремо, і що з усіх епітетів — маленьке, затишне, приморське найістотніший був, мабуть, «маленьке». Окрім величних панорам та лісів, де росли червоні дерева, у Сан-Ремо нічого не було — ані кінотеатру, ані кегельбану, а йти до єдиного на все містечко бару Едові страх не хотілося: на засміченій стоянці там стояли самоскиди з поналіплюваними на заіржавлених бамперах та задніх бортах передвиборчими листівками Рейгана. Ед не боявся, що там до нього в'язнутимуть, але йому анітрохи не усміхалося цілий вечір п’ясти очі на гевалів у ковбойських капелюхах та слухати Лоретту Лін.

Уже третій день — симпозіум розтягся на неймовірно довгі чотири дні — він сидів у номері 217 готелю «Холідей», позбавлений товариства дружини з донькою; телевізор коверзував, а з ванної кімнати тхнуло якоюсь гидотою. У готелі був плавальний басейн, та цього літа йому так докучала екзема, що він нізащо в світі не роздягся б до плавок. Вкрита струпами нижня частина ніг робила його схожим на прокаженого. Лишалася ще година до початку наступного семінару («ДОПОМОГА ДІТЯМ З МОВНИМИ ВАДАМИ») — тобто дітям-заїкам або дітям з вовчою пащею, ми ж бо нізащо не назвемо речі своїми іменами, Боже борони, ще, чого доброго, зменшать платню. Він пообідав у єдиному на все Сан-Ремо ресторані, спати йому не хотілося, а в єдиному справному каналі показували вдруге «Зачарованого».

Тож він узяв телефонну книгу і почав машинально гортати сторінки, навіть не розуміючи, навіщо це робить, бо навряд чи знав якогось божевільця, який, незважаючи на те що містечко було маленьке, затишне і приморське, жив би у Сан-Ремо. Він подумав, що зараз робить те саме, що роблять з нудьги всі люди у всіх готелях по всьому світі — вони шукають давно забутого приятеля або родича, якому могли б зателефонувати. А коли й справді хтось озветься, що він йому казатиме? Френк? Чорт! Як ся маєш?

Лежачи на ліжку, він усе гортав і гортав сторінки тоненького довідника Сан-Ремо з напівзаповненими колонками — і враз йому здалося, що в нього справді є тут хтось знайомий. Продавець книжок? Хтось із племінників Сондри, яких у неї було тьма? Якийсь партнер по покеру з коледжу? Родич когось із школярів? Здавалося, ось-ось він пригадає, але це тільки так здавалося.