Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та все ж він учинив нове вбивство, і тепер, якщо поквапиться, то зможе ще подивитися другу половину програми Лоренса Вельке.

Він швидко перейшов кухню, відчинив двері в підвал і ввімкнув світло. Потім повернувся до мийниці й узяв пакет пластикових торб на сміття із шафки, що стояла під нею. Йдучи до мертвого п’янюги, видобув із пакета одну торбу, кров капотіла круг столу, збігаючи з церати. Нею були замащені коліна волоцюги, цілі калюжі її розлилися по жолобчастому вилинялому лінолеуму. По столі, мабуть, теж, але все це можна буде легко змити.

Дюсандер ухопив волоцюгу за чуба і рвучко підніс мертву голову. Не прикріплена тепер до хребта, вона легко подалася, і за мить п’яничка вже сидів, відкинувши її назад, мов чоловік, якому перед стрижкою митимуть голову. Дюсандер нап’яв торбу для сміття йому на голову, потім на плечі й так аж до ліктів. Далі торба не йшла. Він розщібнув пас свого пізнього гостя і витяг його з витертих петельок. Потім обкрутив пас довкола торби сантиметрів на десять вище ліктів і міцно затяг його. Пластик зашарудів. Дюсандер почав мугикати собі під ніс «Лілі Марлен».

П’яничка був узутий у старезні брудні черевики на гумовій платформі. На підлозі вони залишили нерівно виписане «у» після того, як Дюсандер, ухопившись за пас, приволік його до дверей у підвал. Щось біле випало з пластикової торби і стукнуло об підлогу. Дюсандер побачив, що то штучна верхня щелепа. Він підняв її і запхав до одної з пиякових кишень.

Він поклав п’яничку на порозі підвальних дверей сторч головою, так що вона торкалася другої сходинки. Дюсандер перелетів через труп і тричі з усієї сили його штовхонув. Після перших двох стусанів той трохи посунувся, а після третього — з’їхав донизу, мов із ковзанки. Десь на півдорозі ноги перекинулися через голову, тіло зробило сальто і з глухим стуком упало животом на утрамбовану долівку. Один черевик спав з ноги, і Дюсандер подумав, що треба буде про це не забути.

Він спустився сходами, обійшов тіло і приступив до полиці з реманентом. Ліворуч на полиці рівненьким рядочком, попритулювані до муру, стояли лопата, граблі та сапа. Дюсандер узяв лопату. Старій людині не завадить трохи розім’яти м’язи. Від цього вона почуватиметься молодшою.

Запах тут, унизу, був не дуже приємний, проте не надто йому й докучав. Раз на місяць він мазав підвал вапном (щотретього дня після того, як «кінчав» одного зі своїх п’яничок), до того ж там був вентилятор, який виганяв сморід нагору, щоб той не заходив до кімнат у теплі, погідні дні. Він пам’ятав: Джозеф Крамер полюбляв казати, що мертві розмовляють, але чуємо ми їх носом.

Дюсандер вибрав місце у північному кутку підвалу і взявся до роботи. Розміри могили були два фути з половиною на шість. Він уже викопав яму футів на два завглибшки — половина потрібної глибини — коли перший біль ударив, мов кулеметна черга, у груди, мало не паралізуючи. Він випростався, очі йому повилазили з орбіт. Потім біль покотився по лівиці... неймовірний біль, немовби чиясь невидима рука схопила у жменю всі його жили й висотувала їх. Він побачив, як упала лопата, і відчув, що в нього підтинаються коліна. На якусь жахливу мить його опанувала думка, що зараз він упаде в могилу сам.

Він якось спромігся відступити на три кроки назад і важко опустився на полицю для реманенту. На його обличчі застиг вираз безглуздого подиву,— він це відчував,— і Дюсандер подумав, що зараз він, мабуть, схожий на персонажів комедійних фільмів, яких щойно вдарили двері або які щойно вступили у коров’ячий млинець. Він звісив голову між колін і важко дихав.

Спливло п’ятнадцять нескінченних хвилин. Біль потроху попускав, але він ще не був певен, що здужає підвестись. Уперше він зрозумів, що таке старість, досі поблажлива до нього старість. Він ледве не заскиглив з жаху. Смерть із косою промайнула повз нього в цьому просяклому смородом підвалі; вона торкнулася його подолом своїх шат. І вона ще може повернутися по нього. Але він тут не вмре; не вмре, якщо йому поталанить.

Він підвівся, вхопившись руками за груди, немовби підтримував ламку конструкцію. Хитаючись, подолав шлях від полиці до східців. Лівою ногою він зачепився за випростану ногу трупа і з тихим зойком упав на коліна. У грудях знову небезпечний біль. Він глянув на східці — круті східці. їх було дванадцять. Квадрат світла нагорі був такий розпачливо далекий.

—Ein,— почав лічити Курт Дюсандер і насилу здужав зійти на першу сходинку. — Zwei. Drei. Vier[25].

Він витратив цілих двадцять хвилин, щоб добутися до встеленої лінолеумом кухняної підлоги. Двічі на східцях біль загрожував повернутись, і обидва рази Дюсандер, заплющившись, чекав, що буде, добре розуміючи, що коли той виявиться не менш гострим, як був унизу, то він, Дюсандер, напевне сконає. Та обидва рази біль проходив.

Він проповз підлогою кухні до столу, обминаючи калюжі та струмки крові, яка вже встигла запектися. Узяв пляшку «бурбону», відсьорбнув з неї і заплющився. Щось, що міцно стискало груди, здавалося, трохи послабило свій стиск. Біль прищух. Ще за п’ять хвилин Дюсандер почав спроквола посуватися коридором до дверей. Телефон стояв на маленькому столику на підлозі до них.

Було чверть на десяту, коли в будинку Боуденів озвався телефон. Тод, підібгавши під себе ноги, сидів на канапі, готуючись до екзамену з тригонометрії. Тригонометрія була його вразливим місцем, власне, як і вся математика, і, мабуть, лишатиметься ним завжди. Батько сидів у протилежному кутку з калькулятором у руках і з недовірливим виразом перевіряв чекову книжку. Моніка, яка сиділа найближче до телефону, дивилася фільм про Джеймса Бонда, який два вечори тому Тод записав для неї на відео.

— Алло? — якийсь час вона слухала. Потім, трохи спохмурнівши, передала слухавку Тодові. — Пан Денкер. Здається, він чимось дуже схвильований. Або стурбований.

Серце в Тода шалено закалатало, але на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Справді? — він підійшов до телефону і взяв слухавку. — Моє шанування, пане Денкере.

Голос у Дюсандера був хрипкий, деренчливий.

— Негайно приходь до мене, хлопче. У мене серцевий напад. Гадаю, це дуже серйозно.

— Чудово,— сказав Тод, намагаючись зібрати думки і глянути в вічі тому жахові, що раптом скував його мозок. — Дуже цікаво, але вже пізно, до того ж я готуюся...

— Я розумію, що ти не можеш говорити,— сказав Дюсандер тим самим хрипким, мов гавкіт, голосом. — Але ти можеш слухати. Я не можу викликати «швидку» або накрутити 222... принаймні тепер. У мене тут страшенний розгардіяш. Мені потрібна допомога... а це означає, що допомога потрібна й тобі.

— Ну... як ви так кажете... — пульс у Тода сягнув ста двадцяти ударів на хвилину, але обличчя лишилося спокійне, навіть безтурботне. Чи ж він не знав, не знав віддавна, що така ніч, як ця, колись та настане? Так, звичайно, знав.

— Скажи батькам, що я одержав листа, — сказав Дюсандер. — Важливого листа. Ти мене розумієш?

— Так. Гаразд.

— Зараз ми побачимо, хлопче. Зараз ми побачимо, з якого ти тіста.

— Авжеж,— сказав Тод. Він раптом усвідомив, що мати, замість дивитися фільм, не зводить очей з нього, і змусив себе всміхнутися. — До зустрічі.

Дюсандер говорив щось іще, але Тод поклав слухавку.

— Я ненадовго поїду до пана Денкера,— звернувся він до них обох, але дивився на матір — на її обличчі ще малювався вираз стурбованості. — Може, вам щось купити у крамниці?

— Мені — протикача для люльки, а матері — пакетик бланків податкових декларацій,— озвався Дік.

[25] Один. Два. Три. Чотири (нім.).