Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хлопчику,— видихнув він,— хлопчику.

Тод широко усміхався, одначе усмішка була скромна.

— Як ти про все це дізнався?

— Трошки щастя і багато праці,— відповів Тод. — У мене є приятель Герольд Пеглер, але ми всі кличемо його Лисичкою. Він грає другим захисником у нашій команді. Так от, у гаражі його тата я і знайшов усі ті часописи. Там їх сила-силенна. То часописи ще з часів війни. Вони всі давні. Я хотів купити нових, але власник газетного кіоску, що навпроти нашої школи, сказав мені, що більшість із них уже не виходять. Майже в кожному з тих часописів були фотографії фриців,— німецьких вояків, я хотів сказати,— та япончиків, які катували жінок. І там ще були статті про концентраційні табори. Я, власне, на тих статтях про табори і схибнувся.

— Ти... на них схибнувся? — Дюсандер втупився в нього, потираючи однією рукою щоку. Звук від цього був тихенький, немовби шурхотів папір.

— Схибнувся. Так. Я не міг від них відірватися. Мене це страшенно зацікавило.

Він пам’ятав той день у Лисиччиному гаражі так само виразно, як і все інше у своєму житті. Навіть виразніше, він цього певний. Він пригадав, як у четвертому класі, напередодні Дня професії, пані Андерсон (всі діти кликали її Блощицею через завеликі передні зуби) почала з ними розмову про те, що вона іменувала СПРАВОЮ ВАШОГО ЖИТТЯ.

— Це стається раптово,— просторікувала Блощиця Андерсон. — Ви бачите щось уперше, проте відразу розумієте, що знайшли СПРАВУ ВАШОГО ЖИТТЯ. Так, немовби в замку повернувся ключик. Або ви закохались уперше в житті. Ось чому День професії такий важливий, дітки; це може бути той самий день, коли ви знайдете СПРАВУ СВОГО ЖИТТЯ. — І вона почала розповідати їм про СПРАВУ її ЖИТТЯ: як виявилося, то було не викладання у четвертому класі, а збирання поштових листівок XIX сторіччя.

Тод ще подумав був тоді, якого сухого дуба править ця Андерсон, одначе того дня у гаражі в Лисички він пригадав усе, що вона їм сказала, і завагався: ану ж вона мала рацію.

Того дня вітер дув із боку Санта-Ани, і на заході палали лісові пожежі. Він пам’ятав той дух горілого, гарячий та важкий. Він пам’ятав коротеньку Лисиччину стрижку. Він пам’ятав геть усе.

— Я знаю, що десь тут мають бути комікси,— сказав тоді Лисичка. У його матінки з похмілля боліла голова, і вона спровадила їх із дому, бо вони зчинили там страшенну бучу. — Непогані. Вестерни переважно, але є там і «Турок», і «Син каміння», і...

— А там що? — спитав Тод, показуючи на картонки, що стояли попід сходами.

— А, нічого путнього,— відказав Лисичка. — Там усе про справдешню війну. Нудота.

— Можна поглянути?

— Звичайно. А я пошукаю коміксів.

Проте, коли Лисичка Пеглер знайшов комікси, Тод уже не мав ніякої охоти їх читати. Він забув про все. Про все на світі.

Немовби в замку повернувся ключик. Або ви закохалися вперше у житті.

Так воно й було. Він, певна річ, і раніше знав, що була війна — не оця дурна війна, що точиться нині, де купка пігмеїв у чорних піжамах вибиває лайно з американців,— а друга світова війна. Знав, що в американців були круглі шоломи, а на них — сітки; у фриців шоломи були квадратні. Знав, що американці здобули перемогу в більшості боїв, і що німці наприкінці війни винайшли ракети, якими вони з Німеччини обстрілювали Лондон. Знав навіть дещо і про концентраційні табори.

Різниця між усім цим і тим, що він знайшов у часописах під сходами Лисиччиного гаража, була така сама, як різниця між тим, коли тобі розповідають про мікроби, і тим, коли ти сам їх бачиш у мікроскоп, таких живих і таких метушливих.

Тут була Ільза Кох. Тут були крематорії з відчиненими дверима на закіптюжених завісах. Тут були офіцери у формі СС і в’язні у смугастих уніформах. Запах дешевого паперу часописів був такий самий, як запах пожеж, що спалахували то тут, то там на схід від Санта-Донато, і Тод відчув, як старий папір розсипається під дотику його пальців, і гортав сторінки вже не в гаражі у Лисички, а десь поза межами часу, намагаючись усвідомити, що вони й справді це робили, що хтось це таки зробив і що хтось дозволив їм це зробити; у нього розболілася голова від усієї цієї мішанки, розболілася з огиди та хвилювання, очі почервоніли і втомилися, але він читав далі, і тоді з підпису під знімком купи тіл у якомусь там Дахау на нього неначе плигнула цифра:

6 000 000.

І він подумав: Тут хтось пошив усіх у дурні, хтось додав один або й два нулі, бо це ж утричі більше, ніж населення у Лос-Анджелесі. Потім, в іншому часопису (на його обкладинці до жінки, прикутої ланцюгом до муру, наближався, посміхаючись, чоловік у формі нациста з кочергою в руці) він знову побачив

6 000 000.

Голова йому розболілася ще дужче. У роті пересохло. Немовби здалеку, з туману, він чув, як Лисичка сказав, що вже час іти вечеряти. Тод запитав Лисичку, чи може він зостатися тут, у гаражі, і ще трохи почитати, поки той вечерятиме. Лисичка якось чудно поглянув на нього, знизав плечима і відповів, що, звичайно, можна. І Тод, схилившись над коробками з давніми часописами, читав, аж поки зателефонувала його матуся і спитала, чи думає він коли-небудь вертатися додому.

Немовби в замку повернувся ключик.

Всі часописи писали: все, що скоїлося тоді,— це погано. Але про все це говорилося на останніх сторінках часописів, і коли ти знаходив сторінку, щоб дочитати статтю до кінця, то слова, які запевняли, що війна — це погано, були оточені рекламними оголошеннями, що закликали вас придбати німецькі ножі, поясні ремені та шоломи, а також чудодійні бандажі від грижі та патентовані засоби від облисіння. Ті реклами пропонували вам німецькі прапори, прикрашені свастиками, нацистські люгери і настільну гру під назвою «Танкова атака», а також заочне навчання і черевики на високих підборах для низькорослих чоловіків. Часописи писали, що війна — це погано, проте здавалося, ніби є багато людей, які так не думають.

Або ви закохалися вперше в житті.

О, так, він дуже добре пам’ятає той день. Він пам’ятає всі подробиці того дня: пожовклий давній календар на стіні, масну пляму на цементовій підлозі і те, що часописи були перев’язані мотузкою жовтогарячого кольору. Він добре пам’ятав, як головний біль ставав дедалі нестерпнішим, коли він повертався в думках до тієї неймовірної цифри.

6 000 000.

Він пам’ятав, як він тоді подумав: я хочу довідатися про все, що відбувалося в тих місцях, про все. І я хочу знати, що істина: ті слова чи оголошення обіч тих слів.