Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хлопче, у тебе, мабуть, не всі дома,— і скарлюченим від артриту пальцем старий покрутив біля безформного вуха. Проте його беззубий рот кривився в паніці.

— Що ви робили з 1952-го до 1958 року, я не знаю,— провадив Тод, не перестаючи всміхатися. — Гадаю, цього ніхто не знає, або, може бути, просто ніхто нічого про це не каже. Але один ізраїльський агент вийшов на вас на Кубі, де ви працювали портьє в одному з великих готелів якраз перед приходом до влади Кастро. Вони втратили ваш слід, коли повстанці захопили Гавану. На поверхню ви знову випливли у Західному Берліні 1965 року. Вони майже схопили вас. — Два останні слова він вимовив як одне: схопивас. Водночас Тод стис пальці у великий, міцний кулак. Очі Дюсандерові вп’ялися в ці гарні, доглянуті американські руки, призначенням яких було робити моделі яхт та автомобілів для перегонів. І Тод їх і справді робив. Торік він удвох із батьком змайстрував модель «Титаніка». На це пішло майже чотири місяці, і тепер тато тримає «Титаніка» у своєму офісі.

— Я не знаю, про що ти говориш,— сказав Дюсандер. Без вставних щелеп він шокав, і це теж не сподобалось Тодові. Бр, виходить, Дюсандер не був... як би це сказати, не був справжній. Навіть полковник Клінк у фільмі «Герої Хогана» більше скидався на нациста, ніж Дюсандер. Певна річ, свого часу той був хлопець хоч куди. В одному часопису, в статті, де йшлося про табори смерті, автор називав його Кривавий диявол Патіна. — Забирайся-но звідси, хлопчику, а то викличу поліцію.

— Що ж, викликайте, пане Дюсандере. Чи, може, вам більше до вподоби гер Дюсандер? — Тод не переставав усміхатися, показуючи свої бездоганні зуби (витвір фторизації, здійснюваної з самого народження, та чищення зубів тричі на день зубною пастою «Крест»). — Після 1965 року вас ніхто не бачив... доки не побачив я, два місяці тому, в автобусі, коли ви їхали до середмістя.

— Ти божевільний.

— Отже, коли вам ще не перехотілося викликати поліцію,— усміхнувся Тод,— то не баріться, викликайте. Я на них почекаю отут, на ґаночку. А як волієте не поспішати, то, може, впустите мене, і ми побалакаємо.

Старий довгенько не зводив очей з усміхненого хлопчика. На дереві цвірінькали пташки. Біля сусіднього будинку працювала електрична косарка; здалеку, з вулиць, де рух був жвавіший, долинав гук машин, що котили у своєму власному ритмі.

І все ж Тода зненацька опали сумніви. Може, він зробив щось не так? Може, припустився якоїсь помилки? Він гадав, що ні; однак зараз він має діло з реальним життям, а не з виконанням шкільних завдань. Отож хлопець відчув полегкість (незначну, як він вирішив пізніше), коли Дюсандер сказав:

— Якщо так уже цього хочеш, можна зайти на хвилинку. Але я роблю це лише тому, що волію не завдавати тобі клопоту, ти мене розумієш?

— Певна річ, пане Дюсандере,— відповів Тод. Він причинив грати і зайшов до передпокою. Дюсандер зачинив за ним двері, відгороджуючи його від надворішнього сяйва ранку.

У будинку стояв дух тліну та алкоголю. Іноді, другого дня після вечірки, яку влаштовували Тодові батьки, коли мати, бувало, не встигне провітрити їхнього будинку, в ньому стояв такий самий дух. Але тут запах був значно гірший. Запах невитравний. Запах алкоголю, смаженої їжі, поту, старого одягу, нудотний запах ліків та старощів. У передпокої панувала темрява. Дюсандер стояв майже поруч, і голова його, що витикалася з високого коміра халата, скидалася на голову яструба, який жде, коли зранене ним звірятко сконає. Тої миті, незважаючи на брезкле неголене обличчя старого, Тод так виразно уявив цю людину в чорній уніформі офіцера СС, як не уявляв і тоді, коли бачив дідугана на вулиці. І раптом він відчув, що зі страху в нього похололо в животі. Не такого вже й великого страху, як він вирішив пізніше.

— Мушу вас попередити, що коли зі мною щось станеться... — почав був він і змовк, бо саме в цей час Дюсандер, човгаючи капцями, пройшов повз нього до кімнати. Він зневажливо поплескав Тода по спині, й той відчув, як гаряча кров шибнула йому в голову.

Тод подався слідом за ним, і вперше усмішка збігла з його вуст. Він не передбачав, що все так обернеться. Але все має бути гаразд. Усе мусить стати на свої місця. Певна річ, саме так воно й буде. Так було завжди. І коли вони зайшли до вітальні, він уже знову всміхався.

Та на нього чекало нове розчарування — та ще й яке! — хоча він і мав би бути готовим до цього. Там, звісно, не висів портрет Гітлера з його чубом та очима, що навідривно стежить за тобою. Ніяких тобі нагород у скляних шафах, не було там і церемоніального меча на стіні: на поличці коминка не було ні люгера, ні вальтера ППК (треба сказати, що й самого коминка в кімнаті теж не було). Певна річ, сказав собі Тод, старий був би несповна розуму, якби виставив усі ці речі на огляд. Проте викинути з голови все те, що він бачив у кіно чи по телевізору, було важко. Вітальня старого мала такий самий вигляд, як вітальня будь-якого одинака, що живе на невелику пенсію. Намальований на стіні цегляний коминок з почепленим над ним годинником. На столику — чорно-білий телевізор «Моторола»; на кінчиках антени — алюмінієва фольга для поліпшення приймання. Підлогу вкривав вичовганий посередині сірий килим. На поличці біля канапи лежали часописи: «Нешнл-джіографік», «Рідез дайджест» та «Лос-Анджелес». Замість портрета Гітлера або церемоніального меча на стіні в рамках висіли посвідчення американського громадянина та фотокартка жінки в химерному, схожому на ковпак, капелюшку. Пізніше Дюсандер розповів йому, що такі капелюшки називалися «клоше» і були дуже модними у двадцяті та тридцяті роки.

— Моя дружина,— промовив Дюсандер із почуттям. — Померла 1955 року від запалення легенів. У той час я працював на автомобільному заводі Меншлер, що в Ессені. Я сам мало після того не помер.

Тод не переставав усміхатися. Він перетяв кімнату, наче хотів якнайкраще розглянути жінку на знімку. Одначе, замість розглядати жінку, він став мацати абажур маленької настільної лампи.

— Облиш! — різко вигукнув Дюсандер.

Тод відсахнувся.

— Вийшло непогано,— сказав він відверто. — Справжній наказ. Хто це пак робив абажури з людської шкіри? Ільза Кох? Вона ж таки авторка жарту з маленькими скляними трубочками, чи не так?

— Не знаю, про що це ти? — відрубав Дюсандер. На телевізорі лежала пачка «кулз» без фільтра. Він простяг її Тодові.

— Сигарету? — спитав він і осміхнувся. Усмішка була премерзенна.

— Ні. Від них рак легенів. Мій тато курив, але покинув. Лікарі допомогли.

— Овва, навіть так. — Дюсандер витяг сірника з кишені халата і недбало чиркнув ним по пластиковому корпусу телевізора. Пахкаючи сигаретою, спитав: — А чи маєш ти бодай один аргумент, що змусив би мене не викликати поліцію і не розповідати їй про всі ті серйозні речі, в яких ти мене звинувачуєш? Тільки один аргумент? І поквапся, хлопче. Телефон поруч, у передпокої. Я певен, що твій батько дасть тобі добрячого прочухана. Тиждень, а то й більше сидітимеш за обідом на подушці, га?

— Мої батьки не прихильники тілесного покарання. На їхню думку, це не виліковує, а породжує ще більше проблем. — Очі в Тода раптом спалахнули. — А ви когось били? Жінок? Ви роздягали їх і...

Вигукнувши щось нерозбірливе, Дюсандер рушив до телефону.

— Краще не робіть цього,— спокійно промовив Тод.

Дюсандер обернувся. Гак само спокійно, хоч і трохи шокаючи, бо ще не поставив протезів, він відповів:

— Кажу тобі вперше і востаннє. Моє ім’я Артур Денкер. Іншого імені-прізвища я зроду не мав. Мені навіть не довелося американізувати його. Мій батько був великий шанувальник Артура Конан-Дойла і дав мені ім’я на його честь. Я ніколи не був Дюсандером, Гіммлером чи Санта-Клаусом. Під час війни я був лейтенантом запасу. Я ніколи не був членом нацистської партії. Я брав участь тільки в битві за Берлін в останні три місяці війни. Мушу визнати, що наприкінці тридцятих років, коли я одружився вперше, то підтримував Гітлера. Він покінчив із депресією і повернув нам, певною мірою, самоповагу, втрачену нами внаслідок огидного, несправедливого Версальського миру. Гадаю, підтримував його насамперед через те, що знову мав роботу, знову з’явився тютюн, і мені не треба було шукати недопалків на смітнику, коли мені кортіло закурити. Я вважав його наприкінці тридцятих за велику людину. Можливо, на свій лад, він нею і був. Але наостанку збожеволів: керувати за порадою астролога арміями, яких на той час уже не існувало! Навіть Блонді, своєму собаці, він дав капсулу з отрутою. Тільки божевільний міг таке вчинити. Власне кажучи, насамкінець вони всі стерялися розумом — співали Хорст Вессель, даючи отруту своїм дітям. 2 травня 1945 року мій полк здався в полон американцям. Пам’ятаю, як рядовий Хакермеєр дав мені плитку шоколаду. Я плакав. Було безглуздям продовжувати боротьбу — війну вже було закінчено; насправді вона скінчилася ще в лютому. Я потрапив до табору в Ессені, де до мене ставилися дуже добре. Ми стежили по радіо за Нюрнберзьким процесом, і коли Герінг наклав на себе руки, я виміняв чотирнадцять американських сигарет на півпляшки шнапсу і набрався. Мене звільнили в січні 1946 року. Я прикручував колеса на автомобільному заводі в Ессені до 1963 року, і саме тоді вийшов на пенсію і емігрував до Сполучених Штатів. Про це я мріяв усе життя. 1967 року я здобув американське громадянство. Я маю право голосу. Ніякого Буенос-Айреса. Ніякого наркобізнесу. Ніякої Куби,— він сказав Кууби. — А тепер, якщо ти не заберешся геть, я телефоную до поліції.

Він бачив, що Тод навіть не зворухнувся. Тоді старий пішов до передпокою і взяв слухавку. Тод залишився у вітальні біля столика, де стояла маленька лампа з абажуром.

Дюсандер почав накручувати номер. Тод мовчки стежив за ним; серце в нього закалатало так швидко, що невдовзі гупало у грудях, мов барабан. Після четвертої цифри Дюсандер обернувся і глянув на Тода. Плечі у старого опустилися, і він поклав слухавку на місце.