— Вам пощастило, — сказав Тод.
Дюсандер знизав плечима.
— Скрізь було так само. Гавана, Мехіко, Рим. Знаєш, я прожив у Римі три роки. Чоловік, що пив каву в кав’ярні, нишком поглядав на мене... жінка в холі готелю, здавалося, більше цікавилася моєю персоною, аніж своїм часописом, офіціант у ресторані не зводив з мене очей, хоч би кого обслуговував. І в мене з’являлося переконання, що всі ті люди приглядаються до мене, і що вночі я знов бачитиму ті сни — звуки, джунглі, очі. Але відколи я приїхав до Америки, я перестав про це думати. Я ходжу до кіно. Раз на тиждень обідаю в місті, завжди в одному з отих ресторанів швидкого обслуговування, таких чистих і так добре освітлених лампами денного світла. Тут, у себе вдома, я відгадую кросворди, читаю романи (більшість із них — погані) й дивлюся телевізор. Вечорами я п’ю, доки не засну. Марення до мене більше не вертаються. Коли я бачу, що хтось у супермаркеті, чи то в бібліотеці, чи то в тютюнника дивиться на мене, я думаю, що, мабуть, я схожий на їхнього дідуся... або на старого вчителя... або на сусіду з міста, з якого вони давно поїхали. — Він похитав головою до Тода. — Хоч би що там відбувалося в Патіні, все те було з іншою людиною. Не зі мною.
— Чудово! — сказав Тод. — Я хочу почути все про Патін.
Дюсандер замружив очі, потім поволі розплющився.
— Ти що, не розумієш? Я не маю ані найменшого бажання говорити про це.
— Доведеться. А якщо ні, то я всім розповім, хто ви насправді.
Дюсандер утупився в нього, обличчя його посіріло.
— Я знав,— сказав він,— знав, що рано чи пізно ти чого-небудь вимагатимеш.
— Сьогодні я хочу почути про газові камери,— сказав Тод. — Як ви підсмажували євреїв. — Він розплився в усмішці, щирій та сяйній. — Тільки спершу поставте шелепи. Із зубами ви маєте ліпший вигляд.
Дюсандер зробив, як йому сказано. Він розповідав Тодові про газові камери, аж доки тому настав час обідати. Щоразу, тільки-но Дюсандер удавався до узагальнень, Тод суворо хмурився і розпитував його про деталі, щоб повернути того до докладної оповіді. Дюсандер, розказуючи, багато пив. Він не усміхався. Усміхався Тод. Тод усміхався за них обох.
2
Серпень, 1974
Вони сиділи під безхмарним блакитним небом на ганку, що виходив на задній двір Дюсандерового будиночка. Тод мав на собі кеди, скаутську сорочку. Дюсандер був зодягнений у завелику як на нього сіру сорочку та мішкуваті, кольору хакі штани на шлейках; такі штани носять п’янички, зневажливо думав Тод; у них такий вигляд, ніби їх щойно витягли зі скрині на складі Армії спасіння в центрі Санта-Донато. Він щось повинен зробити, що Дюсандер ходив удома в якомусь іншому вбранні. Інакше задоволення не було, сказати б, повним.
Обидва їли сендвічі «великий мак», які Тод привіз у велосипедному кошику, щосили крутячи педалями, щоб вони не охололи. Тод сьорбав через соломинку «колу». Перед Дюсандером стояла склянка з «бурбоном».
Його старечий голос то підносився, то спадав, тоненький, тремтячий, часом ледь чутний. Вицвілі блакитні очі з червоними білками, як завжди, невпинно рухалися. Дивлячись на них обох, можна було подумати, що то дід та онук, який виконує свій святий обов’язок: відвідує старого.
— Оце і все, що я пам’ятаю,— закінчив Дюсандер і відкусив великий шмат від сендвіча. Патентований соус «макдональд» стікав по його підборіддю.
— Буває, ви розповідаєте краще,— стиха промовив Тод.
Дюсандер узяв склянку і зробив добрячий ковток.
— Одежа в’язнів була паперова,— сказав він майже зі злістю. — Коли один в’язень помирав, одежу передавали іншому, якщо в ній ще можна було ходити. Інколи однієї форми вистачало на сорок в’язнів. Мене навіть похвалили за мою ощадливість.
— Хто, Глюкс?
— Гіммлер.
— Але ж у Патіні була фабрика одягу. Ви самі казали минулого тижня. Чому там не шили одягу для в’язнів? Вони самі могли б його шити.
— На фабриці в Патіні шили одяг для німецьких солдатів. А ми... —
Дюсандер на мить затнувся, однак примусив себе говорити далі. — У нас там була не виправно-трудова колонія,— закінчив він.
На обличчі в Тода заграла звична усмішка.
— Може, на сьогодні досить? Прошу тебе. У мене вже в горлі дере.
— Треба менше палити,— сказав Тод, не перестаючи всміхатися. — Розкажіть мені ще щось про одяг.
— В’язнів чи СС? — покірно спитав Дюсандер.
— І тих, і тих,— усміхаючись сказав Тод.