Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дюсандер схвально глянув на вибавлювач. Він сам свого часу підробив не один звіт. Коли квоту збільшили до фантастичного рівня, ба навіть... вищого, ніж фантастичний. І в тих звітах — що ще більше нагадувало йому ситуацію, в якій вони тепер опинилися,— були рахунки-фактури, куди записували військову здобич. Щотижня він перевіряв ящики з коштовностями, які везли в Берлін у спеціальних залізничних вагонах, таких собі великих сейфах на колесах. До кожного ящика прикріплювався конверт, де лежала фактура з переліком усього, що там лежало. О, скільки там було каблучок, намиста, кольє, скільки було золота! Однак у Дюсандера була своя власна скринька з коштовностями — не надто коштовними коштовностями, але й не якимось там дріб’язком. Жадеїт, турмалін, опал. Кілька перлин не зовсім правильної форми. Технічні діаманти. І коли він бачив у переліку речей для пересилки в Берлін щось цікавеньке або, на його думку, варте того, щоб його привласнити, він брав його, міняв на що-небудь зі своєї скриньки і за допомогою чорниловибарвлювача вибавляв назву на фактурі й уписував туди нову. Він неабияк наламав руку в цій справі... і це не раз ставало йому в пригоді по закінченні війни.

— Добре,— сказав він Тодові. — А щодо листа...

Дюсандер знову почав розгойдуватися, сьорбаючи з чашки. Тод підсунув стільця до столу і заходився чаклувати над табелем, якого він, не зронивши ні слова, підняв з підлоги. Зовнішній Дюсандерів спокій вплинув на нього, і він мовчки працював, замислено схиливши голову над табелем, як це робить кожен американський хлопчик, що взявся до найкращої в світі роботи, яку послав йому Господь, байдуже, що від нього вимагалося: посадити кукурудзу, зробити неперевершений кидок в іграх Світової дитячої ліги чи підробити оцінки в табелі. Дюсандер глянув на його ледь присмаглу потилицю, що чітко вирізнялася між круглим краєм комірця сорочки та білявою кучмою. Відтак перевів погляд із хлопцевої потилиці на верхню шухляду шафи, де він тримав різницькі ножі. Один швидкий удар — він добре знав, де його малося завдати — і шийний хребець буде розтято. Хлопцеві вуста вмовкнуть назавжди. Дюсандер сумовито посміхнувся. Якщо хлопчик раптом зникне, з’являться запитання. Багато запитань. Його самого теж будуть розпитувати. Навіть якщо того листа у хлопчикового приятеля і нема, доскіпливі розпити — це те, на що йому не вільно наражатися.

— А цей Френч,— спитав він, постукавши по листу. — Чи буває він в одному товаристві з твоїми батьками?

— Він? — Тод вимовив це слово зі зневагою. — Мої матуся й тато не бувають у тих місцях, до яких пускають таких, як він.

— А чи зустрічався він із ними в службових справах? Чи запрошував їх коли-небудь до себе на зустріч?

— Ні. Я завжди був серед найкращих учнів класу. Дотепер.

— Отож, що він може про них знати? — запитав Дюсандер, мрійливо заглядаючи до своєї тепер уже майже порожньої чашки. — О, він знає про тебе. Він, безсумнівно, має скільки завгодно відомостей про тебе, які може використати. Він знає навіть про бійки, які ти влаштовував на майданчику в дитячому садку. Та що він знає про них?

Тод відсунув ручку і маленьку пляшечку з вибавлювачем.

— Ну, він знає їхні прізвища. Це напевно. Він знає, скільки їм років. Він знає, що ми методисти. Ми не надто вчащаємо до церкви, проте він знає про це з анкет. Він має знати, чим заробляє на прожиття мій батько; це також зазначене в анкетах. Він знає все, що записують щороку в учнівську анкету. Та й край.

— Він міг би знати про якісь негаразди у домі твоїх батьків?

— Що ви хочете цим сказати?

Дюсандер одним проковтом допив із чашки «бурбон».

— Сварки. Бійки. Твій тато спить на канапі. Твоя мати забагато п’є.

— Очі в нього блищали. — Не сьогодні-завтра — розлучення.

Тод обурився:

— Нічого такого в нас нема! І бути не може.

— А я й не кажу, що це діється насправді. Але поміркуй собі, хлопче. Припустімо, у тебе вдома все пішло шкереберть.

Тод тільки глипав на нього спідлоба.

— Тобі це допікало б,— сказав Дюсандер. — І то дуже. У тебе зник би апетит. Ти погано б спав. І що найприкріше — це позначилося б на твоїй шкільній науці. Діти почуваються дуже зле, коли в них удома негаразди.

У хлопчика в очах промайнула іскорка розуміння — розуміння і чогось схожого на мовчазну подяку. Дюсандер був задоволений.

— Атож, картина сім’ї на межі розпаду дуже сумна,— поважно сказав Дюсандер, наливаючи собі віскі. Він уже добряче впився. — Денні телесеріали відверто про це говорять. З’являється злість. Лихослів’я та брехня. Ба більше, з’являється біль. Біль, хлопчику мій. Ти не маєш уявлення, крізь яке пекло проходять твої батьки. Вони так загрузли у своїх негараздах, що в них не залишається часу перейматися клопотами власного сина. Його клопоти проти їхніх видаються їм неістотними, га? Одного дня, коли їхні рани почнуть гоїтися, вони, безперечно, знову більше ним цікавитимуться. Але нині єдине, що вони можуть собі дозволити, — це послати на зустріч до пана Френча добросердого хлопчикового дідуся.

У Тодових очах помалу розгорівся вогонь, від якого йому стало майже гаряче.

— Це могло б спрацювати,— мурмотів він. — Так, могло б, могло б спрацювати, могло б... — і раптом він вибухнув. Очі в нього знов потемніли. — Ні. Не вийде. Ви анітрішечки на мене не схожі. Калоша Ед ніколи в це не повірить.

— Himmel! Got in Himmel![13] — закричав Дюсандер і, підвівшись на ноги, перейшов кухню (не зовсім певною ходою), відчинив дверцята шафи і дістав звідти пляшку «бурбону». Він відкрутив ковпачок і налив собі від щирого серця. — Хоч ти й розумник, але таки Dumkopf[14]. Коли це діди були схожі на своїх онуків? Га? Я — лисий. — Він вимовив ласий. — А ти хіба лисий?

Наблизившись до столу, він досить проворно простяг руку, вхопив Тода за біляву чуприну і рвучко смикнув.

— Облиште! — вигукнув Тод, проте не втримався від усмішки.

— Крім того,— вів далі Дюсандер, вмощуючись у кріслі-гойдалці,— в тебе біляве волосся і блакитні очі. Очі в мене так само блакитні, а волосся теж було біляве, поки не посивіло та не повилазило. Можеш розповісти мені геть-чисто все про свою сім’ю. Про своїх тіток та дядьків. Про людей, з якими працює твій батько. Про звички твоєї матері. Я запам’ятаю. Я все вивчу і запам’ятаю. За два дні я знов усе позабуваю, — тепер моя пам’ять, як те решето,— проте я все запам’ятаю на потрібний для нашого діла час. — Він похмуро посміхнувся. — Свого часу я перевершив Візенталя і дурив самого Гіммлера. І якщо не зможу обдурити звичайного американського вчителя, то загорнуся в саван і поповзу до могили.

— Буде видно,— поволі промовив Тод, і Дюсандер бачив, що той уже майже пристав на його думку. В очах його промайнув вираз полегкості.

— У нас є ще одна спільна риса,— додав Дюсандер.

[13] Небо! Отець небесний! (нім.)

[14] Дурень (нім.).