Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чудово,— сказав Боуден. — Тоді я пропоную ось що: якщо хлопчик дістане одну з таких карток... бодай одну,— він підніс догори скоцюрбленого пальця,— я повідомлю свого сина та свою невістку про вашу пропозицію щодо Центру допомоги. Я піду ще далі. — Він сказав долі. — Якщо Тод дістане одну з ваших карток «завал» у квітні...

— Ми починаємо роздавати їх першого тижня травня.

— Невже? Так от, якщо він дістане тоді бодай одну таку, я гарантую вам, що вони неодмінно погодяться вдатися по допомогу. Вони піклуються про свого сина, пане Френче. Та тепер вони так захрясли у власних проблемах, що... — він знизав плечима.

— Розумію.

— Тож дамо їм трохи часу на розв’язання своїх проблем. Рятунок потопаючих — клопіт самих потопаючих... це буде по-американському, га?

— Так, гадаю, так,— замислився на мить Калоша Ед, відтак глянувши на годинник і згадавши, що за п’ять хвилин у нього ще одна зустріч, сказав: — Згода.

Він підвівся, а разом із ним і Боуден. Вони знову потисли один одному руки; Калоша Ед пам’ятав про артрит старого.

— Але щоб бути до кінця відвертим, я повинен вам сказати, що лише одиниці здатні за п’ять тижнів позбутися хвостів після попередніх вісімнадцяти тижнів навчання. Потрібно опрацювати величезний обсяг — величезний. Я майже певен, що ви муситимете виконати свою обіцянку, пане Боудене.

Боуден знов посміхнувся своєю ледь помітною, загадковою посмішкою.

— Та невже? — було все, що він сказав.

Протягом усієї розмови щось муляло Калоші Едові, й він не переставав над цим думати за обідом у кафетерії, коли вже минула година з гаком після того, як «Лорд Пітер» пішов від нього з акуратно згорненим парасолем під пахвою.

Він розмовляв із Тодовим дідусем щонайменше хвилин п’ятнадцять, а то й усі двадцять, але Ед не пригадував, щоб старий бодай раз назвав свого онука на ім’я.

Тод, захекавшись, під’їхав до Дюсандерового будинку і поставив велосипеда на приступку. Одним скоком подолав усі сходинки, відімкнув двері своїм ключем і майнув коридором до залитої сонячним світлом кухні. Його обличчя водночас світилося надією і хмурилося від думок про найгірше. Він зупинився на порозі кухні, з давким клубком у животі та горлі, й дивився, як Дюсандер гойдається, тримаючи на колінах повну чашку «бурбону». Він і досі був зодягнений у свій найліпший костюм, але попустив вузол краватки сантиметрів на п’ять і розстебнув горішнього гудзика сорочки. Стариган дивився на Тода, обличчя його було безвиразне, очі — приплющені.

— Ну то як там? — витиснув нарешті з себе Тод.

Дюсандер трохи побарився, тримаючи хлопця в невідомості,— лише мить, що здалася Тодові довшою за десять років. Потім, неквапом, Дюсандер поставив чашку на стіл поруч із пляшкою «бурбону» і похвалився:

— Телепень у все повірив.

Тод, що стояв, затамувавши подих, судомно ковтнув повітря.

Перш ніж він ухопив його вдруге, Дюсандер додав:

— Він хотів, щоб твої сіромашні батьки вдалися до міського Центру допомоги, де за порадника його приятель. Він так на цьому наполягав!

— Ісусе! Як ви... як вам пощастило владнати?

— Я зміркував умить,— відповів Дюсандер. — Як маленька дівчинка у казці Сакі. Вигадки на ходу — моя зброя. Я пообіцяв йому, що твої батьки звернуться по допомогу, якщо ти дістанеш бодай одну картку «Завал», коли їх роздаватимуть першого тижня травня.

Кров відлинула Тодові від обличчя.

— Що ви накоїли? — майже заверещав він. — Я вже завалив дві самостійні з алгебри і письмову роботу з історії, відколи почався заліковий період! — Він зайшов до кухні; на його блідому обличчі блищали краплини поту. — Сьогодні була самостійна з французької, і я теж її завалив... щоб я був проклятий! Я ні про що не міг думати, окрім триклятого Калоші Еда і того, чи вдасться вам його обдурити. Ви його обдурили, аякже! — гірко закінчив він. — Не дістати жодної картки? Та в мене їх буде п’ять, а то й шість.

— То було найбільше, що я міг зробити, не викликаючи в нього підозри,— сказав Дюсандер. — Цей Френч, дарма що телепень, робить свою справу. А ти мусиш зробити свою.

— Що ви хочете цим сказати? — обличчя в Тода спотворилось від гніву, в голосі бриніли лютощі.

— Ти працюватимеш. Наступні чотири тижні ти працюватимеш, як ніколи в житті. Ба більше: у понеділок ти підійдеш до кожного з учителів і вибачишся, що так погано вчився. Ти...

— Це неможливо,— відрубав Тод. — Чоловіче, ти не розумієш. Це неможливо. З природознавства та історії я відстаю щонайменше на п’ять тижнів, а з алгебри — на десять із гаком.

— І все ж таки,— сказав Дюсандер. Він налив собі ще «бурбону».

— Ти що, вважаєш, що ти такий уже верховода, га? — закричав на нього Тод. — Так от, я не виконуватиму твоїх наказів. — Він раптом притишив голос: — Найсмертодайніша зброя, яку ти маєш зараз у себе вдома, це липучка для мух. Ти всього-на-всього старий доходяга, щоб бзд... протухлими яйцями після того, як з’їсть тако[16]. Можу навіть закластися, що ти буриш у постіль.

— Слухай мене, ти, шмаркачу,— спокійно відказав Дюсандер.

[16] Гостра мексиканська страва.