Здібний учень.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З осторогою тримаючи кота чимдалі від себе, з якоюсь болісною гримасою на обличчі, Дюсандер ногою розчахнув двері й зайшов до кухні. Кіт кричав, вигинався і дряпав гумові рукавички. Його ошаліла трикутна голова блискавично вп’ялась у великого зеленого пальця.

— Ах ти, поганцю,— докірливо кинув Дюсандер.

Дверцята духовки стояли отвором. Дюсандер щосили жбурнув кота всередину. Пазурі віддерлися від рукавичок із дивним звуком: немовби хтось проколов шину. Дюсандер коліном штовхнув дверцята, від чого воно, вражене артритом, відразу ж заболіло. Проте він усе всміхався. Надсадно сапаючи, майже задихаючись, із похиленою головою, він на мить прихилився до печі. То була газова піч. Він послуговувався нею рідко, хіба іноді варив собі обід, як навчали його варити по телевізору. Тепер він спалював у ній безпритульних котів. Крізь конфорки печі, немовби здалеку, було чути, як кіт шкрябається і виє, намагаючись вихопитися з пастки.

Дюсандер поставив терморегулятор на позначку 500 градусів. Він почув, ж усередині печі бухнуло, коли обабіч духовки запалав вогонь. Кіт уже не вив, а несамовито верещав. Той крик був схожий... так, був майже схожий на крик дитини. Дитини, якій нестерпно болить. На цю думку Дюсандерова посмішка зробилася ще ширша. Серце гучно калатало в грудях. Ют шкрябався і крутився в духовці, не перестаючи нестямно волати. Невдовзі гарячий дух смалятини почав просочуватися з духовки в кімнату.

Шампуром для шашликів, придбаним за два долари дев’яносто вісім центів у Гранта в торговельному центрі за милю звідси, він вишкріб із духовки те, що лишилося від кота.

Обгорілий тулуб він поклав у порожню торбинку з-під борошна. Потім відніс торбинку вниз до підвалу. Підлога у підвалі ніколи не цементувалася. Невдовзі Дюсандер повернувся. Побризкав на кухні «Глейдом», і покій нараз сповнився штучного аромату смерекового лісу. Вимив шампура і повісив на дошці. Потім сів і став чекати на хлопчика. І все усміхався, усміхався.

Тод таки з’явився, десь за п’ять хвилин після того, як Дюсандер подумав, що той не прийде. На ньому була тепла куртка з емблемою школи; на голові — бейсбольна кепка команди «Святі отці Сан-Дієго». З-під пахви визирали підручники.

— Пхе! — вигукнув він, заходячи до кухні, й зморщив носа. — Що воно за сморід? Яка бридота.

— Я перевіряв, як працює духовка,— відповів Дюсандер, запалюючи сигарету. — Боюся, зостануся сьогодні без обіду. Я мусив викинути його геть.

Якось наприкінці місяця хлопчик завітав набагато раніше, ніж закінчувались уроки в школі. Дюсандер сидів на кухні й цмулив «бурбон» із щербатої вицвілої чашки, на якій виднів напис: «ОСЬ ТВОЯ КАВА, ЧЕРЕВО. ХА! ХА! ХА! ХА!» Він переніс своє крісло-гойдалку на кухню і тільки пив та погойдувався, погойдувався та пив, ляпаючи капцями по вилинялому лінолеуму. Був уже напідпитку. До минулої ночі жахливих марень не з’являлося. Відколи він підсмажив кота з пошарпаними вухами. Але кошмар минулої ночі був аж надто жахливий. Цього не заперечиш. Вони стягли його донизу, коли він уже добувся майже середини узвозу, і до того, як він спромігся прокинутись, почали робити з ним таке, що й сказати страшно. Проте після того як він прийшов до тями і зрозумів, що то лише сон, він уже знав напевне: кошмарам можна покласти край, скоро він схоче. Може, цього разу кота буде замало. Але є ще й безхатні собаки. Атож. Є собаки. Є завжди.

Тод відразу ж вступив до кухні — обличчя бліде, стомлене, весь аж наче прозорий. Він схуд, далебі, подумав Дюсандер. Проте в очах його стрибало щось таке, що не сподобалося Дюсандерові, — погляд здавався дивним, полохливим.

— Ви маєте мені допомогти,— раптом виклично заявив Тод.

— Справді? — стиха промовив Дюсандер, і серце в нього закалатало від лихого передчуття. Він не дозволив собі змінити вираз обличчя, коли Тод швиргонув з усієї сили свої підручники на стіл. Один з них ковзнув по слизькій цераті й упав на підлогу біля Дюсандерових ніг.

— Так, хай йому трясця, ви правильно мене зрозуміли! — пронизливо заверещав Тод. — Я не жартую! Бо то ваша провина! Тільки ваша! — Його щоки вкрилися нездоровим рум’янцем. — І ви допоможете мені виплутатися з халепи, бо я маю на вас докази! І зробите все, що накажу!

— Якщо це буде в моїй змозі, я тобі допоможу,— спокійно відповів Дюсандер. Він помітив, що, сам того не усвідомлюючи, склав рівненько перед себе руки — як робив колись. Сидячи у кріслі-гойдалці, він нахилявся вперед, поки торкнувся підборіддям складених рук, теж як робив колись. Його обличчя було спокійне, приязне і запитливе; воно нічим не зраджувало лихого передчуття, що наростало в ньому. Сидячи так, він майже зримо уявляв собі казанок з овечиною, що кипить позад нього на плиті. — Розповідай, що сталося.

— А сталося ось що, дідько б вас ухопив,— злостиво мовив Тод і пожбурив у Дюсандера текою. Вдаривши Дюсандера у груди, вона впала йому на коліна — і з раптовим подивом він відчув, що в ньому спалахнула шалена лють, що йому страшенно кортить підвестися і відважити хлопцеві добрячого ляща. Проте обличчя його лишилося спокійним. Він побачив: те, що впало йому на коліна,— хлопчиків табель, хоча школа, здавалося, зробила все можливе, аби приховати цей факт. Замість називати його карткою школяра чи просто табелем успішності, вона вигадала: «Поступ у навчанні за чверть». Він щось промимрив із цього приводу і розгорнув табеля.

З нього випав аркушик з якимсь машинописним текстом. Дюсандер відклав його, аби прочитати опісля, і скупчив свою увагу на Тодовому табелі.

— Здається, ти вскочив у халепу, мій хлопчику,— виснував Дюсандер не без певної втіхи. Задовільні оцінки хлопець мав лише з історії Англії та Америки. З решти предметів — незадовільні.

— То не моя провина,— по-гадючому засичав Тод. — То все ви. Усі ці ваші оповідки. Чи знаєте ви, що через них мене переслідують кошмари? Я сідаю, розгортаю підручника і починаю розмірковувати над тим, про що ви допіру розповіли, і не помічаю, як плине час, аж поки почую, як мати нагадує, що вже час лягати спати. Так от, то не моя провина! Ні! Чуєте? Не моя!

— Я чудово тебе чую,— відказав Дюсандер і прочитав надруковане на аркушику, вкладеному до Тодового табеля.

— Хто такий Едвард Френч? — поцікавився Дюсандер, вкладаючи аркушика в Тодів табель (якась частина його істоти й досі дивувалася з того, як американці полюбляють словоблудство; таке закрутисте послання, щоб сповістити батьків про те, що їхнього сина виганяють за двійки!) і знову згортаючи руки. Передчуття лиха було дужче, ніж будь-коли, проте він тлумив його в собі. — Він директор школи?

— Калоша Ед? Чорт, ні. Він консультант з навчального процесу.

— Консультант з навчального процесу? А що це таке?

— Самі могли б здогадатися,— кинув Тод. Він був майже в істериці.

— Ви ж читали ту прокляту записку. — Він аж бігав по кімнаті, кидаючи на Дюсандера злостиві погляди. — Так от, я не збираюся дати зринути всьому цьому лайну! Не збираюся. Ні до якої літньої школи я не ходитиму! Мої тато і матуся їдуть цього літа на Гаваї, і я поїду з ними. — Він тицьнув пальцем на табель, що лежав на столі. — Чи знаєте ви, що зробить мій тато, як його побачить?

Дюсандер похитав головою.

— Він витягне з мене все. Усе. Відразу здогадається, що у всьому винні ви. Нічого іншого тут бути не може, бо решта все лишилося незмінним. Він вишукуватиме та випитуватиме і витягне з мене все. А тоді... тоді я... тоді мені гаплик.

Він блимнув на Дюсандера з виразом скривдженої дитини.

— Вони встановлять за мною нагляд. Чорт, вони можуть послати мене до лікаря. Я не знаю. Звідки мені знати? Але ні, ніякого гаплика не буде! І я не збираюся йти ні до якої літньої школи.

— Чи виправної колонії,— спокійнісінько зауважив Дюсандер. Тод перестав кружляти по кімнаті. Обличчя йому скам’яніло. Щоки та лоб, уже й так бліді, сполотніли ще дужче. Він уп’явся поглядом у Дюсандера і перепитав, заникуючись: