Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Наші брати, пеуенчі, надіслали нам знак війни — вмочену у кров стрілу! — пролунав у хижі його голос. Він вирвав з одягу червону стрілу, щоб усі побачили її. — “Ми хочемо йти війною проти білих, які захопили нашу землю. Від гір до моря, з півночі на південь, стільки, як може проскакати вершник за п’ять днів, — вся ця земля має належати пеуенчам і молучам, як колись належала нашим батькам. Тому ми разом з вами нападемо на білих, на їхній форт і на їхні хати; разом ми переможемо і разом заберемо те, що належить нам”. Так сказали пеуенчі.

Дикий Кінь сів. У хатині запала сувора тиша. Відвертість, з якою він говорив перед солдатом форту про план нападу, вразила інших не менше, ніж Хуана. Спопелити форт і всі будинки білих. Яке безглуздя! Правда, огорожа форту була не дуже надійна, та й чотири невеликі гармати не могли протистояти добре озброєному ворогові. Але арауканці теж погано озброєні. Що могли вдіяти списи та дрючки проти гармат, навіть старих?

— Ти кажеш, щоб чули вуха ворога, — певдоволено зауважив літній вождь.

— Нехай знає, — заперечив Дикий Кінь. — Якщо арауканці підуть війною, вони зроблять це не як пічні злодії. Нехай знають усі білі. Це їм не допоможе.

Раптом схопився молодий воїн, нетерплячий, збуджений від бойового запалу. Він зірвав з себе накидку, і всі побачили: рішення вже прийняте — його тіло було розмальоване фарбою війни. Під блискучою темною шкірою напружилися м’язи.

— Як, ми дозволимо, щоб пеуенчі самі ішли війною? Невже наші діти колись тикатимуть на нас пальцями і казатимуть, що ми сиділи склавши руки і дивились, як інші боролися за звільнення нашої землі? Знаки сприятливі, шамани провіщають нам перемогу. Я — Гірський Орел. Я і мої люди — ми йдемо до пеуенчів.

Знову запала тиша. Всі чекали, що скаже Хуан, адже він завжди боронив мир. Моралес оглянув молоді суворі обличчя. Як добре розумів він їх. Колись і він думав так, як вони, говорив і діяв так, як тепер говорили і прагнули діяти вони. Йому довелося заплатити дорогою ціною, пережити таке, за що інші віддали життя. Чому ж кожен повинен збирати власний досвід? Чому лихо батьків не зробило синів розумними? Пеуенчі — неспокійний народ. Нікому ніколи не щастило втримати їх од війни. Молучам не слід об’єднуватись з ними заради себе самих.

— О, Гірський Орел, я вислухав тебе. — В голосі Хуана чулася насмішка. Треба словами перемогти цього вождя. — Скажи мені, скільки разів ти воював проти білих?

Гірський Орел, невдоволено буркнувши щось, похилив голову.

— Ти ще не вилазив із свого гнізда, а хвалишся, що перелетиш гори. Я воював проти білих. І бачив, як мало людей повернулося назад. Мертві тіла наших вкрили землю, а будинки білих вистояли. Я бачив також, що мир зробив Дикого Коня і його людей заможними.

— А потім твій мир з’їв його жінку! — вигукнув Гірський Орел.

— Ми покараємо обох білих, які продавали в стійбищі вогняну воду. Солдати карають кожного, хто йде проти закону.

— У твого закону два обличчя, — глузував Гірський Орел. — Добре до білих і суворе до нас. Скажи, що зроблять з ними.

Хуан махнув рукою. На цьому питанні він міг послизнутись, їм не втягнути його в розмову про це.

— Ми теревенимо, як старі баби. Білі сильні. Якщо ви підете проти форту, то доведеться вашим жінкам закрити свої обличчя і співати жалібні пісні. Краще вчіться у білих, і ви станете дужі, як вони, і ви ніколи не воюватимете.

Гірський Орел презирливо скривився.

— Робота на полі — це жіноча справа. Вона забирає силу у рук і очей. Білим тоді легко буде подолати нас.

Розмовляти з ним далі не було сенсу, і Хуан повернувся до Дикого Коня.

— Скажи, ти хочеш, щоб загинуло все плем’я через те, що загинула твоя дружина? Чи розумний пастух кидає всю отару пумі, яка розідрала одну вівцю?

— Моє серце повне горя, — похитав головою вождь, — бо погасло сонце мого життя. Воно волає помсти, але тепер йдеться про більше. Ти знаєш не все. Молучі, а тим більше пеуенчі, не тому балакають про війну, що в моїй хижі сталося вбивство. Ми бачимо, що в країну приходить все більше білих, чуємо, що вони будують нові залізні дороги, щоб привозити сюди ще і ще поселенців. Вони женуть свою худобу на наші пасовиська. Мине небагато років, і вони почнуть заганяти нас все далі в гори. Для наших отар лишиться мало пасовиськ, нам ніде буде полювати. Твоя правда, білі дужі, у них багато зброї. А що коли й ми добудемо зброю? Якщо знайдуться білі, які допоможуть нам спалити форт і прогнати поселенців?

— Які білі? Той, хто обіцяє таке, бреше!

Дикий Кінь уважно подивився на Моралеса.

— Скажу тобі, скільки можу. Прийшов Білий Король. Він поведе арауканців на війну і привезе допомогу через море.

Хуан опанував себе. Не можна, щоб помітили, як злякали його ці слова. Іноді у нього виникала думка, що якийсь білий перебіжить до індіян і заподіє лиха.

— Хто знає того Короля? — презирливо спитав Моралес. — Хто розмовляв з ним?

— Він живе у пеуенчів. Це — найголовніший вождь у них.

Хуан відчував, як стукає кров у скронях; багато пар очей не відривалися від його обличчя. Він розгубився.

— Білі солдати не раз обіцяли захищати нашу землю, — сказав вождь, що сидів поряд з Диким Конем, — і щоразу брехали. Білий Король дає нам зброю, щоб ми самі обороняли наші пасовиська і наші угіддя від полювання.

І цей відстоював війну, хоча був уже немолодий.

Хуан гарячково думав. Хто цей Білий Король? Що криється за його словами? Треба виграти час. Тепер це — найважливіше. Виграти час! Якщо молучі ще кілька тижнів не покинуть своїх стійбищ, пожежу, можливо, пощастить погасити.