Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дикий Кінь одним вухом слухав його, а другим — молодих воїнів, які невдоволено гомоніли, що робота на полі — жіноча справа, а чоловікам годиться полювати, пасти овець і, звичайно, ходити на війну. Дикий Кінь щорік брав зерно, розподіляв його між тими, хто хотів сіяти, але ніхто не бачив, щоб він сам коли взявся за лопату. Ця робота лишалася жінкам, як і раніше, коли молучі вирощували тільки трохи солодкої картоплі, та старим, які не могли вже їздити на полювання. Тому поля збільшувалися повільно, однак все-таки досить швидко, щоб зробити Дикого Коня найбагатшим вождем молучів.

Він ніколи не радився з Хуаном, мовчки приймав зерно, вислуховував поради, ніби цим робив йому надзвичайно велику послугу, але був досить розумний, щоб усвідомити власну вигоду. Якби вся навколишня земля була оброблена ч)і перетворена в пасовиська, то ніхто не сварився б з арауканцями, і білі змушені були б визнати їх хазяями принаймні цієї невеликої частини їхньої колишньої батьківщини. Але для цього більш, ніж посівне зерно, потрібен був мир. А тепер ось дружина Дикого Коня мертва, загинула з вини двох білих. Що ж учинить Дикий Кінь?

Хуан дав своєму гнідому трохи напитися серед потоку, подивився на високий берег, де тулилися хижки. Там не помітно було ніякого руху; тільки з димарів піднімався дим. Але в одній, у хижі вождя, не було навіть і такої ознаки життя.

Хуан прив’язав коня біля хижі і ввійшов усередину. Якусь хвилю очі його звикали до сутінок. Знайомі запахи пахнули на нього: запах сухих дернових стін, долівки, сажі, якою все було закіптявлене. Потім він побачив вождя, що сидів посеред хижі, біля загашеного вогнища.

Дикий Кінь прихилився спиною до стіни і сидів навпочіпки у світло-жовтій з червоними широкими смугами накидці. Обхопивши руками коліна, він нерухомим поглядом дивився прямо проти себе. Вождь був у траурі, бо ще не помстився за смерть дружини.

— Горить вогонь у твоїй хижі?

Хуан бачив і сам. Вогнище розрите, казан перекинуто. Однак він мусив спитати, як велів звичай.

— Вогонь погас, — озвався Дикий Кінь ніби здалеку, і це теж відповідало звичаю і означало, що тут оселився сум, що нема більше жінки, яка підтримувала вогонь і доглядала за ним, що світ і тепло померли.

Хуан сів проти вождя, свого брата по крові, свого друга. Ті довгі роки, що він жив серед білих, спали з нього, як одяг. Він знову став індіянином, молучем, як Дикий Кінь, і сидів, обхопивши руками коліна, чекаючи, що скаже вождь. Але Хуан був у мундирі білих.

Він чув, як гнідий бив за хижею копитами, чув шарудіння даху над головою і своє власне дихання. Надовго запала тиша. Нарешті Дикий Кінь звів очі.

— Двоє білих прийшли у моє стійбище. Вони сиділи біля мого вогню і спали в моїй хижі, їли зі мною бараняче м’ясо і пили сидр. А бачиш, яка плата за мою гостинність! — Вождь вказав на мертве вогнище. Його голос лунав суворим обвинуваченням, обвинуваченням не тільки проти двох білих, а також проти нього, Хуана. Тепер він теж був для нього білим, незважаючи на червону шкіру і кровне братство. Синя військова форма була сильніша, ніж двадцять років дружби.

І Хуан, сам того не помічаючи, розняв руки навколо колін. Він сидів тепер, не як молуч, а як сержант білих солдатів, який приїхав до вождя, Дикого Коня, щоб нагадати йому про закон — закон білої людини.

— Твою жінку вбив воїн твого племені! — Він так і сказав “твого племені”, не “нашого”, хоча під військовим кашкетом носив червону пов’язку арауканців.

— Він убив її, але винні в цьому білі. — Дикий Кінь говорив байдужим голосом. — Вони напували його своєю вогняною водою, напували всю другу половину дня і так, щоб ніхто про те не знав. А коли забрали у нього розум і він став як дитина, то почали сміятися з нього, називаючи його смердючим індіянином. Він просив вогняної води, а вони реготали і казали, що вона тільки для хоробрих чоловіків, а не для червоношкірих боягузів. Тоді він присягнувся, що доведе свою хоробрість і битиметься з кожним, хто зустрінеться йому на шляху. Він схопив ножа і побіг через стійбище, вбив одного воїна, а другого поранив, потім прийшов у мою хижу, де вона сиділа біля вогнища сама. Вогняна вода засліпила його, він прийняв жінку за воїна. — Вождь якусь мить помовчав. — Він убив її, але винні в цьому білі, — повторив.

Дикий Кінь вперше глянув на Хуана відкрито, але більше дивився на його мундир, і в його очах світилася ненависть.

— А ти знаєш, де я був, що не міг захистити її? Я був у горах із своєю отарою, бо хотів вибрати десять баранів і послати їх у форт капітанові як подарунок білим від молучів. І тому, що я хотів зробити так, вогонь у моїй хижі тепер не горить — з вини білих.

— Ми спіймали тих білих і покараємо їх, — тихо промовив Хуан.

— Ми теж спіймаємо воїна, що став ножем у руках білих.

Дикий Кінь втупив погляд у розрите вогнище, ніби йому більше нічого було казати. А сказати треба було ще дуже багато, сказати найважливіше.

— Білі приносили не тільки вогняну воду, — сказав Хуан, — а й зброю. Навіщо твоїм людям потрібна зброя?

Це було сказано навмання. Він не знав, чи ті білі справді мали зброю і кому вони продали її.

— Молучі тільки захищатимуть те, що їм належить.

Хуан глибоко зітхнув. Чи, може, застогнав? Арауканці завжди тільки захищали, що їм належить, але наслідком цього була війна, що тривала понад триста років, війна, в якій вони потроху втрачали свої землі. Невже тепер, після п’ятнадцяти років спокою, знову почнеться? Негоже захищати свою землю зброєю, треба захищати її принаймні не тільки зброєю. Арауканці мусять вчитися боротися за допомогою плуга.

— Для захисту молучам не треба зброї. Солдати не допустять, щоб у вас забрали ваші землі.

Вождь глянув на Хуана, і по його очах можна було прочитати, що білі солдати не захистили його дружини.

— Кров за кров, життя за життя, — сказав він.

— Ти хочеш заради однієї людини жертвувати сотнями? Ще не висохла пролита кров, а вже проливатимуть нову. Ти не молодий воїн, ти — вождь. Думай не про себе, думай про свій народ.

— Я вождь. Я думаю про свій народ. Завтра прийдуть сюди інші вожді, і ми порадимось. Що вирішимо, те й буде.

Дикий Кінь сказав так, що Хуан зрозумів: далі розмовляти марно. А його мучила ще тисяча питань. Чому зійдуться вожді? Вони не мали ніякого відношення до вбивства. Тут якийсь інший привід. Та питати він не мав права.

Дикий Кінь плеснув у долоні, і в хижу ввійшла його донька, дівчина років п’ятнадцяти. Видно, вона чекала на цей знак. На ній був святковий одяг: груба шерстяна яскрава спідниця, що спадала до п’ят, і накидка. Масивні срібні прикраси з дрібних пластинок, нанизані в разок чи у вигляді підвісок, блищали в волоссі, на шиї і грудях. Тепер вона була господинею дому. Дівчина принесла неглибоку дерев’яну миску з паруючою кров’ю тільки-но вбитого барана.