Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Капрал повільно оглядав у бінокль підніжжя гір, де-не-де затримував погляд, довго роздивлявся щось і, очевидно, не побачивши нічого особливого, опускав бінокль, переводив погляд на схил гори, що тягся далеко на північ та на південь. Потім знову прикладав бінокль до очей. Він розмірковував, що б то могло означати: сліди ведуть на територію пеуенчів, а не навпаки. Звичайно, не виключена випадковість. Вони ж оглянули далеко не весь кордон. Якщо ж пеуенчі справді погнали свої отари назад, то тут тільки одне пояснення: війна, вони готуються до війни. Правда, це може бути проста випадковість. Коли б так!

Дозор зупинився у гористій, розпеченій сонцем пустелі: чорні та сірі скелі, темно-зелені кущі, подекуди купки дерев. Тут сила-силенна місць, де легко сховатись, і в кожному могли чатувати вороги. У Медіни пройшов по спині неприємний холодок. Мовчазні, похмурі гори здавалися зловісними, все ще зловісними, хоча жив він тут на кордоні вже багато років.

Хвилина по хвилині збігло чверть години, потім половина, а там і година. Сонце підбилося вище, виповзло з-за гір і стояло на небі, кругле і яскраве. Тепер воно заливало спекою і цей бік гори. В повітрі повисла мерехтлива імла.

Лейтенант Ірігоєн ставав дедалі похмуріший. Він уже тричі спитав Медіну, чи той все ще нічого не бачить, і нарешті йому урвався терпець.

— Об одинадцятій на коней і рушаємо далі.

Медіна одвів від очей бінокль.

— Командуєте ви. Але майте на увазі, пеуенчі тільки махнуть у вас перед носом кінськими хвостами; це те саме, що не виконати завдання.

— Скільки ж сидіти тут склавши руки?

— Ми добре бачимо звідси кілометрів на п’ятнадцять. Якби тут були пеуенчі, ми помітили б їх і помітимо — не сьогодні, то завтра. — Медіна глянув на Ірігоєна. — Треба мати терпіння, пане лейтенант. Ви ж знаєте індіян. Ви повинні б знати і це.

Він не міг стриматися.

Ірігоєн нічого не відповів, тільки дужче насупив брови, а Медіна смакував свою невеличку перемогу. Поглянувши на рушницю в руках лейтенанта, він додав:

— Нам наказано доставити пеуенчів у форт живими.

— Якщо зможемо… — відповів той.

Опівдні, коли Медіна раптом випростався і вказав рукою на сусідню долину, кілометрів за три од них, Ірігоєн насторожився.

— Що там?

— Гуанако!

На краю долини з’явилося стадо лам. Витягнувши довгі шиї, тварини мчали вгору по горбу. Вони здавалися звідси маленькими сірими клубочками вати.

— Який диявол так перелякав їх? — буркнув Медіна.

Ірігоєн розчаровано відхилився назад, однак Медіна уважно придивлявся до виходу з долини. Він старанно оглядав безліч розколин на схилі, обдивлявся кожну купу чагарників, кожне дерево. І ось він мовчки подав Ірігоєну бінокль. Над долиною кружляла зграя сполоханих птахів, мабуть гірських голубів. Навіть у бінокль видно було тільки крихітні чорні цятки.

Ірігоєн звів брови.

— Такий страх у них викликають тільки люди. — Медіна промовив пошепки, ніби його голос міг долинути аж туди.

Хвилини через дві дозор вирушив у дорогу. Вершники спускалися до підніжжя гори, де був прохід у долину, під прикриттям низько навислої скелі. За їхніми розрахунками час ще був. Мабуть, кілька пеуенчів переганяли з гірської долини отару на нове пасовисько. Напевно, рухаються вони повільно, і дозор перестріне їх.

Та, добравшись до долини, зрозуміли, що помилились. Індіяни уже пройшли, і розвідники побачили тільки сліди, сліди коней та овець, яких гнали на південь, на територію пеуенчів. Медіна вилаявся і пришпорив свого гнідого.

— Перетнути їм шлях! Мерщій, перестрінемо їх! Якщо вони перейдуть кордон, ми лишимося з носом.

— Стій! Йдемо по сліду!

Голос лейтенанта Ірігоєна пролунав так різко, що Медіна з силою рвонув вуздечку. Капрал, певно, забув, що командує не він. Обличчя його запалало від гніву.

— То ж вони побачать нас і втечуть, лейтенанте.

— Йдемо по сліду! — Ірігоєн вихопив з чохла рушницю і поклав її поперек сідла. — Вперед!

Вороний помчав, як смерч, дозор — за ним. Однак відстань між лейтенантом і солдатами все збільшувалась. Доводилось визнати: їздити верхи він умів, але ж… Медіна, лишившись далеко позаду, засмучено подумав, яку ще дурницю вигадає Ірігоєн. Якщо індіяни не втечуть з вини цього лейтенанта, то він згоден засмажити і з’їсти власного коня. Та ще тривожнішою і загрозливішою була інша думка: пеуенчі справді гнали свої отари додому.

Дозор — попереду всіх Ірігоєн — мчав навпростець. Місцевість тут проглядалася погано, скрізь дерева, зарослі чагарника, під ногами каміння. І треба було добре пильнувати, аби коні не падали. Нарешті вони побачили двох індіян, які гнали отару у триста-чотириста голів. Світлі вівці геть заповнили долину. Здавалося, що між зеленими схилами повільно тече потік, який перетнув пеуенчам шлях уперед, а позаду був дозор.