Немиричів ключ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ще Немирич згадав, як коштом власним водив немалу коругву під Смоленськ на поміч королевичу Володиславу, як викуповував із полону не одного свого земляка, та й зараз той ключ посілостей у нагоді:

— Ніхто не питає, чиїм коштом сьогодні утримується затяжне наше військо, наймана немала таки рать...

Різне Матвію траплялося на тому шляху, і різного хліба судилося перепробувати — від жебрака до лірника, — доки не постав зараз отут, у московській столиці на Лобному місці.

— Щось каламутне в Московії з грішми твориться, — наказували Матвієві перед неблизькою дорогою. — Подивіться своїми очима, послухайте, що народ тамтешній про те думає і балакає.

І ось він стоїть на Красній площі серед розбурханого і гамірного натовпу, де нетерплячий люд штовхається немилосердно і кожен вперед силиться жилавим в’юном прослизнути-протиснутися, аби до видовища стати чим ближче: мали скарати якогось фальшивомонетчика.

— ….. Бити на козлі батогами нещадно... А потому велено відрубати сперш ліву руку, а потім ще й праву ногу, — з-поміж галасу долинали викрики оповісника.

Улюлюкання й свист, гул одобрення вириваються одночасно з тисяч горлянок; тільки поряд з Матвієм якийсь чоловік не свистав і не горлопанив, хіба блиснув з-під лоба розкосими вузькими очима.

Матвій напросився за плату до нього заночувати.

— Що кричати, чого душу намарне рвати, — вертався за вечерею до жаского денного дійства господар. — Якогось коваля судили, тому ковалеві, що дві жмені монет для голодних дитячих ротів намайстрував, відрубують руку та ногу, а бояри на тому ще й як розживаються... Та й це ще не все: навіть служилий люд появився, який називали «прибильщики» — вони вигадували, якою податтю новою обкласти люд. От і маєм податки на лазні, на труни дубові, на сірі очі...

І він оповів, як придумав боярин Ртищев доволі хитре для трону діло: чеканити мідні монети такої ж форми та величини, як і срібні, і таку ж «срібну» ціну за царським велінням звичайнісінькій міді надалі установити.

— В нас від московських ратників, які плату отримують міддю, люди таких грошей не беруть, — докинув було Матвій.

— Братимуть згодом, куди дінуться, — потішив господар. — А нам вже подітися зараз нікуди. Через цю мідь, що наказано сріблом вважати, тільки за нинішню зиму вдвоє хліб подорожчав. У десяток з лишком разів гроші втратили у ціні, але от дотепна яка заковика: жалування нам мідними видають, а податок государю плати срібними. Вже голодні бунти ідуть... Тільки бояри на цьому жиріють, кажуть, — притишив голос було господар, — царський тесть Ілля Милославський та інший ще царський родич Іван Матюшкін ті гроші собі возами возять...

Ледве було заснули, як господар, скрадливо причинивши двері, кудись зник, а під ранок з грюкотом в дім ввірвались стрільці. В одну хвилю заломили руки за спину Матвієві, що не встиг навіть прочуматися і відділити межу щойно баченого сну і того, що наяву зараз діялося, тільки зв’язаний по руках господар, мов сповитий вірьовками по грудях, до стрільців докинув:

— Цей чоловік ні до чого... Він випадково, переночував...

— Ти підробні гроші чеканив, а то, напевне, твій помічник, — буркнув старший поміж стрільців. — Помічнику теж на лівій руці два пальці відрубають і на воротах монетних дворів потім приб’ють.

«Ну й везучий же ти чоловік, — повільно доходив тями Матвій. — То в халепу в корчмі колись вскочив, а тепер знов шелесть щастя у кашу». І він мимоволі поворушив тими похолоділими пальцями, що мав відрубати кат...

10

У Чигирині тим часом Матвія чекали з нетерпінням — загроза залити край «мідяними» знеціненими грішми наростала несхибно, щось потрібно робити, але робити можна лишень із знанням, і донесення із Московщини було б вельми доречним.

— Ми люди прості — хліба скибку, сяку-таку рибку, сала шматочок, солі дрібочок та горілки чарчину, — заморюся, чхну та й знову почну, — полюбляв прибіднюватися інколи Матвій, як Немирич або в відділі чигиринської канцелярії не втримувалися від похвали, коли він з дружиною Василиною видобував вартісні вісті.

Певне, нишпоркою треба вродитися, — подумав Юрій, як випало йому одного разу спостерігати на ринкові за Матвієм та його жінкою. Матвій напрочуд легко сходився з незнайомими людьми, от зачепить якось випадковим словом, жарт, як дрібку тої ж солі докине: дивись, вже й розбалакалися, деколи в шинок ненароком балачка їх заведе, а там язик легко, мов шовковий шнурочок, розв’язується.

І Василину природа схожим таланом наділила. Весела і метушлива молодиця, що вдавала здебільшого циганочку, вона грайливим котеням навколо потрібного чоловіка окручується та вививається; обвішана рясно намистами розмаїтими, видавалося, аж торохтить ними, як і язиком невтомним з предковічними ромськими приповідками та заморочками. А саме гадання, змішане навпіл з циганською звичною балаканиною-ворожінням, чи не найкраще придається, аби каверзне якесь запитання закинути, цілком безневинне на позірний погляд, проте за інших обставин вважалося б воно провокативним.

Несподівано Немирич впіймав себе на думці, що йому приємно спостерігати за Василиною, за гнучкістю її молодого тіла, пластикою і своєрідною мелодійністю жестів, помахів руки чи мимовільного, дещо кокетливого поруху голови, коли поправляла спале на скроні неслухняне вугільно-чорне пасмо волосся. Він не міг відвести погляд, якийсь магнетизм був дужчим його зусиль, — і Немирич соромився того, він боявся, що хтось помітить його надмірну цікавість, а ще гірше — сама Василина... Тож надзусиллям здебільшого відривав-таки очі від хвилюючої стрункої статури і дивився десь поверх голови, аби лиш поглядом не зустрітися.

«Старий кіт, та все ще масло йому смакує, — брався себе висварювати. — Та в тебе ж діти майже віку такого, невже сива борода не робить чоловіка мудрішим?»

Треба вирватися додому, до дружини Ельжбети, до діток, бодай на днину-другу, ще тільки до твоїх життєвих кульбітів любовних пригод для повноти картини бракувало... Не кажучи вже про моральні засади, яким завше надавав, якщо не лукавив тільки сам перед собою, неабиякої ваги: чи ж не ти, Немиричу, ще 1653 року написав і видав у Парижі під псевдонімом Єжи Змицерина збірник протестантських молитов і гімнів? «Опис і виклад духовної зброї християнина або Паноплія» — здається, то твоя найвідоміша праця, про яку навіть опоненти говорили, що автор ґрунтовно знає давню літературну традицію православної України.

В тебе, Юрію, на все стачає часу, на нишпорок своїх і чужих, на татар, московських дяків і французьких посланників, от тільки рідко трапляється годинку яку побути з донькою Барбарою та сином меншеньким Теодором, а старшого Томаса, царство йому небесне, все рідше згадуєш чомусь тепер... З братом Стефаном, на розсуд твій, найрозважливішим та найспокійнішим в сім’ї, спілкуєшся по службі здебільшого, відколи Стефан приєднався до війська гетьманського і тепер у Виговського всією артилерією управляє. Дивовижний Стефан чоловік, при клопотах своїх військових, на посаді генеральській на ділі, він ще й вірші здатен тихцем писати... Юрію пам’ятаються окремі рядки, вельми про сусіду східного чомусь вкарбувалися — засторога істинна для люду козацького:

А ще інколи Юрію на думку спливе покійний брат Володислав... З ним то мирилися, то сварилися, майстром великим був Володислав і з своїми ціпи в’язати, і з сусідами навкруг судову тяжбу затіяти; та найгучнішу славу здобув покійник смертю. В останні свої літа, здружившись з єзуїтами, вирішив брат з аріанства перейти в католицтво. Але Володислав не був би собою, якби й тут не надибав пригод. Чогось напали на нього раптом сумніви у власному спасінні, тож від духівника зажадав письмових гарантій — і той мусив їх викласти на папері. Помер Володислав 11 квітня 1653 року, але кількома днями пізніше, ще тіло його перебувало у люблінському костелі, в руці небіжчика був знайдений аркуш паперу, списаний достовірно почерком покійника. А з вказанням місця перебування датований текст був «16 квітня, долина покаяння» — і доводив істинність тверджень отців-єзуїтів про спасіння...

По всій Польщі тоді протестанти іронічно всміхалися, що католикам задля переходу в життя загробне потребується щонайменше днів п’ять...

Як не бачив Василини Немирич тиждень-другий, то й відходив наче в непам’ять образ її, струнка статура, оті плавні жести хвилюючі, вигин стану й мелодія тиха його... А як зустрітися доводилося по службі чи ненароком, то з останніх зусиль мав надівати на себе, мов рицарський панцир, маску холодності та байдужості.

Та найгірше з того всього, розумів Юрій, як людина у зрілих роках, бувала в бувальцях, що йому кортіло уже бодай краєм ока її побачити, під’юджувало щось у грудях навмисне шукати зустрічі.

11