Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тобто як змінити?

— Хочу дати знати Землі, що є хоча б одна людина, Едвард Челленджер, котрий потребує її уваги, котрий вимагає її уваги, наполягає на цьому. Природно, що це перша спроба такого штибу.

— А як, сер, ви цього досягнете?

— Ось тут ми й підходимо до практичного завдання. Ви втрапили в яблучко. Я знову дозволю собі звернути вашу увагу на цю цікаву маленьку істоту, яку тримаю в руці. Під захисною оболонкою це суцільні нерви, неймо­вірна чутливість. Хіба не ясно, що коли комаха, яка паразитує на цьому організмі, хоче привернути його увагу, вона має пробити дірку в його шкірі і тільки тоді порушити нервову систему?

— Це зрозуміло.

— Або візьмімо інший приклад: домашню муху або ко­мара, які експлуатують поверхню людського тіла. Ми можемо і не знати, не бути впевненими в їхній присутності. Аж раптом, коли комаха запускає своє жало, свій хобот крізь шкіру, нашу захисну кору, ми невдоволено згадуємо, що зовсім не самі. Тепер мої наміри стають для вас зрозумілішими. У темряві з’явилося світло, чи не так?

— Святі небеса! Хочете просунути своє жало крізь земну кору?

Професор аж повіки склепив від задоволення.

— Ви бачите перед собою того, — сказав він, — хто першим проникне крізь цей твердий захисний панцир. Я навіть можу сказати про це в теперішньому часі і повідомити: хто проникає.

— Ви зуміли це зробити?

— З люб’язною допомогою Мордена та його компанії. Гадаю, що можу тепер сказати: авжеж, я це зробив. Кілька років невтомної роботи, що не припинялася ні вдень, ні вночі, усіма існуючими типами свердел, бурів, землечерпалок і вибухових речовин, привели нас до мети.

— Невже хочете сказати, що пробили кору?

— Якщо ваше зауваження містить здивування, це нічого, воно минеться. Якщо ж воно означає недовіру...

— Ні, сер, нічого такого.

— Тоді прийміть моє ствердження без зауважень. Ми пробили кору. Її товщина виявилася близько чотирна­дцяти тисяч чотирьохсот сорока двох ярдів, в круглих чис­лах — вісім миль. Вам буде цікаво дізнатися, що в ході робіт ми мали щастя натрапити на потужний пласт вугілля, який, імовірно, з часом зможе окупити всі витрати нашого підприємства. Головними нашими труднощами були підземні джерела в нижньо-крейдяних шарах і піски Гастинґса, але ми їх здолали. Тепер же досягли нижнього поверху, і там працюватиме не хто інший, як пан Пірлесс Джонс. Ви, сер, є комаром, а ваш артезіанський бур — комариним жалом. Мозок зробив свою справу. Мислитель може відійти набік. Тепер черга механіка, незрівнянного зі своїм сталевим жалом. Тепер усе ясно?

— Але ви згадали числа: вісім миль, — вигукнув я. — Та чи відомо вам, сер, що п’ять тисяч футів вважаються межею можливості артезіанського буріння? Я добре знайомий із одним колодязем у Верхній Сілезії, глибиною в шість тисяч двісті футів, але це виняткова річ, своєрідне диво техніки.

— Ви мене не зрозуміли, пане Джонс. Або мої пояснення недостатньо ясні, або ваш мозок — і я не буду наполягати, що саме. Я чудово обізнаний з можливостями артезіанського буріння. І не витратив би мільйони фунтів стерлінгів на колосальний тунель, якби міг обійтися копійчаним шестидюймовим буром. Все, що я від вас вимагаю, — це приготувати бур, наділений усією можливою гостротою, не більше ста футів у довжину, що приводиться в дію електричним двигуном. Достатньо звичайного ударного бура, що підіймається назад силою власної ваги.

— Але чому з електродвигуном?

— Я тут для того, щоб наказувати, а не пояснювати, пане Джонс. Тому слухайте. Перш ніж ви закінчите свою роботу, може трапитися, повторюю, може статися, що ва­ше життя буде залежати від того, чи можна свердло приводити в дію електрикою на відстані. Сподіваюся, таке можливе.

— Аякже.

— Тоді приготуйтеся. Не все ще готове для наших активних дій, але ви негайно беріться до роботи. Більше не маю що вам сказати.

— Але мені треба знати, — заперечив я, — через який ґрунт буде проходити бур: пісок, глина чи вапняк — кожен вид ґрунту вимагає особливого поводження.

— Ну, скажімо, слизьке желе, — відповів Челленджер. — Атож, тепер будемо розраховувати, що вашому свердлу доведеться пробити шар слизу. А тепер, пане Джонс, я маю повернутися до достатньо важливих справ і тому бажаю вам доброго ранку. Формальний контракт із вказаною сумою й усім іншим ви можете підписати з моїм головним прорабом.

Я вклонився, обернувся, але не дійшов до дверей і зупинився. Цікавість перемогла. Він писав тупим пером, відчайдушно дряпав папір і сердито глипнув на мене.

— Ну, сер, щось іще? Я сподівався, що ви вже пішли.

— Я лише хотів спитати вас, сер, якою може бути мета такого неймовірного експерименту.

— Забирайтеся геть, сер! — сердито вигукнув він. — Намагайтеся піднятися над меркантильними й утилітарними схильностями гендлювання. Пошліть до дідька ва­ші випитування та ділові стандарти. Наука шукає знань. Нехай знання ведуть нас, куди захочуть, все одно ми мусимо прагнути до них. Дізнатися раз і назавжди, хто ми, чому і де ми перебуваємо — хіба це само по собі не найбільша мрія людства? Ідіть, сер, ідіть.

І знову його величезна кудлата голова схилилася над паперами, а борода підмітала стіл. Тупе перо заскрипіло ще пронизливіше, ніж раніше. Я вийшов від цього незвичайного чоловіка, а в моїй голові вихором кружляли думки про дивний експеримент, учасником якого я тільки-но став.

Повернувшись у свій офіс, я застав там широко усміхненого Теда Мелоуна, котрий чекав результатів мого візиту до Челленджера.

— Ну? — вигукнув він. — Вам не стало гірше? Ні скандалу, ні бойовиська, ні замаху на ваше життя? Мабуть, ви були з ним дуже тактовні. Що думаєте про дідугана?