Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лорд Джон вийняв з кишені невелике пуделко з-під піґулок і показав нам діамант, що чудово вигравав, а рівного якому за красою я, мабуть, ніколи й не бачив.

— Ось результати моїх зусиль, — сказав він. — Ювелір оцінив цю купку щонайменше в двісті тисяч фунтів. Природно, що ми поділимося порівну. Ні на що інше не пого­джуся. Ну, Челленджере, що ви зробите на свої п’ятдесят тисяч?

— Якщо ви справді наполягаєте на настільки шляхетному рішенні, — сказав професор, — то я витрачу всі гроші на обладнання для приватного музею, про що давно мрію.

— А ви, Саммерлі?

— Я покину викладання та присвячу весь свій час остаточній класифікації моєї збірки копалин крейдяного періоду.

— А я, — сказав лорд Джон Рокстон, — витрачу всю свою частку на спорядження експедиції та ще раз подивлюся на любе нашому серцю плато. Що ж до вас, юначе, то вам гроші також потрібні. Адже ви одружує­теся?

— Та ні, наразі не наміряюся, — відповів я зі скорботною посмішкою. — Мабуть, якщо не заперечуєте, я долучуся до вас.

Лорд Рокстон поглянув на мене і мовчки простягнув міцну засмаглу руку.

Коли земля зойкнула

Я не дуже чітко пригадую, що мій приятель Едвард Мелоун, журналіст «ґазетт», розповідав мені про професора Челленджера, з котрим він пережив украй дивовижні пригоди. Однак я був настільки зайнятий своїми професійними справами і моя фірма була настільки завалена замовленнями, що я не дуже уважно стежив за всім, що діється у світі, за всім, що не входить у межі моїх професійних зацікавлень. Єдине, що втрималося у моїй па­м’яті, то це те, що Челленджер видався мені якимось диким генієм, котрий має жорстокий, нестерпний характер. Тому був дуже здивований, отримавши від нього ділового листа такого змісту:

«14-біс, Енмор-Ґарденс, Кенсинґтон.

Сер! У мене виникла потреба скористатися послугами фахівця з артезіанського буріння. Не буду приховувати від вас, що моя думка про так званих професіоналів загалом невисока, й я був переконаний, що людина з добре розвиненими мізками, як я, наприклад, може ширше та глибше вникати в справу, ніж той, хто обрав вузьку спеціалізацію (що, на жаль, дуже часто називають професією) і тому має доволі обмежений світогляд. Проте я схильний ризикнути, вдавшись до ваших послуг. Переглядаючи список авторитетних фахівців із артезіанського буріння, я помітив певну дивину... мало не написав безглуздя. Ваше ім’я привернуло мою увагу, я порозпитував і дізнався, що мій юний товариш пан Едвард Мелоун вас знає.

Тому пишу вам і заявляю, що буду радий поспілкуватися з вами, й якщо ви відповідатимете моїм вимогам (а вони чималі), я буду схильний передати в ваші руки надзвичайно важливу справу. Нічого більше зараз повідомити не можу, адже справа суто конфіденційна і викласти деталі можна лише при особистій зустрічі. Тому прошу негайно облишити всі свої справи, якщо у вас такі є, і прийти за вище­вказаною адресою наступної п’ятниці о 10.30 ранку. Біля дверей знайдете скребок для очищення бруду з підошов і циновку, бо пані Челленджер любить охайних.

Залишаюся, сер, як і раніше,

Джордж Едвард Челленджер».

Цього листа я передав своєму старшому клерку для відповіді, і той повідомив професору, що пан Пірлесс Джонс схильний прийняти його пропозицію. Це був звичайний ввічливий офіційний лист, що починався з трафаретного виразу:

«Вашого листа від (без дати) отримали».

На це була така відповідь професора, що нагадувала огорожу з колючого дроту:

«Сер! Я помітив, що ви обурилися тим, що в моєму лис­ті не була вказана дата. Чи смію я звернути вашу увагу на той факт, що, як вияв певної компенсації за жахливі податки, наш уряд має звичку ставити маленьку круглу по­значку або штамп на зовнішньому боці конверта, який має саме потрібну вам дату відправлення. У разі відсутності або нерозбірливості цього штампу вам варто звертатися до сприяння авторитетних осіб поштового департаменту. Проте пропоную краще спрямувати свої зауваження на обставини тієї справи, про яку хочу з вами порадитися, замість того, щоб аналізувати форму і стиль моїх листів».

Я усвідомив, що маю справу з божевільним, і вважав за краще, перш ніж вдаватися до якихось кроків, піти до мого приятеля Мелоуна, котрого я знав ще з тих часів, коли ми обоє грали в регбі в Річмонді.

Він був все той же безжурний ірландець і гомерично реготав із мого першого контакту з Челенджером.

— Нічого, нічого, мій хлопчику, — заявив він. — Після п’ятихвилинної бесіди з ним вам здасться, що з вас живцем здерли шкіру. Йому нічого не вартує витерти об людину ноги.

— І з якого ж дива з ним усі панькаються?

— Ніхто з ним не панькається. Якщо зібрати всі про­кльони, скандали та поліційні рапорти...

— Рапорти?

— Атож, хай йому грець, він нітрохи не задумається спустити вас зі сходів, якщо ви йому не сподобаєтеся. Це первісна печерна людина в костюмі. Я собі уявляю його з ломакою в одній руці і кремінною сокирою в другій. Буває, що люди родяться не в тому столітті, а він запізнився десь років на тисячу. Це тип раннього неоліту або щось близьке.

— І він професор?

— У тому-то й річ. Це наймогутніший розум Європи, що має неймовірну силу, яка втілює всі його задуми в реальність. Навколишні роблять все від них залежне, щоб нейтралізувати цього вченого, колеги відчайдушно ненавидять його, але з таким самим успіхом кілька жалюгідних траулерів зможуть стримати трансатлантичного велетня. Він просто їх не помічає і крокує своєю дорогою.

— Авжеж, — сказав я, — одне я з’ясував: не бажаю ма­ти з ним нічого спільного. І відмовлюся від його пропо­зиції.

— Навпаки. Ви приймете її повністю та беззастережно. Майте на увазі — у повному обсязі, інакше потім дуже по­шко­дуєте.