Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чому б це?

— Гаразд, я вам поясню. Передусім, не сприймайте всерйоз усе, що я вам нагородив про друзяку Челленджера. Кожен, хто з ним зійдеться ближче, починають його любити. Насправді старий ведмідь зовсім не такий страшний. Я, наприклад, пригадую, як він тягнув на спині немовля індіанця, що захворіло на чуму, тягнув сотні миль до річки Мадейра. У будь-якому разі він щирий і ніколи не заподіє вам лиха, якщо ви будете з ним чесні.

— У нього взагалі не випаде нагоди нічого мені заподіяти.

— Склеїте дурня, якщо не підете до нього. Ви чули колись про «таємницю Генґіст-дауну», про затоплені штольні на Південному березі?

— Аякже, якесь таємниче дослідження вугільних копалень, наскільки я второпав.

Мелоун хитро підморгнув.

— Ви це так зрозуміли? Ну, й добре! Річ у тім, що старигань мені довіряє, і я не можу патякати без його дозволу. Але дещо вам таки можу повідомити, бо про це писала преса. Був такий собі Беттертон, котрий набив собі кишені, гендлюючи каучуком кілька років тому, і залишив всі свої статки Челленджеру з умовою витратити кошти для науки. Це була величезна сума, кілька мільйонів. Тоді Челленджер купив землю в Генґіст-дауні, що в Сассексі. Це були цілком неплідні землі на північному кордоні крей­дяного регіону, а він придбав велику ділянку й обгородив її колючим дротом. У центрі цього маєтку опинилася глибока вибоїна. У ній він затіяв розкопки. Науковець оголосив, — Мелоун знову підморгнув, — що в Англії є нафта і він має намір це довести. Збудував маленьке взірцеве селище з колонією добре оплачуваних робітників, котрі заприсяглися тримати язика на припоні. Сама вибоїна обгороджена так само, як і вся ділянка, й її охороняють люті собаки, вівчурі. Багато репортерів мало не залишили там своє життя, вже не кажучи про задню частину штанів у псячих іклах. Коротко кажучи, справа серйозна та грандіозна, і займається нею фірма сера Томаса Мордена, але за умовами контракту вона також має дотримуватися та­ємниці. Вочевидь, настав момент, коли з’явилася потреба у фахівцеві з артезіанських колодязів. Невже й тепер ви будете настільки дурні, що відмовитеся від роботи, що обіцяє настільки цікаві перспективи і чек на солідну суму за їхнє втілення, не кажучи вже про співпрацю з найекцентричнішою особою, яку ви коли-небудь зустрічали і ніколи більше не зустрінете.

Аргументи Мелоуна були залізобетонні, і в п’ятницю вранці я подався до Енмор-Ґарденсу. Я так поспішав, аби встигнути на призначену годину, що опинився біля дверей на двадцять хвилин раніше. Чекав на вулиці, коли мені здалося, що я впізнав «роллс-ройс» зі срібною стрілою на дверцятах. Ну, звісно ж, це машина Джека Девоншайра, молодшого компаньйона у великій фірмі Мордена. Я його знав як найввічливішого чоловіка, тому для мене було справжнім ударом споглядати, як він з’явився в дверях, підняв руки догори та вельми експресивно зарепетував:

— Хай його качка копне! Трясця його матері!

— Що з вами, Джеку? На кого це ви такі сердиті?

— Гей, Пірлессе! Ви також причетні до цієї авантюри?

— Не зовсім, але чого на світі не буває...

— Ну, тоді побачите, що тут можна навіть глузд втратити.

— І навіть ваш терпець луснув, еге ж?

— Ще б пак. Дивіться самі. Лакей мені каже: «Професор велів мені передати, сер, що зараз він дуже зайнятий, бо їсть яйце, й якщо ви зайдете в зручніший час наступного разу, то він охоче вас прийме». Так він звелів передати лакею. Можу хіба додати, що я прийшов отримати сорок дві тисячі фунтів, які він нам завинив.

Я присвиснув:

— Ви не можете отримати грошей?

— О, ні, в грошових справах він дуже педантичний. Тре­ба віддати належне старій мавпі, — він щедрий і не дріб’яз­ковий. Але платить, коли йому заманеться й як йому подобається, і ні на кого не зважає. Однак підіть, спробуйте щастя. Дізнаємося, як він вам сподобається.

З цими словами він стрибнув у машину і поїхав.

Я стояв, продовжуючи зиркати на годинник і чекаючи точно призначеного часу. Я людина вольова і стримана, виступаю в Белсайзькому боксерському клубі в середній вазі, але ніколи ще не відчував такого хвилювання перед візитом до клієнта. Хвилювання мало не фізичне похо­дження, бо я знав, що не дам собі в кашу наплювати, якщо цей шаленець кинеться на мене. Це було змішане почуття, де боролися застереження перед публічним скандалом і страх втратити багатообіцяючий контракт. Та хоч як би там було, завжди стає не так страшно, коли перестає працювати уява та починається дійсність. Я клацнув накривкою годинника і підійшов до дверей. Їх відкрив лакей із дерев’яними рисами обличчя і з таким виразом, точніше з повною його відсутністю, наче він настільки звик уже до всього, що ніщо в світі не може його зворушити.

— З вами домовлено, сер? — спитав він.

— Певна річ.

Він зазирнув у список.

— Ваше прізвище, сер? А, так, справді, пан Пірлесс Джонс... десята тридцять. Усе гаразд. Маємо бути обережні, пане Джонс, оскільки нам допікають журналісти. Професор, як ви, мабуть, знаєте, не толерує пресу. Сюди, сер! Професор Челленджер зараз вас прийме.

Наступної миті я опинився перед власником будинку. Мій приятель Мелоун описав його краще у своєму «Загубленому світі», ніж це можу зробити я, тому описувати його докладно не стану. За столом із червоного дерева сидів ду­же кремезний чоловік із чорною бородою лопатою і сірими великими очима, напівприкритими густими віями. Величезна голова була відкинута назад, а борода стирчала вперед. На обличчі професора застиг вираз нетерпимості, роз­дратування та німого запитання: «І якого дідька вам тут треба?»

Я поклав на стіл свою візитівку.

— Ага, — сказав учений, узяв її і відклав, наче від неї тхнуло. — Авжеж. Звісно. Ви — так званий фахівець пан Джонс. Пан Пірлесс Джонс. Можете подякувати своєму хрещеному батьку, пане Джонс, бо саме це ваше дивне ім’я і привернуло мою увагу.

— Я прийшов сюди, професоре Челленджер, для ділової розмови, а не для обсмоктування мого імені, — відрубав я з гідністю.

— Отакої, то любите ображатися, пане Джонс! Ваші нерви натягнуті, як струни. Нам доведеться дуже обережно мати з вами справи, пане Джонс. Прошу, сідайте і не гарячкуйте. Я читав вашу брошуру про меліорацію Синайського півострова. Ви її самі написали?

— Звичайно, сер. Вона ж підписана моїм ім’ям.