Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На початку професор Іллінґворт запевнив професора Челленджера та професора Саммерлі у своїй найглибшій повазі до їхньої наукової діяльності, однак із великим сумом зазначив, що його поправку до резолюції чомусь пояснюють якимись особистими мотивами, тоді як насправді ним керує винятково прагнення істини. По суті, він займає зараз ту саму позицію, яку займав на минулому засіданні професор Саммерлі. Професор Челленджер висунув тоді ряд тез, які були взяті під сумнів його колегою. Тепер цей же колега виступає з саме такими твердженнями та розраховує, що їх ніхто не буде заперечувати. Чи логічно це? (Вигуки: «Так!», «Ні!». У ложі, призначеній представникам преси, чутно, як професор Челленджер просить у голови дозволу викинути професора Іллінґворта за двері.) Торік один чоловік стверджував вельми дивні речі. Тепер те саме, і, мабуть, ще більшою мірою, заявляють четверо людей. Але хіба це може слугувати вирішальним фактором там, де мова йде мало не про переворот у науці?

В усіх ще на пам’яті випадок, коли мандрівники поверталися з далеких, нікому не відомих країв і поширювали всілякі небилиці, яким занадто охоче вірили. Невже лондонський Зоологічний інститут хоче опинитися в становищі легковірного? Члени слідчої комісії — дуже гідні люди, цього ніхто не стане заперечувати. Але людська натура напрочуд складна. Бажання прославитися може спокусити будь-якого професора. Всі ми, немов метелики, летимо на вогник слави. Мисливці за великою дичиною можуть по­грішити проти істини всупереч своїм суперникам, а журналісти такі ласі на всілякі сенсації, що часто-густо закликають на допомогу фактам свою багату уяву. У кожного з членів комісії могли виявитися свої мотиви, керуючись якими вони роздули результати експедиції. («Ганьба! Сором!») Він нікого не бажає ображати («Однак ображає!», гамір у залі)... але докази, надані на підтвердження всіх цих див, мають над­звичайно легковажний характер. До чого вони зводяться? До кількох фотографічних знімків. Але в наш час мистецтво фальсифікації досягло такого високого рівня, що лише на світлини покладатися не можна. Чим же ще намагаються нас переконати? Розповіддю про поспішну втечу та про спуск линвою, що нібито завадило членам експедиції прихопити із собою більші взірці фауни цієї чудової країни? Дотепно, але не надто переконливо. Було сказано, що у лорда Джона Рокстона є череп фороракоса. І де він? Цікаво було б поглянути на нього.

Лорд Джон Рокстон. Ця персона, здається, звинувачує мене у брехні? (Галас у залі.)

Голова. Тихіше! Тихіше! Докторе Іллінґворт, будьте лас­каві сформулювати свою поправку.

Доктор Іллінґворт. Я корюся, хоча мені хотілося б сказати ще дещо. Отже, моя пропозиція зводиться до такого: подякувати професору Саммерлі за його цікаву доповідь, але повідомлені ним факти вважати недоведеними та доручити їхню перевірку іншій, авторитетнішій комісії.

Важко описати, яке сум’яття викликали в залі ці слова. Більшість присутніх, обурені таким наклепом на наших мандрівників, вимагало: «Геть поправку!», «Не голосуйте за неї!», «Геть його звідси!» Водночас невдоволені, а їх було чимало, підтримували професора Іллінґворта й оглушливо лементували: «Це нечесно!», «Пане голово! Наведіть лад!» На задніх лавах, де сиділи студенти-медики, почалася бійка, в хід пішли п’ястуки. Загальній прочуханці завадила лише присутність леді серед публіки. І раптом крики замовкли, в залі запанувала повна тиша. На сцені стояв професор Челленджер. Зовнішність і манери цього чоловіка справляли настільки значне враження, що варто було йому тільки підняти руку, як усі посідали на місця та приготувалися слухати.

— Багато хто з присутніх, імовірно, пам’ятають, — почав професор Челленджер, — що такі ж непристойні сцени виникли і на перших наших зборах. Того разу головним моїм кривдником був професор Саммерлі, і, хоча тепер він виправився і покаявся в гріхах, все ж цей інцидент не можна забути. Сьогодні мені довелося почути ще образливіші випади з боку особи, котра тільки-но покинула сцену. Я з величезними зусиллями змушую себе зійти до інтелектуального рівня цієї персони, але це треба зробити, щоб усунути сумніви, які, можливо, ще збереглися у декого з тут присутніх. (Сміх, галас, вигуки із задніх рядів.)

Професор Саммерлі виступав тут як голова слідчої комісії, але навряд чи потрібно нагадувати вам, що справжнім натхненником усієї справи був я і що наша поїздка увінчалася успіхом головним чином завдяки мені. Я довів цих трьох джентльменів до потрібного місця і, як ви вже чули, переконав їх у слушності моїх тверджень. Ми не розраховували, що наші спільні висновки будуть оскаржувати з таким же невіглаством і завзятістю. Але, на­вчений гірким досвідом, я озброївся цього разу певними доказами, які зможуть переконати будь-яку притомну людину. Професор Саммерлі вже казав тут, що наші фотокамери побували в лапах людиномавп, які розгромили весь наш табір, і що більшість негативів загинуло. (Гомін, регіт, із задніх лав хтось верещить: «Розкажіть це вашій бабусі!») До речі, про людиномавп. Не можу не зазначити, що звуки, які долинають зараз до мого слуху, досить нагадують мені наші зустрічі з цими цікавими істотами. (Сміх.)

Незважаючи на те, що багато цінних негативів були знищені, все ж кілька світлин у нас залишилося і по них можна уявити умови життя на плато. Чи є у когось із присутніх сумніви в їхній справжності?(Чийсь голос: «Так! Є!» Загальне хвилювання закінчується тим, що кількох людей виводять із зали.) Негативи запропоновані увазі експертів. Які ж іще докази може надати комісія? Їй довелося втікати з плато, і тому вона не могла обтяжувати себе якимось вантажем, але професорові Саммерлі вдалося врятувати свою колекцію метеликів і жуків, а в ній є багато нових різновидів. Хіба цього не досить? (Кілька голосів: «Ні! Ні!») Хто сказав «ні»?

Доктор Іллінґворт (підводячись з місця). Ми вважа­ємо, що колекцію можна було зібрати де завгодно, не обо­в’язково на вашому доісторичному плато. (Оплески.)

Професор Челленджер. Без сумніву, сер, слово такого великого вченого, як ви, для нас закон. Однак облишимо світлини й ентомологічну колекцію та перейдімо до питань, які ніколи і ніхто не висвітлював. У нас, наприклад, є абсолютно точна інформація про птеродактилів. Спосіб життя цих тварин... (Вигуки: «Дурниці!» Галас у залі.) Я кажу, що спосіб життя цих тварин стане вам тепер цілком зрозумілий. У моїй течці лежить рисунок, зроблений із натури, на підставі якого...

Доктор Іллінґворт. Рисунки нас ні в чому не переконають!

Професор Челленджер. Ви хотіли б бачити саму натуру?

Доктор Іллінґворт. Безумовно!

Професор Челленджер. І тоді повірите мені?

Доктор Іллінґворт (зі сміхом). Тоді? Ще б пак!

І тут ми підійшли до найбільш хвилюючого та дра­матичного епізоду вечора — епізоду, ефект від якого назавжди залишиться неперевершеним. Професор Челленджер підняв руку, наш колега пан Е. Д. Мелоун негайно ж піднявся з місця та попрямував у глиб сцени. За хвилину він знову з’явився в супроводі гігантського на зріст негра. Вони удвох несли велику квадратну скриню, мабуть, дуже важку. Скриню поставили біля ніг професора. Публіка завмерла, напружено стежачи за тим, що відбувається. Професор Челленджер зняв висувне віко зі скрині, зазирнув усередину, клацнув кілька разів пальцями, сказав солодким голосом (в журналістській ложі було чудово чутно його слова): «Ну, виходь, маля, виходь!» Почулась якась метушня, дряпання, і тут же слідом за цим неймовірно страшна, огидна істота вилізла зі скрині і сіла на її краю. Навіть несподіване падіння герцога Даргемського в оркестрову яму не відволікло увагу враженої публіки. Хижа голова цього чудовиська з маленькими, палаючими, немов вуглинки, очима мимоволі змусила згадати страшні химери, які могли зародитися лише в уяві середньовічних художників. Його напіввідкритий довгий дзьоб був обсаджений двома рядами гострих зубів. Кирпаті плечі ховалися в складках якогось брудно-сірого шалику. Коротко кажучи, це був той самий чорт, яким нас лякали в дитинстві.

Публіка перебувала в сум’ятті — хтось зойкнув, в першому ряду дві леді знепритомніли, вчені на сцені виявили явне прагнення податися за головуючим в оркестр. Здавалося, ще секунда, і загальна паніка охопить залу.

Професор Челленджер підняв руку над головою, намагаючись заспокоїти публіку, але цей рух злякав чудовисько, що сиділо поруч із ним. Воно розправило сірий шалик, який виявився нічим іншим, ніж парою перетинчастих крил. Професор схопив його за ноги, але втримати не зміг. Чудовисько здійнялося зі скрині та повільно облетіло залу, з сухим шурхотом махаючи десятифутовими крилами і поширюючи навколо себе жахливий сморід. Ле­мент публіки на галереї, до смерті переляканої близькі­стю цих палаючих очей і величезного дзьоба, змусив людей сторопіти. Вони все швидше і хутчіше кидалися по залі, натикаючись на стіни та світильники, і, мабуть, зовсім оскаженівши від страху. «Вікно! Заради всього святого, за­чиніть вікно!» — лементував професор, пританцьовуючи від жаху та заламуючи руки. На жаль, він схаменувся занадто пізно. Чудовисько, що билося об стіни, немов величезний метелик об абажур лампи, порівнялося з вікном, протиснуло в нього своє потворне тіло... і тільки ми його й бачили. Професор затулив обличчя руками й упав у крісло, а зала полегшено видихнула, як одна людина, переконавшись, що небезпека минула.

І тут... Але хіба можна описати те, що відбувалося в залі, коли захват прихильників і сум’яття нещодавніх опо­нентів Челленджера злилися воєдино і потужна хвиля трі­умфу прокотилася від задніх рядів до оркестрової ями, поглинула сцену та підняла наших героїв на своєму гребені! (Молодець, Маку!) Якщо дотепер аудиторія була несправедливою до чотирьох відважних мандрівників, то тепер вона намагалася спокутувати свою провину. Всі схо­пилися з місць. Усі рушили до сцени, вигукуючи та розмахуючи руками. Героїв оточили щільним колом. «Гойдати їх! Гойдати!» — пролунали сотні голосів. І ось четверо ман­дрівників злетіли над натовпом. Всі їхні спроби вивільнитися були марними! Та вони при всьому бажанні не змогли б опуститися на землю, позаяк люди стояли на сцені суцільною стіною.

«На вулицю! На вулицю!» — лементували навколо.

Юрба заворушилася і людський потік поволі рушив до дверей, несучи із собою чотирьох героїв. На вулиці почалося щось неймовірне. Там зібралося не менше ста тисяч осіб. Люди стояли пліч-о-пліч від готелю «Ленґ» до Оксфордської площі. Як тільки яскраве світло ліхтарів біля під’їзду осяяло чотирьох героїв, котрі пливли над головами натовпу, повітря хитнулося від привітальних криків. «Процесію по Ріджент-стрит!» — дружно вимагали всі. Загативши вулицю, шеренги рушили вперед, по Ріджент-стрит, на Пел-Мел, Сент-Джеймс-стрит і Пікаділлі. Рух у центрі Лондона зупинився. Між демонстрантами, з одного боку, поліцією та водіями — з іншого, стався ряд сутичок. Нарешті вже після опівночі юрба відпустила чотирьох мандрівників, доправивши їх до «Олбені», до дверей апартаментів лорда Джона Рокстона, заспівала їм на прощання «Наші файні хлопці» і завершила програму гім­ном. Так скінчився цей вечір — один із найдивовижніших вечорів, які знав Лондон за багато років».

Так писав мій приятель Макдона, і, незважаючи на важкуватість його викладу, хід подій подано в цьому звіті достатньо точно. Що ж стосується найбільшої сенсації, то вона вразила своєю несподіванкою лише публіку, але не нас, учасників експедиції. Читач, певна річ, не забув моєї зустрічі з лордом Джоном Рокстоном, коли він, на­пнувши на себе щось на кшталт криноліну[16], вирушив добувати «курча» для професора Челленджера. Згадайте також натяки на ті клопоти, яких завдавав нам багаж Челленджера при спуску з плато. Якби я надумав продовжити свою розповідь, то в ній було б відведено чимало місця опису метушні з нашим не надто приємним супутником, якому доводилося догоджати гнилою рибою. Я промовчав про нього, бо професор Челленджер остерігався, щоб чутки про цей незаперечний аргумент не просочилися в публіку раніше за ту мить, коли він скористається ним, аби розбити вщент своїх ворогів.

Кілька слів про долю лондонського птеродактиля. Нічого певного тут встановити не вдалося. Дві перелякані жінки стверджували, що нібито бачили його на даху Квінз-холу, де той сидів кілька годин поспіль, наче якась жахлива скульптура. Наступного дня у вечірніх газетах з’явився короткий допис такого змісту: «Шеренговий Майлз, кот­рий стояв на варті біля Мальборо-хаусу, покинув свій пост і за це потрапив під військовий трибунал. На суді Майлз засвідчив, що під час нічного чергування він випадково по­глянув угору та побачив чорта, що заслонив від нього місяць, після чого кинув гвинтівку і пустився навтьоки по Пелл-Мелл». Свідчення підсудного не були взяті до уваги, а тим часом вони можуть перебувати в прямому зв’язку з питанням, що нас цікавить.

Додам ще одне свідчення, яке я взяв із корабельного журналу пароплава «Фрісланд» американсько-голланд­ської лінії. Там записано, що о дев’ятій годині ранку наступного дня, коли Старт-Пойнт залишився в десятьох милях за штирбортом, над судном, тримаючи шлях на південний захід, зі страшною швидкістю пролетіло щось середнє між крилатим цапом і величезним кажаном. Як­що інстинкт правильно вказав дорогу нашому птеродактилю, то не може бути сумнівів, що він знайшов свою смерть десь у глибинах Атлантичного океану.

А моя Ґледіс? Ґледіс, чиє ім’я отримало таємниче озеро, яке відтепер буде називатися Центральним, бо тепер більше не хочу дарувати їй безсмертя? Чи не помічав я й раніше ознак черствості в натурі цієї жінки? Чи не відчував я, з гордістю корячись її примхам, що небагато чого варте те кохання, яке посилає людину на вірну загибель або змушує ризикувати життям? Чи не боровся я з нав’яз­ливою думкою, що в цій жінці прекрасний лише зовнішній вигляд, а її душу затьмарює тінь егоїзму та мінливості? Чому її так полонить все героїчне? Чи не тому, що звершення шляхетного вчинку могло відбитися і на ній без будь-яких зусиль, без якихось жертв з її боку? А може, все це порожні домисли? Я був сам не свій усі ці дні. Отриманий удар отруїв мою душу.

Але з того часу минув тиждень, і за цей час у нас відбулася одна дуже важлива розмова з лордом Джоном Рок­стоном... Мені мало-помалу починає здаватися, що справи йдуть не так уже й кепсько.

Розповім кількома словами, як усе сталося. В Саутгемптоні на моє ім’я не було ні листів, ні телеграм, і, стривожений цим, о десятій годині вечора я того ж дня вже стояв біля дверей маленької вілли в Стритемі. Можливо, її більше немає серед живих? Чи давно мені марилися уві сні розкриті обійми, усміхнене личко, гарячі похвали, без ліку при­значені герою, котрий ризикував життям за примхою своєї коханої! Реальність жбурнула мене із захмарних висот на землю. Але мені буде досить одного її слова, щоб знову злетіти до хмар. І я прожогом кинувся садовою стежиною, постукав у двері, почув голос моєї Ґледіс, відштовхнув убік сторопілу служницю та влетів у вітальню. Вона сиділа на тапчані між роялем і високою настільною лампою. Я трьома кроками перебіг кімнату і схопив її обидві руки в свої.

— Ґледіс! — вигукнув я. — Ґледіс!

Вона здивовано поглянула на мене. З часу нашої останньої зустрічі в ній сталася якась невловима зміна. Холодний погляд, твердо стиснуті вуста — все це здалося мені новим. Ґледіс вивільнила свої руки.