Етюд у багряних тонах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ким були раніше? — продовжував я, не без зловтіхи зиркаючи на Голмса.

— Сержантом королівської морської піхоти, сер. Відповіді не чекати? Так, сер.

Він клацнув підборами, відсалютував і вийшов.

Розділ III. Таємниця Лористон-Ґарденсу

Мушу зізнатися, що я був дуже вражений тим, як справдилася теорія мого компаньйона. Моя повага до його здібностей одразу ж зросла. І все ж я не міг позбутися підозри, що все це підлаштували заздалегідь, аби приголомшити мене, хоча навіщо, цього ніяк не міг збагнути. Коли ж глянув на нього, приятель тримав у руці прочитану записку, і погляд його був неуважним і тьмяним, що свідчило про напружену роботу думки.

— Як же ви здогадалися? — спитав я.

— Про що? — похмуро відповів він.

— Та про те, що він відставний сержант флоту?

— У мене немає часу на дрібниці, — відрубав чоловік, але відразу ж, схаменувшись, поквапився додати. — Даруйте за різкість. Ви перервали хід моїх думок, але, може, це й на краще. Отже, вам не вдалося зрозуміти, що він був флотським сержантом у минулому?

— Ні, певна річ.

— Мені було легше зрозуміти це, ніж пояснити, як я здогадався. Уявіть собі, що вам треба довести, що двічі по два — чотири. Важкувато, чи не так, хоча ви в цьому твердо впевнені. Навіть через вулицю я помітив на його руці татуювання — великий синій якір. Тут уже запахло морем. Виправка в нього військова й він носить бакенбарди військового взірця. Отже, перед нами флотський. Тримається він із гідністю, можливо, навіть як командир. Ви мали б помітити, як високо він тримає голову й як розмахує своїм ціпком. А на вигляд він статечний чоловік середніх років — ось і всі прикмети, за якими я дізнався, що він був сержантом.

— Дивовижно! — вигукнув я.

— Дурниці, — відмахнувся Голмс, але з його обличчя я бачив, що він задоволений моїм захопленим здивуванням. — Ось я тільки-но говорив, що тепер більше немає злочинців. Здається, я помилився. Погляньте!

Він простягнув мені записку, яку приніс кур’єр.

— Послухайте, але ж це жахливо! — викрикнув я, пробігши її очима.

— Авжеж, щось, мабуть, не зовсім пересічне, — спокійно зауважив він. — Будьте ласкаві, прочитайте мені це вголос.

Ось лист, який я прочитав:

«Любий містере Шерлок Голмс!

Сьогодні вночі в будинку номер три в Лористон-Ґарденс на Брикстон-роуд сталася лиха історія. Близько другої години ночі наш полісмен, котрий робив обхід, помітив світло в будинку, а оскільки там ніхто не мешкає, він запідозрив щось недобре. Двері виявилися незамкненими, і в першій кімнаті, зовсім порожній, він побачив труп добре одягненого джентльмена. У кишені полісмен знайшов візитівки: «Єнох Дж. Дреббер, Клівленд, Огайо, Сполучені Штати». І жодних слідів грабунку, ніяких ознак насильницької смерті. На підлозі є плями крові, але на тілі ран не виявилося. Ми не можемо збагнути, як він опинився в порожньому будинку, і взагалі ця справа — суцільна загадка. Якщо ви приїдете в будь-який час до дванадцятої, то зможете мене тут зустріти. Залишаю все, як було, поки не отримаю від вас звістки. Якщо не зможете приїхати, повідомлю вам усі подробиці та буду дуже вдячний, якщо ви люб’язно поділитеся зі мною вашою думкою.

З повагою до вас, Тобіас Ґреґсон».

— Ґреґсон — найрозумніший детектив Скотленд-Ярду, — зауважив мій приятель. — Він і Лестрейд виділяються серед інших нікчем. Обоє меткі й енергійні, хоча й на диво банальні. Один із одним вони ворогують, як кішка із собакою. Ревниві до слави, мов професійні красуні. Буде втіха, якщо обоє натраплять на слід.

Я був вражений спокійним тоном його відповіді.

— Але ж, мабуть, не можна гаяти ні секунди, — стривожився я. — Піти покликати кеб?

— Я ще не впевнений, чи поїду. Я ж ледар, яких світ не бачив, тобто, певна річ, коли мене здолає лінь, а загалом можу бути й спритним.

— Ви ж мріяли про такий випадок!

— Любий друже, та яка мені радість? Припустімо, я розплутаю цю справу. Однаково Ґреґсон, Лестрейд і компанія привласнять собі всю славу. Така доля неофіційної особи.

— Але ж він просить вас про допомогу.

— Аякже. Він знає, що до мене йому далеко, і сам мені про це казав, але швидше відріже собі язик, ніж зізнається комусь третьому. Втім, мабуть, слід поїхати та поглянути. Візьмуся за справу на власний ризик. Принаймні, посміюся над ними, якщо нічого іншого мені не залишиться. Гайда!

Він заметушився та кинувся за своїм плащем: вибух енергії змінив апатію.

— Беріть капелюха, — звелів мій приятель.