Етюд у багряних тонах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Справу остаточно залагодили на другій зустрічі в присутності Мохаммеда Сінґха, Абдулли Хана та Доста Акбара. Ми ще раз все обміркували та вирішили таке: даємо і майору Шолто, і капітану Морстену мапи тієї частини Аґрської фортеці, де заховані скарби. Майор Шолто їде в Індію переконатися в правдивості моєї розповіді. Якщо скринька на місці, він купує маленьку яхту та харчі й пливе до острова Ратленд, де ми його чекатимемо. Потім повертається до своїх обов’язків. Трохи згодом у відпустку їде капітан Морстен. Ми зустрічаємо його в Аґрі та ділимо скарби. Він забирає свою частку та частку майора й повертається назад на Андаманські острови. Прийнявши такий план, ми присягнули не порушувати його під страхом вічних мук. Я всю ніч просидів із папером і чорнилом, і до ранку були готові дві мапи, підписані «Знаком чотирьох», тобто Абдуллою, Акбаром, Мохаммедом і мною...

Але я, здається, втомив вас, джентльмени, довгою розповіддю, а моєму приятелю містеру Джонсу, як бачу, не терпиться засадити мене за ґрати. Тому закінчуватиму коротко. Майор Шолто виїхав до Індії і ніколи більше не повертався на Андаманські острови. Капітан Морстен незабаром показав мені його ім’я в списку пасажирів пакетботу, який пішов в Англію. Виявилося, що в нього помер дядечко, залишивши йому спадок, і він подав у відставку. Майор думав, що більше ніколи нас не побачить. Адже він зробив таку підлість — зрадив усіх нас, у тому числі свого товариша. Морстен незабаром після цього їздив до Індії і, звісно, скриньку в схованці не знайшов, негідник украв її, не дотримавшись умов, на яких ми відкрили йому таємницю. Із того самого дня я живу лише помстою. Я думав про це і вдень, і вночі. Помститися Шолто стало для мене єдиною, всепоглинаючою пристрастю. Я нічого не боявся — ні суду, ні шибениці. Втікати що б там не було, знайти Шолто, власноруч перерізати йому горлянку — ось про що я мріяв. Навіть скарби Аґри — і ті тьмяніли перед солодкою картиною розправи з Шолто.

Я на багато зважувався в цьому житті й завжди мені все вдавалося. Але минуло ще багато сумних, одноманітних років, перш ніж доля всміхнулася мені. Я вже казав вам, що перейняв дещо з медицини. Якось, коли доктор Соммертон лежав у нападі малярії, в’язні підібрали в лісі крихітного тубільця. Він був смертельно хворий і пішов помирати в ліс. Я взяв його на руки, хоча він, як змієня, шипів від злості. Я лікував його два місяці й, уявіть собі, поставив на ноги. Він дуже прихилився до мене і, мабуть, не прагнув повертатися в ліс, бо цілісінький день вештався біля моєї хижі. Я навчився від нього кількох слів його мови, чим ще дужче прив’язав його. Тонга, так його звали, був чудовим мореплавцем. У нього було велике, просторе каное. Коли я побачив, наскільки він прихильний до мене й що готовий для мене на все, я почав серйозно міркувати про втечу. Ми вигадали з ним такий план. Він мав уночі пригнати свій човен до старої занедбаної пристані, яку ніхто не охороняв, і там мене підібрати. Я звелів йому взяти з собою кілька бутлів із гарбузів для прісної води, побільше батату і кокосових горіхів.

Маленький Тонга був вірним, надійним товаришем. Ні в кого ніколи не було й не буде таких друзів. Уночі, як ми домовилися, він пригнав човен до пристані. Але так сталося, що тієї ночі поставили вартового — одного афганця, котрий ніколи не пропускав нагоди образити або вдарити мене. Я давно присягнув помститися йому, й ось цей час настав. Доля навмисне зіштовхнула нас в останні миті мого життя на острові, щоб я міг із ним поквитатися. Він стояв на березі спиною до мене, із карабіном через плече. Я пошукав навколо каменя, яким міг би вибити йому мізки, але не знайшов. Тоді мені на гадку спала дика думка, я збагнув, що має стати моєю зброєю. Я сів у темряві на землю й відв’язав свою дерев’яну ногу. Зробивши три великих стрибки, напав на свого ворога. Він устиг прикласти карабін до плеча, але я замахнувся дерев’яшкою й розтрощив йому черепа. На моїй милиці залишилася вибоїна в тому місці, яким я завдав удару. Ми обоє впали, бо я не міг втримати рівновагу. Я піднявся й побачив, що той лежить нерухомо. Я поквапився до човна, і за годину ми були вже далеко в морі. Тонга прихопив усі свої пожитки, усю зброю й усіх богів. Серед інших речей я знайшов у нього довгий бамбуковий спис і кілька циновок, сплетених із листя кокосової пальми, з яких і змайстрував щось на кшталт вітрила. Десять днів ми блукали морем, на одинадцятий нас підібрав торговий корабель, що йшов із Сінгапура в Джидду, перевозячи паломників із Малайї. Це була строката компанія, і ми з Тонгою швидко серед них загубилися. У них була одна дуже гарна чеснота — вони не ставили запитань.

Якщо розповідатиму всі пригоди, які довелося пережити мені та моєму маленькому приятелю, ви не подякуєте мені, бо не закінчу й до світанку. Куди тільки не кидала нас доля! Але ось до Лондона ми ніяк не могли дістатися. І весь час поневірянь я не забував про головну мету. Я бачив Шолто ночами уві сні. Тисячу разів уві сні я вбивав його. Нарешті, три чи чотири роки тому ми таки опинилися в Англії. Мені було неважко дізнатися, де живе Шолто. Потім я захотів з’ясувати, що сталося зі скарбами. Потоваришував з одним із його домашніх. Не стану називати ім’я, не хочу, щоб хтось іще гнив у в’язниці. Я скоро дізнався, що скарби неушкоджені та перебувають у Шолто. Тоді став міркувати, як до нього підібратися. Але Шолто був хитруном. Вартовими постійно тримав двох професійних боксерів, при ньому завжди залишалися його сини та слуга-індус.

Й ось я дізнаюся, що він при смерті. Як шаленець, я кинувся в Пондишері-Лодж: невже він вислизне від мене таким чином? Я заліз у сад та зазирнув до нього у вікно. Він лежав на своєму ліжку, обабіч стояли обоє його синів. Я був готовий кинутися на всіх трьох, але тут глянув на жертву — він побачив мене у вікні, щелепа в нього відвисла, і я збагнув, що для майора Шолто все на цьому світі вже скінчилося. Тієї ж ночі я все ж заліз до його спальні та перебрав усі папери — шукав якоїсь вказівки, куди той сховав наші скарби. Але нічого не знайшов. І тут мені спало на думку: якщо я колись зустрінуся з моїми друзями-сикхами, їм буде приємно дізнатися, що мені вдалося залишити в кімнаті майора свідчення нашої ненависті. Тому й написав на клаптику паперу «Знак чотирьох», як було на наших мапах, і залишив папір на грудях покійного. Нехай він і в могилі пам’ятає про тих чотирьох, кого обдурив та обікрав.

На життя ми заробляли тим, що вешталися ярмарками й бідний Тонга за гроші показував себе. Чорний канібал їв перед публікою сире м’ясо та танцював свої войовничі танці. Тож до кінця дня ми завжди назбирували цілу шапку монет. Як і раніше, я контактував із Пондишері-Лодж, але жодних новин звідти не було. Я знав лише, що його сини продовжують пошуки. Нарешті надійшла звістка, якої ми так довго чекали. Скарби знайшлися. Вони виявилися на горищі, над стелею хімічної лабораторії Бартолом’ю Шолто. Я негайно прибув на місце й усе оглянув. Та я усвідомлював, що з моєю ногою мені туди не залізти. Я дізнався, однак, про мансардне вікно на даху, а також про те, що містер Шолто вечеряє внизу. І подумав, що за допомогою Тонги все буде дуже легко облаштувати. Я взяв його із собою та обв’язав навколо пояса мотузкою, яку ми завбачливо прихопили. Тонга лазив, як кішка, і дуже скоро опинився на даху. Але, на біду, містер Бартолом’ю Шолто ще був у кабінеті, і це вартувало йому життя. Тонга міркував, що вчинив дуже добре, убивши його. Коли я заліз у кімнату за допомогою мотузки, він походжав гордий, як півень. І дуже здивувався, коли я назвав його кровожерливим дияволом і почав лупцювати вільним кінцем мотузки. Потім я взяв скриньку зі скарбами й спустив її вниз, згодом спустився й сам, написавши на папірці «Знак чотирьох» і залишивши його на столі. Хотів показати, що коштовності нарешті повернулися до тих, кому вони справедливо належать. Тонга витягнув мотузку, замкнув вікно й утік через дах так само, як і прийшов.

Не знаю, що іще додати до моєї розповіді. Я чув, як якийсь човняр хвалив за швидкість катер Сміта «Аврору». І подумав, що це саме те, що нам треба. Я домовився зі старшим Смітом, винайняв катер і пообіцяв йому добре заплатити, якщо він доправить нас цілими та неушкодженими на корабель, що відбував до Бразилії. Він, звісно, здогадувався, що справа нечиста, але в таємницю норвудського вбивства посвячений не був. Усе, що я розповів вам, джентльмени, — щира правда, і це було не для того, щоб розважити вас: ви мені зробили кепську послугу. А тому, що мій єдиний порятунок — розповісти все точно, як було, щоб увесь світ знав, як одурив мене майор Шолто й що я абсолютно не винен у смерті його сина.

— Чудова історія, — сказав Шерлок Голмс. — Цілком гідний фінал для не менш чудової справи. У другій половині вашої розповіді для мене немає нічого нового, окрім хіба того, що мотузку ви принесли з собою. Цього я не знав. Між іншим, я вважав, що Тонга втратив усі свої колючки. А він вистрелив у нас ще однією.

— Тією, що залишалася в трубці. Решту втратив.

— Ага, — кивнув Голмс. — Як це мені не спало на гадку.

— Є ще якісь запитання? — люб’язно перепитав наш полонений.

— Ні, дякую, більше немає, — відповів мій приятель.

— Послухайте, Голмсе, — сказав Етелні Джонс, — ви чоловік, якому я маю догоджати. Всі знають, що в царині розкриття злочинів рівного вам немає. Але обов’язок є обов’язок, а я вже й так допустив стільки порушень порядку, догоджаючи вам і вашому товаришу. Мені буде набагато спокійніше, якщо я засаджу нашого оповідача в надійне місце. Кеб ще чекає, а внизу сидять два полісмени. Дуже зобов’язаний вам і вашому приятелю за допомогу. Зрозуміло, що ви обов’язково маєте бути присутні на суді. На добраніч.

— Бувайте, джентльмени, — сказав Смолл.

— Ти перший, Смолле, — завбачливо промовив Джонс, коли вони виходили з кімнати. — Не хочу, щоб ти огрів мене по голові своїм деревцем, як ти це зробив на Андаманських островах.

— Ось і кінець нашої маленької драми, — сказав я, після того, як ми якийсь час мовчки курили. — Боюся, Голмсе, що це востаннє я мав нагоду вивчати ваш метод. Міс Морстен надала мені честь, погодившись стати моєю дружиною.

Голмс зойкнув від відчаю.

— Я так боявся цього! — сказав він. — Ні, не можу вас привітати.

— Вам не подобається мій вибір? — спитав я, трохи вражений.

— Подобається. Маю сказати, що міс Морстен — чарівна дівчина й могла б стати справжнім помічником у наших справах. У неї, безперечно, є здібності для цього. Ви звернули увагу, що вона першого ж дня привезла нам з усіх паперів батька не що інше, як план Аґрської фортеці. Але кохання — річ емоційна, і, будучи такою, вона суперечить чистому та холодному розуму. А розум я, як відомо, ставлю понад усе. Що стосується мене, то я ніколи не одружуся, щоб не втратити ясності розуму.

— Сподіваюся, — сказав я, сміючись, — що мій розум витримає це випробування. Але у вас, Голмсе, знову дуже стомлений вигляд.

— Так, починається рецесія. Тепер увесь тиждень буду, як вичавлений лимон.

— Як дивно у вас чергуються періоди того, що я, кажучи про іншу людину, назвав би лінню, з періодами, повними найактивнішої та напруженої активності.

— Ага, — сказав він, — у мене закладені якості і великого ледаря, і діяльного хлопця. Часто згадую слова Ґете: «Schade, dass die Natur nur einen Menschen aus Dir schuf, denn zum würdigen Mann war und zum Schelmen der Stoff»[30]. До речі, — повертаючись до норвудської справи, — у них, як я й припускав, в обійсті справді був спільник. І це ніхто інший, як дворецький Лал Рао. Отже, Джонсу все ж належить честь піймати одну велику рибину.

— Як несправедливо розподілився виграш! — зауважив я. — Усе в цій справі зробили ви. Але дружину отримав я. А вся слава дістанеться Джонсу. Що ж залишається вам?

— Мені? — сказав Голмс. — А мені — ампула з кокаїном.

І він простягнув свою вузьку білу руку до футляра.

[30] Як шкода, що природа зробила з тебе одну людину: матеріалу вистачило б і на праведника, і на негідника (нім.).