Етюд у багряних тонах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І на вулиці нікого не було?

— Жодної душі, сер, навіть собака не пробігла. Тоді я опанував себе, повернувся назад і відчинив двері. У будинку було тихо, і я увійшов до кімнати, де світилося. Там, на каміні, стояла свічка, червона, воскова, і при її світлі я побачив...

— Знаю, що ви побачили. Ви кілька разів обійшли кімнату, стали на коліна біля трупа, потім пішли та розчахнули двері в кухню, а згодом...

Джон Ренс рвучко схопився на ноги, перелякано та підозріло витріщаючись на Голмса.

— Стривайте, а де ж ви ховалися, якщо все це бачили, га? — заверещав він. — Щось ви забагато знаєте!

Голмс засміявся та кинув на стіл перед констеблем свою візитівку.

— Будь ласка, не арештовуйте мене за підозрою в убивстві, — сказав він. — Я не вовк, а один із гончаків; містер Ґреґсон або містер Лестрейд це підтвердять. Продовжуйте, благаю. Що ж було далі?

Ренс знову сів, але вигляд у нього був, як і раніше, спантеличений.

— Я пішов до хвіртки та засвистів у свисток. Прибіг Мерчер, а з ним — іще двоє.

— А на вулиці так нікого й не було?

— Так, загалом, можна сказати, нікого.

— Тобто?

Обличчям констебля розпливлася посмішка.

— Знаєте, сер, я бачив пияків за своє життя, але щоб уже так нализатися, як той, — такі мені ще не траплялися. Коли я вийшов на вулицю, він прихилився до огорожі біля хвіртки, але ніяк не міг встояти, а сам щосили горланив якусь пісню. А ноги його так і роз’їжджалися в різні боки.

— Який він був на вигляд? — швидко спитав Шерлок Голмс.

Джон Ренс був явно роздратований запитанням, що не стосується справи.

— П’яний, як чіп, ось який він був на вигляд, — відповів він. — Якщо б ми не були зайняті, звісно, то запроторили б його до відділку.

— Яке у нього обличчя, одяг, не помітили? — нетерпляче домагався Голмс.

— Як не помітити, адже ми з Мерчером спробували поставити його на ноги, цього червонопикого здорованя. Підборіддя в нього було замотане шаликом аж до самого рота.

— Та годі! — вигукнув Голмс. — Куди ж він подівся?

— Нам ніколи було возитися з п’яничкою, інших турбот вистачало, — ображено заявив полісмен. — Вже якось сам доплентався додому, будьте певні.

— Як він був одягнений?

— Плащ у нього був брунатний.

— А в руці не тримав батіг?

— Батіг? Ні.

— Отже, кинув його десь поблизу, — пробурмотів мій приятель. — Можливо, ви бачили або чули, чи не проїхав потім кеб?

— Ні.

— Ось вам півсоверена, — зронив Голмс, підводячись і беручись за капелюха. — Боюся, Ренсе, що ви ніколи не отримаєте службове підвищення. Головою треба іноді думати, а не носити її, як прикрасу. Вчора вночі ви могли б заробити сержантські нашивки. У чоловіка, якому ви допомогли піднятися, ключ до цієї таємниці, його ми й шукаємо. Зараз нічого про це балакати, але можете мені повірити, що це так. Ходімо, докторе!

Залишивши нашого констебля в щирому здивуванні, ми попрямували до кеба.

— Нечуваний бовдур! — сердито гмикнув Голмс, коли ми їхали додому. — Подумати тільки: проґавити таку рідкісну удачу!