Етюд у багряних тонах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Сюжет ускладнюється, — повідомив він. — Тільки-но я отримав із Америки відповідь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.

— А що таке? — жадібно поцікавився я.

— Варто купити нові струни для скрипки, — зронив мій товариш. — Сховайте револьвер до кишені. Коли з’явиться цей хлопець, розмовляйте з ним, ніби нічого не сталося. Решту я беру на себе. І не витріщайтеся на нього, інакше злякаєте.

— Уже восьма, — зауважив я, зиркнувши на годинник.

— Атож. Він, мабуть, з’явиться за кілька хвилин. Ледь відчиніть двері. Ось так, досить. Вставте ключ зсередини... Дякую. Вчора на ятці я купив цікаву старовинну книжку — De Jure inter Gentes, видану латиною в Льєжі 1642 року. Коли вийшов цей коричневий томик, голова Карла ще міцно сиділа на плечах.

— Хто видавець?

— Якийсь Філіп де Круа. На титульному аркуші дуже вицвілим чорнилом написано: Ex libris Guliolmi Whyte. Цікаво, хто такий цей Вільям Вайт. Можливо, якийсь допитливий правник сімнадцятого століття. У нього складний почерк бюрократа. А ось, здається, і наш гість!

Почувся різкий дзвінок. Шерлок Голмс піднявся й тихцем підсунув своє крісло ближче до дверей. Ми почули кроки служниці в передпокої та клацання замка.

— Тут живе доктор Ватсон? — долинув до нас чіткий, доволі брутальний голос.

Ми не чули відповіді служниці, але двері зачинилися, і хтось став підійматися сходами. Кроки були човгаючі та невпевнені. Голмс прислухався й здивовано звів брови. Кроки повільно наближалися коридором, відтак пролунав боязкий стукіт у двері.

— Заходьте, — сказав я.

Замість дужого грубіяна перед нами з’явилася стара, що ледве шкандибала! Вона примружилася від яскравого світла. Зробивши реверанс, зупинилася біля дверей і, кліпаючи підсліпуватими оченятами, почала нервово нишпорити в кишені тремтячими пальцями. Я поглянув на Голмса — на його обличчі був такий нещасний вираз, що я ледве втримався від сміху.

Стара карга витягла вечірню газету та тицьнула в неї пальцем.

— Я ось навіщо прийшла, джентльмени, — прошамкала вона, знову присідаючи. — Щодо золотого перстеника на Брикстон-роуд. Це моя донька Саллі загубила, вона лише рік, як заміжня, а чоловік її плаває буфетником на пароплаві, ото був би галас, якщо б він повернувся, а персня немає! Він і так лихої вдачі, а вже коли вип’є, то, борони Боже! Якщо хочете знати, вона вчора пішла в цирк разом із...

— Це її перстень? — спитав я.

— Слава тобі, Господи! — вигукнула стара. — От уже Саллі зрадіє! Це він, точно!

— Вашу адресу, будь ласка, — сказав я, взявши олівець.

— Гаундс-дітч, Дункан-стрит, номер тринадцять. Далеченько до вас!

— Брикстон-роуд зовсім не по дорозі від Гаундс-дітч до цирку, — різко видихнув Голмс.

Стара обернулася та гостро глянула на нього своїми маленькими червоними очицями.

— Вони спитали, де живу я, — сказала вона, — а Саллі живе в Пекгемі, Мейсфілд-плейс, будинок номер три.

— Як ваше прізвище?

— Моє — Сойєр, а її — Денніс, бо вона вийшла за Тома Денніса, — він загалом акуратний, тихий, поки в морі, а пароплавна компанія ним не нахвалиться, але коли зійде на берег, тут вам і жінки, і пиятика, і...

— Ось ваш перстень, місіс Сойєр, — перебив я, корячись знаку, який подав Голмс. — Він, я впевнений, належить вашій доньці, і я радий, що можу повернути його законній власниці.

Бурмочучи слова подяки та благословення, стара карга сховала перстень до кишені та зашкутильгала вниз сходами. Заледве вона встигла вийти за двері, як Шерлок Голмс схопився з крісла та кинувся до своєї кімнати. Через кілька секунд він з’явився в плащі та шалику.

— Я йду за нею, — квапливо кинув він. — Вона, звісно, спільниця та приведе мене до нього. Дочекайтеся мене, будь ласка.

Коли внизу зачинилися двері за нашою гостею, Голмс уже збігав сходами вниз. Я визирнув у вікно: стара пленталася іншим боком вулиці, а Голмс крокував за нею, тримаючись трохи віддалік.

«Або вся його теорія нічого не варта, — подумав я, — або зараз він ухопиться за нитку, що веде до розгадки цієї таємниці».

Прохання дочекатися його було зовсім зайвим: хіба я зміг би заснути, не дізнавшись, чим закінчилася його пригода? Приятель пішов десь близько дев’ятої. Я, звісно, й гадки не мав, коли він повернеться, отож флегматично сидів в їдальні, пихкаючи люлькою та гортаючи сторінки «Життя богеми» Анрі Мюрже. Пробило десяту, я почув кроки служниці, що вирушала спати. Ось уже й одинадцята, і знову кроки; я впізнав величну ходу нашої домовласниці, котра також збиралася лягати до ліжка. Близько дванадцятої внизу різко клацнув замок. Як тільки Голмс увійшов, я відразу ж збагнув, що він не міг похвалитися успіхом. На обличчі чоловіка боролися сміх і розчарування, нарешті, почуття гумору взяло гору, і він весело зареготав.

— Що завгодно, лише б мої «колеги» зі Скотленд-Ярду не пронюхали про це! — вигукнув він, падаючи в крісло. — Я стільки разів знущався над ними, що вони мені цього ні за що не пробачать! А посміятися над собою маю право, бо знаю, що врешті-решт таки візьму реванш!