Обережно: міфи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Досить детально, спираючись на різноманітні джерела, дослідив цю знаменну для історії України подію М. Грушевський (1993. — т. IV. — с. 73–92). Зокрема, він наводить «класичний текст давнього русько–литовського літопису», який описує де так: «“Коли господарем над Литовською землею був великий князь Ольгерд, він пішов у степи (“в поле”) з литовським військом, побив на Синій Воді татар — трьох братів: князя Хачебея, Кутлобуга й Дмитра. Ті три брати — татарські князі були дідичними володарями (отчичи і дедичи) Подольської землі; від них правили в землі отамани, а баскаки, наїжджаючи, відбирали дань від тих отаманів. Брат же в. кн. Ольгерда Корьят, що одержав Новгородок литовський, мав чотирьох синів: то були князі Юрій, Олександер, Константин і Федор; з тих Кориятовичів три (старші) за дозволом в. кн. Ольгерда й помочию литовської землі пішли тоді в Подільську землю, а прийшовши в Подільську землю, увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань давати перестали” (Учения записки II отд. академій. — т. І. — с. 44)».

Коротко згадує це також Никонівський літопис, який, на відміну від попереднього, що взагалі не наводить дати, подає цю звістку «під р. 1363»: «Того же лета князь великій литовскій Ольгердъ Гедиминовичь Синюю воду и Беловежіє повоєва». Остання обставина, зазначає М. Грушевський, «дуже цінна». Оскільки розповідь згаданого русько–литовського літопису писана значно пізніше описуваної події («правдоподібно в другій четвертині XV в.»), вона «має свою політичну тенденцію — довести виключні права в. кн. Литовського на Поділля». І хоча ця тенденційність «не йде ніде аж до перекручення фактів», однак, наголошує Михайло Сергійович, «в очах історичної критики дуже важно, що звістка Никонівської компіляції, свобідна від таких компіляцій, боронить історію Ольгердового походу і зв’язаних з нею початків [литовської] окупації Поділля від підозрінь в фантастичности або в повній недокладности». Не маючи сумніву у реальності описуваних подій, М. Грушевський, однак, деякі подробиці, що їх наводить «пізнійший компілятор Стрийковський», зараховує на карб його «власних здогадів (хоча «нема нічого неправдоподібного в тім, що так воно й дійсно було, але як саме — того, розуміється, не будемо знати, поки будемо мати в руках тільки коротеньке оповідання русько–литовського літописця», зазначає Михайло Сергійович. — М. Л.)». До речі, останній користується значно більшою довірою видатного історика.

«Літописець сей, — пише Грушевський, — зазначивши, що окупація Поділля сталася наслідком побіди над татарами, “отчичами і дідичами Подільської землі”» (останнє якраз є свідченням тенденційності згаданого літописця: «се йому потрібно, аби вивести державні права в. кн. Литовського на Поділля». — М. Л.), далі сам підносить, що окупація ця немала характеру насильного опановання», оскільки, за його словами, «вона чинилася на підставі добровільної угоди з місцевою руською людністю». Спочатку Кориятовичі «входять “у приязнь” з місцевою старшиною — “отаманами”», а затим «з їх помочию організують оборону землі від татар». Вони «мурують замки для сеї оборони [«Енциклопедія українознавства» (1995. — т. 2. — с. 432) пише, що «вони почали будувати укріплення в Бакоті, Кам’янці–Подільському, Смотричі». — М. Л.]», а один із них, Олександр, «і головою накладає в якімсь конфлікті з татарами». З огляду на те, що «для тенденції літописця було б найзручніше підчеркувати навпаки, що Поділля було здобуте силою литовського меча, — наголошує історик, — таке представлення подільської окупації має всяке право на наше довір’я».

На думку Ю. Матівоса (1999), князь Ольгерд, «українець по матері», з юних літ перебуваючи у Вітебську, «зріднився зі слов’янською мовою і звичаями, слов’янською культурою». Він «надзвичайно прихильно ставився до всього українського», а тому «залишив Україні її віру, закони, а мову українську запровадив навіть у Литві». І все це — попри негативне ставлення литовської верхівки до таких нововведень. Не дивно, що «наприкінці правління Ольгерда у великому князівстві Литовському», в якому, зазначає Н. Полонська–Василенко (1993. — т. 1. — с. 312), «було 9/10 білоруської та української людності (приблизно таким же був і територіальний склад цього князівства. — М. Л.)», не лише Ольгерд, а й інші князі «в грамотах наголошували, що “старовини не рушають, новини не вводять”, і це здійснювали на практиці». Тож литовці «переймали українську військову організацію, систему будування фортець, валів, переймали адміністрацію, господарство; “Руська Правда” стала джерелом права... Українська культура, вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях литовську». У державному діловодстві зберігалася українська термінологія. «Навіть система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Мономаховичів посіли князі Гедиміновичі, хоч залишився й дехто з Мономаховичів...» Правлячою стала у великому Литовсько–Руському князівстві й православна церква: якщо Гедимін ще «залишався поганином», та все ж частина його дітей прийняли християнство, а вже при Ольгерді «всі його 12 синів та 6 дочок були охрищені» (там само). Таким чином, є всі підстави твердити (Грушевський, 1993. — т. IV. — с. 98), що «окупація українсько–руських земель Литвою в XIV в. мала характер не завоювання, не чужоземної напасти, а прилучення, збирання земель Руської держави, аналогічно з тим, як збирали колись розсипані части Київської держави її провідники Х–ХІІ в.».

Грушевський (там само. — с. 81–82) доклав також зусиль, аби визначитися із назвою «Синя Вода», тобто пов’язати її з конкретною місцевістю. Це виявилося не такою вже й простою справою, позаяк в історичних джерелах названа так місцевість «не популярна» і згадується вона, власне, лише двічі. Однак це згадування її в обох звістках, зазначає Грушевський, «робить певним (або майже певним), що і в записці русько–литовського літопису про побіду Ольгерда над татарами на Синій Воді і в никонівській записці про “войованнє Синьої Води” ми маємо оден і той самий факт. Здається, що вже густинський компілятор... порозумів се й звів ці дві звістки докупи», розповідаючи про ту перемогу Ольгердового війська «під р[оком] 1362» (втім, сьогодні у різних авторів зустрічаються обидва варіанти датування). «Цю Синю Воду, — пише далі М. Грушевський, — звичайно уважають теперішньою Синюхою, лівим притоком Бога; на московській мапі XVI в. вона зветься дійсно Синьою Водою. Але є ще й інша Синя Вода — теперішня Сниводь, на пограниччі Київщини, Волині й Поділля, “при шляху татарськім”, звісна під іменем “Синьої Води” в подільських люстраціях XVI в. Супроти того, що з битвою над Синьою Водою зв’язувалася окупація Поділля, мені б здавалося правдоподібнішим, що битва з татарами сталася над Сниводдю».

Пристаючи на це, Н. Полонська–Василенко додає (назв. пр. — с. 310), що «таке розуміння топографії місцевости, де відбулася битва, вияснює, чому Ольгердова перемога на “Синій Воді”відкрила для нього шлях на Поділля». Такої ж думки дотримується й сучасний краєзнавець А. Годзик (1994): «Літописець уточнює, що, розбивши на Синіх Водах татар, Ольгерд заволодів Хмільником. Якщо Ольгерд переміг татар на Сниводі, поряд із Хмільником, то все зрозуміло. Якщо ж татари були розбиті на Синюсі, то це від Хмільника — кількасот кілометрів, і повертатися переможцям у далекий тил не було жодної потреби».

Тож ця, насправді «перша серйозна спроба» русів звільнитися від татарського ярма, була дійсно успішною: бо «оттоли» — на 118 років раніше за Московію — від татар було звільнено спочатку Правобережну, а затим — і Лівобережну Україну. Та не намагайтеся прочитати про це у десятках (якщо не сотнях!) томів енциклопедій та енциклопедичних словників, якими щільно набиті полиці знаних київських бібліотек, — там цього нема. Як і того, що значну частку армії Донського становило військо, приведене з України: сини Ольгерда, Андрій та Дмитро, за словами архангельського літописця (Бантыш–Каменский, 1993. — с. 23), «приєдналися до полків його із сорокатисячним військом». А то було відчутне поповнення, особливо коли згадати, що, на думку деяких авторів, 150 тисяч нараховувала загальна кількість людей у війську князя Дмитрія, а не «ратних людей». Та й переможну стратегію ведення бою запропонували, ба навіть — «наполягли» на ній, ті ж Ольгердовичі, що, слушно наголошує історик, «іще більше вивищує їх славу».

[Цікава деталь: коли великий князь при наближенні війська Тохтамиша, «втративши — за висловом М. Карамзіна, — бадьорість духу», залишив Москву напризволяще, там спалахнув «бунт», який, наголошує С. Соловйов (назв. пр. — с. 982), «угамувався, коли до Москви прибув литовський князь Остей, якого літописець називає внуком Ольгердовим». Саме цей «достойний воєвода, юний князь Литовський», пише М. Карамзін (1988. — с. 362–364), «розумом своїм і щедрим серцем... відновив порядок, заспокоїв серця, додав духу слабким», організував і очолив оборону Москви. «Три дні продовжувалася битва... І воїни, й громадяни московські, наснажувані прикладом князя Остея, намагалися відзначити себе мужністю». Тоді Тохтамиш «вдався до підступності»: наголосивши, що має своїм ворогом Донського, а не московитів, пообіцяв негайно піти від Москви, якщо її мешканці вийдуть до нього з дарами і впустять його в столицю, щоб «оглянути її пам’ятні місця». До обіцянок Тохтамиша поставилися з недовірою, однак серед послів перебували й двоє християн — сини Дмитра Нижньогородського (до речі, тестя великого князя), Василь і Симеон — які «дали клятву, що хан дотримається слова і не вчинить анінайменшого зла московитам. Хоробрий Остей порадився з боярами, з духовенством і народом: всі вважали, що порука нижньогородських князів є надійною», а, навпаки, «надмірна недовіра може бути згубною...» Та коли відчинили ворота і князь литовський «першим вийшов і ніс дари», за ним — «духовенство з хрестами, бояри й громадяни», ординці напали на неозброєних, посікли їх, вдерлися до міста й «убивали всях без розбору». Наклав головою й мужній Остей. Утім, ані про нього, ані про його роль у захисті Москви від Тохтамиша згадана «Детская Энциклопедия» у чимал ій статті «Оборона Москвы в 1382 году» чомусь не прохоплюється жодним словом...]

Але, якщо скористатися спортивною термінологією, імперські «арбітри» цю «спробу» чомусь не зарахували, а затим, через 18 років, проголосили «першою» зовсім іншу... І тільки восьмитомне (десять книг) академічне видання «Історії Української РСР» (Київ, 1979) не обійшло увагою цю, як сміливо сказано у розділі «Хронології» першого тому, «перемогу литовських і українських військ над татарами в урочищі Синя Вода» — їй щедро виділено аж... чотири рядки тексту. І то лише короткою цитатою із Густинського літопису — без жодних пояснень...

Побіжно зазначимо також, що не менш безпідставним є й пов’язування битви на Куликовому полі із визволенням Русі. Тут слід говорити про Московське князівство, або ширше — про північні князівства (до речі, лише у такому контексті й може йтися про те, що ця битва «поклала початок визволенню...»), але аж ніяк не про Русь, бо, як ми матимемо змогу переконатися далі, це — особливо у ті часи — зовсім не одне й те саме.

У листі до С. Міллер граф О. Толстой писав півтора століття тому (1986. — с. 289): «У твоєму щоденнику я знайшов такі рядки: “Для досягнення істини треба раз у житті звільнитися від усіх засвоєних поглядів і заново побудувати всю систему своїх знань”», додаючи, що особисто він із радістю «потрудився б над цією перебудовою». А чи не пора й нам поновити свою — до того ж брутально спотворену численними міфологізмами — систему знань і врешті–решт перестати вже послуговуватися побитими міллю ідеологічними догмами, а тим паче — видавати їх за таку собі «історичну правду», припудрюючи цими атавістичними вислідами нашого колоніального минулого мізки і собі, й довірливим споживачам тієї інформації?..

4. Міф про «третій Рим»

Думка про те, як «облагородити» свій родовід, замішаний переважно на угро–фінській та татарській крові, мабуть, сушила мозок не одному московському князеві. Тож і хапалися то за так звану «шапку Мономаха», то за двоголове візантійське чудисько, то додавали «голубої» (з часом — усе більше) крові європейських монархів. Аж доки не «осінило» проголосити себе — через присвоєну києво–візантійську спадковість — нащадками римських імператорів, а Москву — ніяк не менше — третім (і останнім, бо втішали себе думкою, що «четвертому не бути») Римом.

[Як визнають і московські історики, жодного стосунку до Мономаха цей узвичаєний символ нібито високого (візантійського!) походження московської монархічної династії не має. Насправді, як зазначає в журналі «Родина» доктор історичних наук Є. Анісімов (1989), «знаменита “шапка Мономаха”» є «дорогоцінною тюбетейкою золотоординської роботи». Останню московський князь Іван І, прозваний Калитою, «одержав (замість тридцяти срібняків. — М. Л.) із рук свого покровителя золотоординського хана» (Логвин, 1997) за те, що сам зголосився покарати непокірних і «лютував безмірно», придушуючи повсталу 1327 року супроти татарської неволі давню суперницю Москви великокняжу Твер та інші землі, які, на заклик великого князя Олександра «боронити Рурську землю», піднялися «на татар». «Всю землю Русскую положиша пусту», — наводить слова літописця В. Ключевський, який досить детально описував «уміння московських князів користатися обставинами» (1908. — с. 17–23). За виявлену відданість Золотій Орді Калита отримає не лише омріяний ярлик на велике княжіння, а й виключне право на здирство з інших князівств данини для Орди (і ніхто в Москві ні тоді, ані пізніше й не подумав накласти на цього безжального нищителя Руської землі церковне прокляття або затаврувати його зрадником, як, скажімо, Мазепу).

Ось у такий спосіб — підступністю, обманом, зрадою, пролитою кров’ю родаків — здійснювала Москва сумнозвісне «збирання» земель. «Я не пишаюся, що я росіянин, — наголошував у листі Б. Маркевичу 26 квітня 1869 р. О. К. Толстой (1964. — т. 4. — с. 281), — я скоряюся цьому становищу (виділено О. Т. — М. Л.). І коли я думаю... про красу нашої історії до проклятих монголів і до проклятої Москви, ще більш ганебної, ніж самі монголи, мені хочеться кинутися на землю й качатись у відчаї від того у що ми зробили...»

А в якості коронаційного вінця шапку (для цього тюбетейку доповнили хрестом і опушили соболем) вперше було використано великим князем московським Іваном III для коронування свого спадкоємця. Нею ж коронувався перший московський цар Іван IV Грозний та його наступники — аж до першого російського царя (з 1682 р.) Петра І, який у 1721 р. замінив її імператорською короною.

Цікавий огляд різноманітних версій щодо походження «шапки Мономаха» наводить знаний в Україні історик С. Кот (1997), зазначаючи, що «особливо багато праць на цю тему з’явилося в другій половині XIX ст.». Проте навіть тоді «переважна більшість дослідників критично ставились» до «візантійського» походження царського вінця, «у тому числі й Грушевський». Сюди ж, певно, можна віднести й дослідження, «в яких на основі порівняльного аналізу літописів та їхніх різних списків переконливо доводиться, що одна з головних державних реліквій майбутньої імперії далеко не відразу визначилась як “шапка Мономаха”, будучи спочатку просто шапкою”... Саме так вона фігурує в ранній редакції Чину поставлення на велике князівство в 1498 р. Дмитра Івановича — онука Івана III». Натомість висувалися інші версії, зокрема «стверджувалося, що це шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі і прислана звідти 1317 р. Узбеку (хан Золотої Орди в 1313–1342 рр. — М. Л.), а вже той подарував її Івану Калиті (Филимонов). Пізніше “шапку Мономаха” почали атрибувати як виріб середньоазійськоїроботи XIV ст. А з середини 40–хроків саме ця точка зору стала загальновизнаною, наводиться в енциклопедичних виданнях». Однак історична цінність «шапки» не визнавалася ні Культурною Комісією, яка під час мирних переговорів між Українською державою та більшовицькою Росією в 1918 р. готувала «перелік історичних та культурних цінностей, що, на думку українських експертів, мали бути повернутими в Україну з музеїв Москви та Санкт–Петербурга», ані Паритетною комісією — «під час нового раунду переговорів з приводу повернення історичних та культурних цінностей в Україну... наприкінці 20–х — на поч. 30–х років». Тому відповідь на запитання, чи потрібна Україні ця «шапка», переконаний цей історик, «може бути лише однозначною — ні» (там само).]

Щодо визначення часу «формулювання ідеї» — тут думки дослідників розбігаються, та більшість сходиться на тому, що «її автор — ігумен псковського Єлеазарового монастиря» Філотей, який «писав у 1520–1530 рр.» (Пашуто, 1982. — с. 61). Ця теорія, наголошує відомий російський історик Н. Чаєв, «набуває у XVI ст. найважливішого значення в царині внутрішньої політики Московського уряду... будучи спрямованою на обробку свідомості московського суспільства... В результаті суспільство внутрішні та зовнішні події в тодішній державі починає розглядати виключно з точок зору, накинених московськими ідеологами. В основі цих поглядів непорушне твердження, що Москва — то “богохранимий, преіменитий царствений град”, третій Рим, благочестям квітучий, єдине, з огляду на це, місце у всій “підсонячній”» (Оглоблин, 1951. — с. 6–10). Поступово ідея третього Риму стає національною теорією не лише Московської держави, а й Московської церкви, тож невдовзі, завдяки невпинній ідеологічній обробці, її цілком поділяли й «широкі верстви московської людности», зазначає О. Оглоблин.

Та майже завжди знаходилися в Росії — хай і поодинокі — непересічні особистості, які насмілювалися виступати проти шовіністичних стереотипів. Ось як різко виступив проти ідеї «богообраності», що стала національною теорією росіян, видатний російський філософ і богослов XIX ст. В. Соловйов (Идолы... — с. 362): «Проголосили себе народом святим (“російському народові, як стародавньому Ізраїлю, ввірені слова Божі. Він виразник і хранитель істинного християнства. У нього істинне богопізнання, у нього віра істинна, у нього сама істина”, — наводить Володимир Сергійович виступ одного із «наших шановних пастирів церкви». — М. Л.), богообраним і богоносним, а потім в ім’я всього цього почали проповідувати (на щастя, не надто успішно) таку політику, яка не лише святим і богоносцям, а й звичайним смертним жодної честі не робить». Чи не те ж бачимо й у сьогоднішній політиці Росії?

І нині зрослі на ґрунті свого месіанського призначення росіяни схильні надавати особливості усьому, що їх бодай якось зачіпає, оскільки, як наголошує у листі, опублікованому московським тижневиком «Аргументы и факты», росіянин С. Тетерін (1992), «привчені», що саме до них «усюди повинні прислухатися», саме їх «всюди повинні поважати», саме під них «усі повинні підлаштовуватися». А тому не дивно, що і в такому питанні, як відносини з Україною, «російські політики» узвичаєно «сплять і бачать Україну керованою» (Михайлов, 1993). Та не лише Україні впадає в око посилювана останнім часом безпардонність не тільки російських ЗМІ, цього, за влучним висловом М. Фішбейна, «королівства кривих дзеркал», а й державної політики Росії взагалі.

Ось і американці, свого часу добряче налякані зловісною тінню В. Жириновського і, здавалося б, готові «не помічати» будь–яких вибриків офіційного Кремля, під час переговорів у Вашингтоні Президента США Б. Клінтона та Прем’єр–Міністра Ізраїлю І. Рабина з питань врегулювання близькосхідного конфлікту побачили нарешті, як відзначають «Известия», «інший образ Росії. То був образ країни, яка безцеремонно і егоїстично вторгається у делікатну матерію близькосхідного врегулювання» (Надеин, 1994). Та хіба тільки туди? Скидається нате, що така поведінка взагалі є одним з найхарактерніших, як полюбляли свого часу приказувати — на іншу, правда, адресу — професійні марксисти, «родимчиків» Росії...

Зрозуміло, що великоросійській свідомості, віками виплеканій на зверхності всього великоросійського, на «обраності» та «месіанському покликанні» Росії, обґрунтовано скритикованих істориком М. Брайчевським ще в 60–ті роки, важко примиритися із втратою своїх керівних позицій у колишньому «союзі». Звичайно, дехто може заперечити, що, мовляв, відносно царської Росії з цим можна б і погодитися. Справді, як заперечиш, скажімо, пріснопам’ятний столипінський циркуляр від 20 січня 1910 р., що вимагав не дозволяти спілок «чужорідних, в тому числі українських та єврейських, незалежно від переслідуваних ними цілей» (Коваленко. Грозит ли... — 1992), оскільки «об’єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 430)? Пізніше це йому навіть у заслугу ставили, мовляв, тільки Столипіну вистачило сміливості сказати вголос те, про що всі давно знали (про те, що розповсюджене твердження відносно того, нібито в Російській імперії «не було правлячої нації», м’яко кажучи, не відповідає дійсності, зокрема, переконливо доводить у згаданій статті, надрукованій у московській «Столице», В. Коваленко). А от що стосується колишнього СРСР, то в ньому, як відомо, всі республіки нібито були рівноправними, як зараз модно висловлюватися, суб’єктами, а народи — братами. То до чого мова про якусь там нібито керівну роль російського народу?

Цілком ймовірно, що подібне припущення багатьма колишніми радянськими людьми, а надто самими росіянами, буде сприйняте як цілковите блюзнірство, безпідставний наклеп. Та воно й не дивно, адже ця страшна державна таємниця суворо оберігалася від стороннього ока, тобто від усіх, крім вузького кола особливо втаємничених. Та як не ховали, не берегли, однак те ретельно заховане «шило» несподівано, але рішуче виперло–таки з імперського мішка. ї не у вигляді пустопорожніх домислів якогось там маловідомого пішака, а цілком усвідомленою заявою фахівця чи, як тепер прийнято казати, експерта з подібних питань, котрий добре знає, про що говорить, — останнього Генсека ЦК КПРС, першого і останнього Президента колишнього Союзу РСР М. Горбачова, котрий у бесіді з головним редактором «Российской газеты» В. Логуновим, опублікованій 19 серпня 1993 року, заявив буквально таке: «У Конституції (тут мається на увазі Конституція колишнього Союзу. — М. Л.) записано, що вони (колишні союзні республіки. — М. Л.) — суверенні держави. Але ж то абсолютна політична демагогія! Адже багато в чому республіки залишалися безправними»[14]. І далі: «Тож нема чого тут хитрувати й лукавити. СРСР — легітимна, конст итуйована форма визнання всіма народами Союзу керуючої ролі Росії...» (Горбачев, 1993).

Та, зрештою, нічого нового у цьому «одкровенні» нема — ще Сталін, виголошуючи 24 травня 1945 р. відомий тост «за здоров’я російського народу», називав його «керівним народом» та «керівною силою Радянського Союзу», щоправда, останню чесноту — разом із «розумом, честю» і навіть «совістю» всієї ленінсько–сталінської «епохи» — перебере вірна його пам’яті ВКП(б) — КПРС. Тож всі, хто у той чи інший спосіб тягне Україну назад до інтегрування у так званий Союз, мали б, не лукавлячи, сказати, що знову прагнуть віддати її під любу їм «високу руку» Москви, нового «батька й учителя всіх народів»...

Про те, що це мало місце на практиці, багато хто здогадувався, ба більше — відчув на собі, але стосовно твердження, що всі народи конституційно визнали, то це вже, даруйте, занадто! Та й де ж той надтаємний документ, в якому цей історичний акт зафіксовано — чи він так само загадково зник, як, наприклад, статті Переяславської угоди? Та справа, зрештою, не в документі, а в тім, що такий стан речей існував насправді, а росіяни дійсно до цього привчені всім розвитком своєї історії. Навіть більшовицька «Правда» визнає (Степанов, 1993), що саме «чимало росіян... відчули, як багато вони втратили з розвалом Радянського Союзу». Це певною мірою пояснює ту, парадоксальну на перший погляд, обставину, чому Росія, ремствуючи на те, що саме на її плечі припадав основний тягар «союзної» ноші, одночасно вдається до будь–яких заходів, аби тільки змусити колишні республіки до об’єднання в новий «союз».

Аналогічного висновку доходить і «НЬЮ–ЙОРК ТАЙМС» (Імперська Росія, 1996): «Відсутність імперії та статусу наддержави мучить багатьох росіян», оскільки «майже за одну ніч росіяни в таких державах, як Литва, Естонія та Узбекистан, перетворилися із привілейованої та захищеної еліти на меншість, яку зневажають». На думку незалежного російського депутата К. Борового, «божевільні заяви Державної думи», котрими вона продовжує шокувати Україну і світову спільноту, то і є саме «результат постімперського мислення», обумовленого тим, що «у свідомості громадян Росії живе відчуття великої Росії». І, на жаль, саме по собі «це не минеться, це необхідно людям пояснювати» (Безгинекая, 1996). Але й за таких умов сподіватися на радикальні зміни у цьому здеформованому мисленні — марна справа, бо для цього, як переконаний К. Боровий, бодай «одне покоління має просто змінитися», аби врешті–решт «зникла оця домінуюча ментальність», яка, за висловом Г. Федотова, «спотворює духовне обличчя» російського народу.

Говорячи про вкрай спрощений світогляд «русского человека», Г. Федотов додає (1991. — т. 2. — с. 285): «Він ближче до москвича своєю гордою національною свідомістю, його країна єдино православна, єдино соціалістична — перша у світі: третій Рим. Він з презирством дивиться на решту... світу».

Та будь–яка критика дуже слабо — і то ненадовго — здатна вплинути на росіянина взагалі, не кажучи вже про переконаного великодержавника. Тож мав цілковиту рацію М. Хвильовий, коли у памфлеті «Україна чи Малоросія?» ще 70 років тому дійшов невтішного висновку (1995, с. 738), що «хоч скільки б ми не кричали, що цей погляд застарілий і не відповідає вимогам сьогоднішнього дня, московський месіанізм буде жити в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському»[15]. На жаль, за час, що минув із тих пір, мало що змінилося: для них і досі історія України — то лише «киевский период» у історії їхнього «Отечества» (Современная... — 1995. — с. 79). І саме продовження «недалекоглядної лінії Москви на відтворення імперії з чорного ходу, — вважає відомий московський оглядач М. Стуруа (1995), — штовхає численні країни СНД в обійми Заходу, змушуючи їх іти у стосунках із Заходом значно далі розумної необхідності», відповідно скорочуючи обсяг стосунків із Росією.

Тут видається доречним з’ясувати, а що ж думають самі росіяни щодо перспектив подальшого поступу їхньої держави. З цією метою звернемося до своєрідного дайджесту з опублікованих в Росії матеріалів на цю тему, поданого московським «Огоньком» (Прощай... — 1996). Укладач цієї підбірки О. Никонов розпочинає її з наведення деяких міфів, звично закорінених у свідомості росіян. «Великі імперії об’єднують великі ідеї, які є нічим іншим, як великими міфами».

«Міф номер один (виділення та нумерація О. Н. — М. Л.). Упродовж п’яти століть, від часів псковського інока Філофея, що назвав Московську Русь третім Римом, в Росії царювала месіанська ідея Великої Держави, яка Об’єднує Народи». Колись розміри території тієї чи іншої країни та кількість її населення дійсно були головними ознаками її величі. Однак в індустріальну (а що вже казати про нинішню, постіндустріальну!) добу ці фактори втрачають своє значення, а тому, наголошують автори, «героїчна місія завершена, тепер давайте просто жити».

[14 Однак саме такими вони були вже від самих витоків того «Союзу». Уже тоді, як зазначалося у постанові XII з’їзду РКП(б), «значна частина радянських чиновників у центрі й на місцях» сприймала його «не як союз рівноправних державних одиниць, покликаний забезпечити вільний розвиток національних республік, а як крок до ліквідації цих республік, як початок створення так званого «єдиного неподільного» (Двенадцатый... — 1923. — с. 648)...]

[15 Хвильовий, певно, мав на увазі відомий вислів В. Бєлінського про те, що росіяни — «спадкоємці цілого світу, не лише європейського життя, і спадкоємці по праву», наведений останнім у написаній в 1838 р. статті (Белинский, 1953. — с. 553) щодо повного зібрання творів Д. І. Фонвізіна та історичного роману М. М. Загоскіна «Юрий Милославский, или Русские в 1612 году».]