Обережно: міфи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та, як стало відомо зі знайденої в архівах музею Островського його автобіографії (Мицик, 1998), нічого спільного з героїчною біографією свого героя Островський не мав, оскільки ніколи не був червоноармійцем, не кажучи вже про «пекельні бойові сутички» (до речі, навіть у виданій вчетверте у знаменитій серії «ЖЗЛ» книзі «виправлених» спогадів про М. Островського, яку «написала його друг і дружина» Р. Островська, не наведено жодного «героїчного» епізоду з «бойового шляху» М. Островського — все більше про «участь у здійсненні обшуків»). Та й на зведенні знаменитої вузькоколійки не надривався. Тож, як наголошує професор Ю. Мицик, «про участь Павки в поході Першої Кінної юний Микола Островський писав з чужих слів, а не з власних вражень». І, як письменник, безперечно, мав повне право на будь–який художній вимисел. Та, погодимося з дослідником, компартійні ідеологи «не мали морального права ліпити і підтримувати міфи такого роду, маніпулюючи свідомістю суспільства».

З такою ж брутальністю і на такому ж підмурку художніх фантазій «ліпився» й міф про «Молоду гвардію». «У Краснодоні, — пишуть автори солідної монографії «Советский Союз в годы Великой Отечественной войны» (1976. — с. 370), — бойові групи «Молодої гвардії» знищували фашистських солдатів і офіцерів, звільняли військовополонених, здійснювали диверсії на підприємствах...» А насправді, наголошує досліджувач цієї вигадки Е. Шур (1999), якому «Центральний архів ФСБ (Федеральна служба безпеки Росії, правонаступниця колишнього ВЧК–НКВС–МДБ–КДБ СРСР. — М. Л.) надав можливість вивчити... двадцять вісім томів матеріалів слідства зі звинувачення поліцаїв та німецьких жандармів у розправі над підпільною організацією “Молода гвардія”, об’єднаних у «Справу № 20056», «такої підпільної молодіжної організації, про яку ми знаємо з дитинства, у Краснодоні не було».

Не дивно, що у дослідника виникло цілком закономірне запитання: «Звідки ж узявся міф про величезну, розгалужену, надзвичайно загрозливу для німців підпільну організацію?» Як засвідчили матеріали згаданої «Справи», все почалося з банального пограбування у ніч з 25 на 26 грудня 1942 року німецької автомашини з новорічними подарунками для німецьких солдатів та офіцерів. Поліція почала приховане прочісування місцевого базару, сподіваючись, що поцуплені з вантажівки кілька коробок сигарет злодії намагатимуться продати. І не помилилася — почалися перші арешти серед молоді. Залякані арештанти називали все нові й нові прізвища «незадоволених новим порядком». Так, О. Лядська (жодного стосунку до «сигаретної справи» Ольга не мала й була заарештована «цілком випадково»), яку «слідчий Захаров пообіцяв повісити на базарі» тільки за те, що у невідправленому листі, знайденому під скатертиною, вона писала про своє небажання «їхати до Німеччини у «РАБСТВО» (саме так: у лапках і великими буквами), дізнавшись від слідчого, що поліція затримала Т. Мащенко, саме на неї й вказала як на «неблагонадійну». Тим часом, називаючи Мащенко, яку на той час він уже відпустив, слідчий просто «схитрував». Упіймавшись на цю вудочку, Лядська «назвала ще пару прізвищ — тих, кого пам'ятала по активній комсомольській роботі ще до війни і які жодним чином не були причетні до “Молодої гвардії”», зокрема Козирева, Третьякевича, Ніколаєнка («і ще вісімдесят осіб», додає Е. Шур). У свою чергу, «Третьякевич виказав Шевцову», а далі «почав називати “молодогвардійців” цілими селищами» — це вже явно «тягло» на організацію. Керівництво краснодонської поліції так і доповіло наверх, зметикувавши, що «розкрити рядове пограбування куди як менш важливо, ніж цілу підпільну організацію».

Тож суперечка — а вона продовжувалася в СРСР не одне десятиліття — про те, «чим справжня історія “Молодої гвардії” відрізняється від написаної Фадеєвим», як з’ясувалося, була позбавлена будь–якого сенсу: матеріали «Справи № 20056» незаперечно доводять, що «у книзі було прикрашене не життя, а вже створений до письменника міф». Таким чином, наголошує дослідник, легендарну підпільну організацію «вигадали двічі. Спочатку в краснодонській поліції. Потім Олександр Фадеєв». Та останній, коли його запитували, «чим насправді займалася “Молода гвардія”», і не приховував, що «писав роман, а не історію». Тим часом підпілля на Сході України й справді діяло, однак організували його зовсім не ті «наставники–комуністи», яких Фадеєв «у 1951 році на наполягання ЦК увів до своєї книги».

Але хіба «істинних арійців», чи то пак справжніх більшовиків, могли зупинити чи бодай змусити завагатися подібні «дрібниці»! Широкомасштабне продукування брехливих, облудних ідеологічних «казок» в СРСР не припинялося ні на мить, «запудрюючи» мізки не одному поколінню «юної зміни». А на дорослих трударів чекали передбачливо заготовлені міфи про «рекорди» Олексія Стаханова «сотоварищи», про численних героїв постійної «битви за урожай» тощо.

Ну, а самому «авангардові робітничого класу» постсталінського періоду аж дух перехоплювало від нібито втрачених перспектив сподіваного розвою радянської і партійної «демократії», коли замість диктатора Сталіна мало не прийшов (вважалося, що коли б не горезвісна Сталінська підступність, то перебіг подій на XVII з’їзді ВКП(б) неминуче мав би ознаменуватися перемогою «здорових» сил партії) «улюбленець партії» С. Кіров, «злодійськи вбитий» 1 грудня 1934 р. Тож всі наступні «Перші» та «Генеральні» — задля власної вигоди — дбайливо творили з нього образ «справжнього більшовика», що загинув на бойовому посту. Насправді ж, як пояснює у своїх спогадах П. Судоплатов (1994. — с. 22–25), у 30–ті роки відповідальний працівник НКВС, наближений до Берії (цей мелітопольський хлопець, що, долаючи шлях до генерала держбезпеки, особисто вбив полковника Коновальця та підготував ще чимало вбивств, зокрема Троцького та генерала УПА Шухевича, а потім, як мовиться, від дзвінка до дзвінка відбув п’ятнадцятилітнє ув’язнення за нібито участь у «змові Берії», безперечно, знав правду стосовно багатьох кремлівських таємниць), «Кірова було вбито... рядовим співробітником одного з ленінградських райкомів партії Леонідом Ніколаєвим», дружина якого була однією з численних «подружок» Кірова. До того ж Кіров не становив жодної альтернативи Сталіну, навпаки, «він був одним із важливих компонентів сталінської системи — непохитним сталінцем, що відігравав активну роль у розгромі партійної опозиції».

[Сталіну смерть Кірова створила сприятливі умови, аби ще раз «обрушитися на своїх ворогів та можливих суперників». Відлуння тих репресій не обминуло й Україну (Боротьба... — 1995. — с. 553): «використовуючи факт убивства, НКВС розстріляв сотні українських діячів, серед них таких письменників, як О. Близько, Г. Косинка, К Буревій, А. Крушельницький з двома синами (один поет), Д. Фальківський та ін. Сотні інших заслано (наприклад, письменники В. Підмогильний, П. Филипович, М. Йогансен, Є. Плужник, О. Слісаренко, М. Ірчан та багато інших)», уже невдовзі переважну більшість їх було знищено.]

Так само нині декому аж слина котиться при думці, які блискучі перспективи, мовляв, мали б відкритися перед Російською імперією, якби не «прийшли більшовики й розграбували Росію». Ніби вони були привезені в обозі із Занзібару, а не були цілком логічним виплодком неосвіченості й деспотії, що віками панували в Росії. «Ні, — заперечує їм персонаж із книги свідка тієї «ери підлабузництва, підглядання і наклепників... віри у все, що наказано, і зневіри у всьому» Є. Габриловича (1996. — с. 312), — все, що ми пережили після Сімнадцятого, — це найнормальніший, рідний хід нашої Історії. І не треба напускати туману! Більшовизм — це наше, природне, близьке, істинно російське...»

Достатньо було і витворів значно вищого — загальнодержавного — значення, які призначалися всім громадянам СРСР, незалежно від їх професії, статі, віку. До таких, безперечно, слід віднести надзвичайно укорінений у свідомості міф про незмінно хороших та розумних «наших» і незмінно поганих чи дуже поганих «їхніх», як і про «найлюдянішу людину», яка і після смерті залишалася «живішою за всіх живих», або про єдину у світі країну, «де так вільно дихається всім», а чи про суворого та незмінно справедливого «батька всіх народів», який, як любить і нині дехто наголошувати, щорічно «хоча б на 2–3 копійки, та все ж знижував ціни».

При цьому реальна ціна, якою це досягалося, зокрема й те, що чи не половина працездатного населення країни заради цього працювала за колючим дротом практично задарма, дивним чином не усвідомлювалось рештою громадян, котрі поки що перебували з «цього боку» дротяної загороди. Тож навіть представники високоосвічених верств, — а за дротами опинилися цілі інститути, конструкторські бюро тощо, — отримуючи за свій труд, зазначає, наприклад, у книзі «Золото партії...» І. Бунич (1994. — с. 122–123), «як привілей ненормований хліб і півсклянки сметани», не ремствували і не обурювалися, навпаки, «цінували свої привілеї... В'язень Туполєв створював нові, небачені за дальністю польоту літаки... а в'язень Корольов уже розробляв ракетну техніку... І вони були задоволені, бо мільйони інших в'язнів трудилися в шахтах, на рудниках і в копальнях за “пайку”, яка могла підтримати сили лише впродовж двох тижнів, ще не розуміючи, що їхня смерть запланована так само, як і їхня двотижнева праця, коли на зміну їм прийдуть інші в’язні...» Так кувалися майбутні «будівники комунізму», творилася «нова людина» — людина–гвинтик, в якої людське заміщувалося так званими «інтересами партії і держави»[1].

Навіть важко собі уявити, якою величезною мала бути справжня сила того дурману, аби цілі народи, що мали славну історію і героїчне минуле, покірливо, ніби перебуваючи в гіпнотичному заціпенінні, дозволяли творити над собою наругу, подібної якій ще не бачив світ! Так само вівці, щільно збившись докупи, перелякано спостерігають, як невблаганні пастухи по одній чи по декілька одразу виривають їх із гурту під безжальні ножі, однак не виявляють при цьому жодних спроб вивільнитися. Цей успішно культивований більшовицькою владою вірус повної покори був страшнішим за СНІД, оскільки призводив до повної втрати людьми відчуття власної гідності, до цілковитого пригнічення прагнення свободи, притлумлення сили волі до щонайменшого спротиву державному насиллю і, зрештою, призводив до зомбування широких мас на беззаперечне сприйняття ролі безликого «гвинтика» — аж до покірної готовності на самопожертву в ім’я облудних «ідеалів соціалізму»...

Та щонайвищими за рівнем майстерності були міфи, спрямовані на одурманення усього світового співтовариства, — і такі були, й успішно працювали на створення привабливого іміджу «країни Рад», за висловом С. Єфремова, «на світовому дурилюдстві заснованої». Так, міф про «сите» життя українського селянства, запущений на потребу моменту в 1932–1933 рр., приховав таки від світової громадськості моторошний голодомор, штучно організований кремлівським керівництвом.

Отак і жила собі пересічна радянська людина в оманливо викривленому світі міражів, щедро обкурена задушливим ідеологічним чадом. З тим і вмирала, так і не спізнавши, що ж воно означає насправді «це солодке слово — “свобода”», так і не зумівши вирватись із лабет потворної ідеології.

Тож завдяки кропіткій та послідовній «селекційній роботі» радянського керівництва більшість населення СРСР врешті–решт таки повірила у реальність навіюваних міфів. Ось як, зокрема, згадувала про це в телепередачі російського «ОРТ» (08.11.1995), присвяченій минулому радянського кіно, колишня учасниця «масовки» у зйомках 1948 р. кінострічки «Кубанские казаки», надзвичайно популярного у ті часи міфу про колгоспний «рай»: «Життя тоді було дуже важким, тож якби ще й у кіно показували таке саме — узагалі життя не було б. А так — ми вірили (о, ця незбагненна віра всупереч очевидному! Учасники зйомок «дивилися на муляжі чудових булок, соковитих яблук, їли принесену з дому кукурудзяну кашу» і — вірили, вірили, вірили... — М. Л.), що таке життя можливе».

Таким чином, велике плавання великого радянського народу у безмежному Океані Міфів почалося. Затуркані мандрівники ще не підозрювали, — хоча, відчувши на собі усю безжальність застосованих підготовчих заходів, могли й здогадуватися, — на поталу якій стихії віддають вони свої життя, які грізні випробування вже запланували для них «батьки–кормчі», готові на будь–які жертви заради успіху проголошеного курсу. При цьому в процесі «плавання» із потаємних нетрів величезного корабля імперії під претензійною назвою «Союз непорушний»[2], немов із бездонного мішка витівника–ілюзіоніста, час від часу з’являтимуться нові міфи, все принадніші та сміливіші щодо обіцянок (чого вартий, наприклад, такий: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!»). Однак це жодним чином не впливатиме на гнітючу непривабливість всуціль муляжної радянської дійсності...

Помандруємо безмежними просторами цього неперевершеного — куди там уславленим сімом чудесам світу! — витвору імперського генія й ми (не обмежуючись при цьому самим лише радянським періодом імперської міфотворчості), аби детальніше розгледіти бодай деякі з тих неповторних творінь.

1. Міф про «варварство» наших предків у дохристиянській Київській Русі

Це чи не єдиний із запропонованих для розгляду міфів, що не може бути віднесеним на карб будь–якому із різновидів Російської імперії, оскільки він значно старший за неї. Тож і автори цього узвичаєного поголосу інші, однак стверджувати, що адепти останньої взагалі гребували використовувати його на свою користь, було б, певно, перебільшенням.

«В історії народів–варварів, яку нам викладають, — наголошує Б. Ребіндер у книзі (1993. — с. 6), яку він присвятив своїм нащадкам («а також усім французам, які мають хоч краплину слов'янської крові та не мають знань, достатніх, щоб прочитати тексти, написані давньою слов'янською»), — нам показують варварів як безкультурних, злих і диких істот (саме таке значення цього слова й занесено до словників: так давні греки та римляни зневажливо називали чужоземців, що перебували на більш низькому рівні розвитку, і ще — темних, неосвічених, а також грубих та жорстоких людей. — М. Л.), що не мали ані законів, ані релігії, ані храмів. Насправді ж, для цих народів були характерні тонке мислення і дуже цікаві обряди, проте предки цивілізованих народів зробили все, щоб знищити ці культури, а потім твердили, буцімто культури [у них] взагалі не існувало...»

Нема необхідності доводити, що наші пращури зовсім не жили в умовах беззаконня та сваволі, навпаки, вони свято шанували закони, що дісталися їм від попередників. Певен, коли б вони записували їх на камені, як славнозвісний вавілонський цар Хаммурапі, то, можливо, до нашої доби збереглися б значно старші писемні пам’ятки давньослов’янської законотворчості, аніж звід звичайного права, що діяв на теренах Київської Русі в ІХ–ХІ ст., відомий як «Закон Руський».

Не маючи на меті спеціально ставати на захист дохристиянських — язичницьких, себто «народних» — вірувань наших предків (так само, як і щонайменше принижувати роль християнства чи применшувати його внесок у розвиток цивілізації, однак узайве не ідеалізуючи й не заплющуючи очей на відомі видатки процесу запровадження цього вірування), все ж зазначу, що всупереч розповсюдженій — і розповсюджуваній! — думці щодо низького рівня розвитку дохристиянської релігії у слов’ян, останні спромоглися розробити досить струнку й глибоку систему власних релігійних вчень. Ревнителі апріорно–заперечувального підходу в оцінюванні дохристиянських релігій всіляко наголошують на її «поганстві», спекулюючи на виразно негативістському звучанні такого визначення в сучасній українській мові, хоча насправді цей термін утворено від латинського paganus, що означає селянин, сільський. А проте язичництво — на відміну від християнського культу гріха — спиралося на дуже глибоку філософію життя, корені якої сягали глибин не одного тисячоліття. Та й поширюване упродовж століть звинувачення язичників у «страшному» злочині — багатобожжі, яке, до речі, й досі культивується в деяких сучасних релігіях, — схоже, теж не має серйозних підстав, в усякому разі щодо українських язичників. Адже те, що наші пращури називали свого бога різними іменами, як з’ясувалося, ще зовсім не означало, ніби за кожною такою назвою вони розуміли і окремих богів. Ось що каже про це «Велесова книга» (1995. — с. 111, дощечка 30): «...якщо трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати богів, поділити в небі, то вигнаний буде з роду... бо бог є єдин і множествен. І хай не розділяє ніхто того множества і не говорить, що мали богів многих». На превеликий жаль, таких «блуднів» (за сучасною термінологією — фальсифікаторів) ще знайдеться у нашій історії чимало — саме їх покручі упродовж віків будуть визнаватися за офіційну версію історії. І хоча, як наголошує Б. Ребіндер (згад. пр. — с. 32), «релігійні погляди слов'ян ближчі до християнства, ніж вірування древніх римлян та греків», язичництво на той час уже вичерпало себе. Воно ще тривалий час могло жевріти і дійсно жевріло по глухих закутках Русі, надто на угро–фінських обширах Півночі, але його історичний час невідворотно минав, бо воно не могло дати суспільству того, що несло з собою християнство: писемність, а отже — цивілізацію, навіть глаголиця, котру більшою мірою, аніж скомпільовану на базі грецького алфавіту кирилицю, можна вважати оригінальною «руською», не змогла набути значного поширення через свою архаїчність — детальніше про це поговоримо далі. Тому останнє й стало магістральним шляхом розвитку європейської спільноти, до якої належала й Русь–Україна.

А ось щодо часу появи слов’янської писемності поговоримо докладніше, бо то була доволі суттєва, як на той час, ознака рівня цивілізованості. Про існування у слов’ян власної («докириличної») писемності незаперечно свідчать деякі дохристиянські пам’ятки, зокрема відоме Корсунське Євангеліє IX ст., написане давньоруським письмом.

І не тільки воно. Ще знаний російський дослідник історії писемності Я. Шніцер (1903. — с. 230) наголошував, що «в усіх збережених списках Олега з греками (911 р.)» мовиться «про письмові заповіти», які мали місце в Київській Русі (в оригіналі, звісно, «в России»), однак нема жодних відомостей проте, «якою мовою ті заповіти писалися». Так само і «в угоді Ігоря з греками (945 р.) ми також знаходимо вказівки про ознайомленість руських дохристиянської епохи з уживанням письма», проте і там «не зазначені мова і спосіб письма».

Як відомо з історії, під час облоги Корсуня (Херсонеса) Великим Київським князем Володимиром (988 р.) одним із мешканців міста, «на ймення Анастас», з–за мурів була пущена у стан Володимира стріла з таким написом: «Кладези еже суть за тобою, от востока, из того вода идет по трубам. Копав переими». Але і тут, як зауважує Я. Шніцер, неможливо стверджувати, що «грамотка, пущена Анастасом, внесена була в літопис дослівно так, як вона була написана». Та водночас цілком очевидно, слушно зазначав академік І. Срезневський (1863. — с. 7), що вона була написана «саме такою мовою, яка була зрозуміла Володимиру».

На думку того ж І. Срезневського, оскільки «і до 988 р.» були на Русі християни — «і за княгині Ольги, і за Аскольда й Дира, і навіть раніше», — то, «отже, були й книги». Причому, наголошує він, то були не лише «списки праць учителів слов'янських Костянтина й Мефодія та їх учнів... але й домашні руські, про що свідчить... оповідь самого Костянтина–філософа, який побачив у Корсуні руський переклад Євангелія та Псалтиря ще в ті часи, коли сам він не починав свого подвигу освічення слов'ян...» (Срезневский, 1903. — с. 29).

Докладніше ця обставина описана в «Моравсько–паннонському житії Костянтина і Мефодія», де, зокрема, йдеться про те, як до царя візантійського прийшли посли від хозарів (року 860) і просили, щоб той прислав до них «моужа книжна», котрий би навернув їх до істинної віри, бо євреї спонукають їх свою «віру і справу прийняти», а сарацини — «мир даючи й дари многі» — «схиляють до своєї віри». Цар доручив цю справу філософу, зазначивши, що «ніхто інший не зможе цього достойно вчинити». Той одразу ж вирушив у дорогу і, діставшись Корсуня, «знайшов тут євангеліє та псалтир, русьскими письменами писані», а також зустрів «чоловіка... який глаголив тою бесідою». Кирило, приставши з ним до бесіди та приладнавшись до його мови, «став до своєї (солунської. — М. Л.) мови прикладати знайдені письмена, наголоси і та приголосні... і вже невдовзі, навдивовижу багатьом, він почав читати [ті руські письмена] та говорити [тою говіркою]» (Труды... — 1930. — с. 11–12). А в редакціях так званої «Толковой Палеи» наведено ще таке: «І грамота руська явлена Богом дана в Корсуні Русину; від неї ж навчився філософ Костянтин, оттуду сложив (тобто створивши на її основі свою абетку. — М. Л.) написав [книги] руським гласом...»[3] (Истрин, 1907. — с. 61).

Звертаючи у своїх «читаннях про давні руські літописи» увагу на те, що у «Повісті минулих літ» «є згадки про події не лише VII–VIII ст., а й більш ранніх, і ряд річних чисел починається в ній з 6360 (852) року», І. Срезневський зазначав (1903. — с. 31–34), що навіть коли вилучити ті з них, що могли бути «запозичені з візантійських і болгарських джерел», то й тоді там «залишиться доволі значне число подій, про які літописець міг дізнатися тільки з джерел домашніх (наприклад, «замітки погодні». — М. Л.)». Від 860 до 1110 років, коли останній з низки літописців «Повісті» дописував її кінцівку, минуло два з половиною століття, тому «підтримувати [усним] переказом роки подій такого обширу часу пам'ять народна не могла», тим паче, що у літопис переважно вносилися описи подій, які стосувалися княжого, а не народного життя. А тому подібні «подробиці», наголошував Ізмаїл Іванович, «мали б згинути з пам'яті», і на потвердження цієї думки наводив цілу низку подібних подробиць, зокрема:

• «...В літо 6390 (882)... Олег... постановив варягам данину давати від Новагорода гривень 300 на рік...»

• «...В літо 6392 (884) пішов Олег на сіверян... і наклав на них дань легку, і не дозволить їм Козарам данину платити».

• «...В літо 6422 (914) пішов Ігор на деревлян і, перемігши їх, наклав на них данину більшу Олегової».

[1 Як наголосив уже після розпаду СРСР у інтерв’ю московському «Дому и Отечеству» популярний радянський кіноактор Г. Жженов, який мав гірку нагоду достеменно — упродовж 17 років! — ознайомитися з усіма принадами радянського «раю» також і з протилежного боку колючого дроту, то була «система держстраху та держжаху («про те, що таке російський страх, його вага і значення у Історії, — зазначає у згаданій книзі Є. Габрилович, — може оповісти кожен, хто не спав ночами, жахаючись кожної машини, яка, проїжджаючи, раптом пригальмовувала коло під'їзду...» — М. Л.)». Наріжними каменями тієї «системи» були «зло, лицемірство, грандіозна брехня». Між іншим, необхідність використання брехні для «торжества» комуносоціал істичного ладу передбачав ще перший фундатор цієї «ідеальної» держави, давньогрецький філософ Платон (1971. — с. 169). «Вже кому–кому, — зазначав він, — а правителям держави слід використовувати брехню як проти ворога, так і ради своїх громадян — на користь своїй державі», але «решті громадян» — у жодному разі!]

[2 Широко розрекламований більшовицькою ідеологією цей «Союз», утворений шляхом грандіозного одурманення більшовиками широких людських мас і водночас небаченого за масштабами їх винищення, як і царська Росія, був державою панівного російського етносу (між іншим, світ одразу ж розкусив це, вперто називаючи нове імперське утворення не Радянським Союзом, а Росією — так само, як свого часу вперто не бажав перейти від узвичаєної назви «Московія» до свіжовинайденої «Росія»). Ну, а зведене в розряд канонічного твердження про його «непорушність», яке на певний час замінило колись не менш канонічну «єдинонеподільність», теж виявиться суціль міфічним, і, здавалося б, готовий за своєю мілітарною міццю протистояти усьому світові «великий, могугній», сам розпадеться, як пророчо передрікав Г. Федотов, «від саморозкладу своєї ідеї, від спротиву економічної стихії»...]

[3 Ця «додаткова стаття до житія Кирила», як сказано у «Вступі» до «Матеріалів з історії виникнення найдавнішої слов’янської писемності» (Труды... — 1930. — с. IX), взята «із Хронографа 1394 р.».]