Обережно: міфи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Книга для вдумливого читача

Слово «міф» має пряме й переносне значення. У прямому термінологічному значенні — це витвір колективної народної уяви, що дає узагальнений і водночас чуттєво–конкретний образ світу; міфологічна модель світу в первісних культурах була свого роду еквівалентом культури, а тепер зберігає своє художньо–творче значення. У переносному значенні (яке випливає з абсолютизації міфології як замінника науки) міф — вигадка, оманливе уявлення, що претендує на істинність, а насправді створює далекий від дійсності ілюзорний світ. Такі міфи можуть виникати стихійно на ґрунті малообізнаності або недисциплінованості думки, але їх можуть і цілеспрямовано продукувати й розповсюджувати, нав’язувати з певною корисливою метою. Саме цим дуже часто займалися і займаються політики, особливо владні, задля впливу на свої народи, здійснення певних партійних чи державних завдань, компрометації противників тощо. З особливим успіхом такі міфи в своїй пропагандистській якості застосовуються в тоталітарних суспільствах, де влада здійснює універсальну ідеологічну обробку свого населення. Націонал–соціалістична держава Гітлера — Геббельса і комуно–соціалістична держава Леніна — Сталіна — Жданова були справжніми царствами міфів.

Але і в суспільствах нетоталітарних, в усьому сучасному світі міфи є чи не найефективнішим елементом політичних технологій, що їх використовують окремі діячі, партії та цілі держави, а створення пропагандистських міфів і впровадження їх у суспільну свідомість стає професійним (і часто високооплачуваним!) заняттям цілої касти людей — ідеологів, публіцистів, журналістів. Водночас діяльність і продукція новітніх «міфотворців» давно вже привернула до себе увагу науки, насамперед соціології та культурології, які вивчають способи творення та застосування міфів, їхній вплив на масову свідомість. «Відстеженням» пропагандистських міфів та протидією їй займається і твереза, раціонально налаштована публіцистика, незалежна громадська думка.

Саме в цьому контексті слід сказати про унікальну в своєму роді працю Михайла Лукінюка «Обережно: міфи!» Чому я називаю її унікальною? Щоб обґрунтувати таку оцінку, мушу звернути увагу на деякі обставини.

Територія Радянського Союзу була, сказати б, зоною особливої міфонасиченості, а територія Радянської України — ще й утрикрат міфонасиченішою. Адже тут діяли міфи ідеологів царської Росії, Російської імперії, міфи ідеологів більшовизму, міфи русифікаторів різних поколінь. Після проголошення державної незалежності України вона стала і стає дедалі більше об’єктом ідеологічної та інформативної агресії з боку великодержавницьких та реваншистських сил Росії, що реанімують старі міфи й активно створюють нові.

І треба визнати, що українська політична думка досить мляво реагує на цю нахабну й настирливу ідеологічну експансію, що нерідко намагається вбратися в «наукові» одежі. Є окремі «контрудари» публіцистів, є випадки аргументованої полеміки науковців, але все це діється епізодично й час від часу.

Що ж до спроби оглянути всю картину цієї тотальної ідеологічної навали на Україну, узагальнити її, вичленувати систему антиукраїнських міфів (як політично цілеспрямовано спродукованих, так і «самонароджених» у бур’янах задавнених стереотипів), то Михайло Лукінюк — тут таки піонер! А ще унікальність його праці в тому, що він розглядає всі зазначені вище три «покоління» міфів на тему України — царської доби, радянської доби і пострадянської, описуючи механізм їхньої взаємопов’язаності і взаємодії.

У книзі — 35 розділів про 35 міфів. Звичайно, це умовність: їх могло бути менше, могло бути більше. Та річ не в цім. Хай читач оцінить величезну роботу, яку здійснив автор, рясноту джерел, які він використав. А широке цитування джерел — як писань самих «міфотворців», так і їх критиків, — допоможе читачеві зробити власний висновок, може в чомусь і «підкоригувавши» самого автора, якому не чужий полемічний запал.

Хочеться побажати цій книзі саме такого читача — цікавого до нової інформації, уважного і схильного до самостійного думання.

Book for a thoughtful reader

(Переклад англійською Тетяни Лукінюк)

The word «myth» has both direct and indirect meanings. In direct terminological meaning a myth is a product of collective national imagination providing generalized and at the same time sensually specific image of the universe; the mythological model of the world in the ancient cultures was some kind of equivalent of culture, and till now it has preserved its artistic and creative value. In its indirect meaning (which results from absolutization of mythology as a substitute for science) myth is a fable, false representation, which claims to be true, but in fact creates unreal illusionary world. Such myths can arise naturally as a result of lack of information or discipline of thought; they can also be created and propagated or even imposed for certain mercenary purposes. Politicians, especially of authoritative type, have often been engaged in such activities with the purpose of influencing their peoples or promoting certain party or state objectives, discredit of their opponents and etc. Such myths are mostly successfully applied in totalitarian societies, where the authority imposes universal ideological treatment on the population. A national–socialistic state of Hitler — Hebbels and a communist–socialistic state of Lenin — Stalin — Zdanov were in fact kingdoms of the myths.

Even in non–totalitarian societies, however, in the modern world the myths are almost the most effective tool of political technologies used by certain politicians, parties and even entire states; creation of the propaganda myths and their imposing in the public consciousness has become a professional (and often highly rewarded!) business for the entire caste of people — ideologists, publicists, and journalists. In the meantime activity and production of the new myth–creators have long ago attracted attention of the science, first of all sociology and culturology, which study ways of creation and application of the myths, their influence on public consciousness. Sober–minded and rational publicistics and independent public thought are also engaged in tracking and counteracting against the propaganda myths.

In this very context it is necessary to mention a unique in its way creation of Mikhailo Lukinyuk’s «Attention: Myths!». Why do I call it unique? Let me draw your attention to certain circumstances to justify such evaluation.

Territory of the Soviet Union was so to say an area of special myth density, and territory of Soviet Ukraine was filled with myths several times denser. Here in Ukraine the myths of the ideologists of Russian kingdom, then Russian empire, then bolshevism, and russifiers of different generations have been applied. Upon declaration of independence of Ukraine it has become an object of ideological and informational aggression by great–power and revanchist forces of Russia, who bring back to life the aged myths and actively create new ones.

We have to acknowledge that Ukrainian political thought is rather reluctant in reacting to this impudent and importunate ideological expansion, which is often tried to be presented as a scientific finding. Rare counterblows of the publicists as well as certain discussions of the scientists happen incidentally and occasionally.

Mikhailo Lukinyuk is a definite pioneer in his attempt of observing and generalizing the entire picture of this total ideological invasion in Ukraine, defining a system of anti–Ukrainian myths (both political, created with certain purpose, and naturally arisen from the depth of out–dated stereotypes). His creation is also unique since there he considers all three generations of the myths about Ukraine as described above — imperial times, Soviet and post–Soviet periods, showing how these myths have counteracted and been interconnected.

This book contains 35 chapters about 35 myths. Of course such separation is quite conditional. There could have been less or more. But this is not important. Let reader evaluate huge job made by the author, and abundance of sources he has used. Extensive quoting of sources by both creators of the myths and their critics will help reader to make his/her own conclusion and perhaps in some ways «correct» the author who is not free from certain polemic zeal.

This is the kind of reader I wish this book to have, the one interested in new information, thorough and able of independent thinking.

Про деякі особливості радянської міфотворчості

Міф у перекладі з грецької означає оповідь, переказ, що передає вірування народів про богів, легендарних героїв, про походження світу, життя на землі або самого народу, творця цього міфу. Чи не всі народи, котрим випало щастя будь–коли мешкати на нашій планеті, на певних — переважно ранніх — стадіях свого історичного розвитку надавали належну увагу міфотворчості, бодай щодо свого «благородного», ба навіть — «божественного» походження. Загальновідомо, наприклад, яких визначних успіхів у цій царині досягли давні греки. Та навіть їх безсмертні творіння блякнуть поряд із витворами справжніх віртуозів цієї справи (щоправда, це вже була міфотворчість зовсім іншого штабу, більше пов’язана зі ще одним значенням слова «міф» — щось вигадане, неіснуюче), якими згодом показали себе «кремлівський мрійник» та його численні послідовники: ці піддали тотальній міфологізації усі сторони життя — як утвореної ними держави «нового типу» в цілому, так і кожного її громадянина зокрема.

А куди ж було подітися, якщо в тому «новому світі», що його так енергійно заповзялися вимуровувати більшовики, просто катастрофічно не вистачало фахівців: більшість із тих, у кого в погляді проблискував бодай натяк на інтелект. Були відправлені за межі царства диктатури пролетаріату (чимало самі здогадалися вчасно втекти або були занесені в чужодаль моторошними суховіями громадянської війни), як недостойні прийдешнього «світлого майбуття», або відразу у «кращий зі світів» — за допомогою різноманітних способів, які загалом іменувалися «знешкодженням ворожого елементу».

Тож аби якось зменшити негативні наслідки від того, що, як влучно підмітив М. Бердяєв, на вершину влади «вознеслися Хлестакови», себто пустодзвони без необхідних для такої складної справи знань і досвіду, вже невдовзі вони безжально нищитимуть усе, що виявлятиме бодай найменші риси самобутності та оригінальності, а натомість, наче повінню, затоплять усе посередністю та нововинайденою «типовістю»: з’являться незчисленні «типові» плани, програми, проекти, забудови, товари (щоправда, товарами вони здебільшого визнавалися лише всередині цієї нетипової країни), «типовий» дефіцит (навіть на згадані «товари») і «найтиповіші» у світі черги за ним. Та ще чимало такого ж «типового» — аж до «простої радянської людини» (лише її ця «типовість», власне, й стосувалася, а от себе «істинні арійці», чи то пак «борці за щастя трудового народу», навпаки, щільно оточили різними «спец...»: спецпайками, спецбуфетами, спецрозподільниками, спецквартирами, спецлікарнями, спецпутівками, спецпоїздками за кордон тощо).

Тим часом це найвище творіння «епохи типовості» з ушкодженою потворними стереотипами компартійної ідеології психікою було визнано дійсно–таки оригінальним витвором більшовизму, ба більше — для його виокремлення від створеного Богом прототипу фахівці винайшли спеціальний науковий термін «homo sovetikus». І не дай Боже, виявити у ті часи бодай щонайменшу невідповідність «науково» розробленим критеріям тієї типовості («пошук інакодумців, — напише у своїй “Последней книге” Є. Габрилович, — ставав такою ж верховною партійною справою, як Вітчизняна війна»... — М. Л.), що практично були аналогами горезвісних гітлерівських критеріїв «расової чистоти», — у тих, котрі не зуміли чи не схотіли смирно влягтися у прокрустове ложе загальної «типовості», чатувала дійсно типова доля...

А «вожді», теж не надто обтяжені подібними речами, послідовно дотримувалися відомих рекомендацій 3. Фрейда, котрий стверджував, що «маси тримають у покорі двома способами: насильством та ілюзіями...» А тому й одного, й другого в цьому «новому» світі було предостатньо. Та, власне, лише на них та ще на страхові, що крижаним гадом назавжди заповзав удушу від нічного гуркоту чорних «воронків» (а що вже казати про моторошне грюкання тисяч зачинюваних дверей гратованих вагонів–«телятників»!), цих зловісних церберів головного, чорновусого й чорнодушого, «ворона», який, певно, з ненависті до денного світла перевів на нічний режим роботу всього державно–партійного апарату, і саме темними ночами вони творили чорну справу «побудови світлого комуністичного майбуття», нова держава й трималася.

Далі — більше: «нічтоже сумняшеся» взяли й заборонили для вжитку об’єктивні, але, на їх думку, шкідливі для молодого організму «нового світу» закони історичного, економічного, соціального розвитку (вистачило, однак, глузду не пробувати «відмінити» фізичні закони — уявляєте, що було б, якби, приміром, заборонили на всій території червоної імперії дію закону земного тяжіння?!), замінивши їх свіжоспеченими міфами, які в разі необхідності легко піддавалися оновленню та коригуванню. І якщо раптом клята реальна дійсність не схилялась до безумовного слідування проголошеним «законам», то саме вона в першу голову й приводилась до повної відповідності, і спосіб для такого приведення був розроблений надзвичайно ефективний: усе, що бодай якимось боком не вкладалося у жорсткі рамки прийнятих стереотипів, безжально відсікалося.

Тож на дбайливо підготовленому в такий спосіб ґрунті й розквітали буйноцвітом узвичаєні міфи — як загальнодержавні, тривалість існування яких прив’язувалась до нововведених п’ятирічних циклів життя суспільства, так і менші — так би мовити, місцевого значення. Власне, і значущість, і «художній» рівень міфів визначалися саме тим, на кого вони переважно спрямовувалися, тобто рівнем інтелекту «споживача», мозком якого вони мали бодай якийсь час володіти.

Свого часу ще Платон, підкреслюючи роль міфів у вихованні верстви стражів для своєї «комуністичної» держави, наголошував на необхідності їх закорінення у свідомості громадян його «ідеальної» держави, починаючи з дитячого віку (1971. — с. 156): «Ми вмовимо виховательок і матерів розповідати лише визнані міфи, щоби з їх допомогою формувати душі дітей швидше, ніж їхні тіла — руками». Для цього, за Платоном, в різних творах «слід твердити, що Бог» — у «безбожні» часи комуно–більшовизму в свідомості більшості радянських людей це місце звично посідали керівники партії та уряду — «не всьому є причиною, а лише благові». А тому вину за всі негаразди й невдачі слід покладати на численних «ворогів народу», безупинно виводжуваних на чисту воду невсипущими «стражами порядку».

Тож, скажімо, для дошкільнят Союзу цілком придатним був міф–казочка про Хлопчиша–Кибальчиша, а от міф про патріота Павлика Морозова призначався вже для школярів молодших та середніх класів. Юнаки ж та дівчата старших класів мали захоплюватися героїчним Павкою Корчагіним чи канонізованими партійною ідеологією героями «Молодої гвардії».

Більшовицькі ідеологи створили з автора знаменитого роману «Как закалялась сталь» героїчний образ самовідданого комунара, котрий, зазначено навіть у лаконічному «Українському радянському енциклопедичному словнику» (УСЭС. — 1988. — т. 2. — с. 597), як «учасник громадянської війни, воював у бригаді Г. І. Котовського та Першій Кінній». Однак чимало видань позбавлені подібної вади. Так, скажімо, знаменита «Детская энциклопедия», призначена «для дітей середнього та старшого віку», щедро подає численні подробиці «героїчної біографії» (1968. — т. 11. — с. 393): проте, як змалку Миколка «ненавидів поміщиків, на чиїх полях за жебрацьку платню працювали його рідня й односельці». А тому «зрозуміло, що в роки революції на Україні, коли робітники та селяни повстали проти царя, поміщиків та фабрикантів, юний Островський не міг залишитися осторонь від народної боротьби». Про те, що «так само як Павка Корчагін, юний доброволець не раз брав участь в пекельних бойових сутичках, хоробро ходив у розвідку». І як, незважаючи на «хвороби та поранення («в атаці під Львовом Миколу Островського було важко поранено, і його демобілізували з Червоної Армії», пояснює «ДЭ». — М. Л.) ...сміливо боровся з куркульством та бандитами». А герой роману, масово розтиражований більшовицькою пропагандою та перетворений із художнього образу в реальну людину («УСЭС» прямо називає його «автобіографічним»), став, як наголошено у згаданій енциклопедії (с. 350), «символом героїзму, душевної стійкості та високої моральної чистоти радянської людини». Тож не дивно, що «багато передових молодіжних бригад... самовіддано домагались надання імені Миколи Островського, а багато військових підрозділів Радянської Армії в роки Великої Вітчизняної війни виборювали звання корчагінців» (там само. — с. 393).