Обережно: міфи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та невже ж так–таки й «не пручалася», невже отак відразу й змирилася з імперським ярмом Україна? Звичайно ж, ні! Противилася, сердега, як тільки могла. Взагалі, наші предки, як наголошує О. Герцен (1907. — с. 129–130), «мучені поляками, турками і московитами, постійно затягувані у війну з кримськими татарами, ніколи не падали духом[22]. Мала Росія, добровільно поєднавшись з Великою, встановила важливі за своїм значенням закони. Цар Олексій звелів їх переглянути; Петро І, прикриваючись зрадою Мазепи, зоставив тільки мариво від тих привілеїв; Єлисавета і Катерина ввели там кріпосне право. Нещасна країна протестувала, та як можна було опиратися тій згубній лавині, яка у своєму русі з Півночі до Чорного моря покривала одноманітним і льодовим саваном рабства буквально все, що носило руське ім’я... Украйну спостигла доля Новгорода і Пскова, але значно повніше...»

За рахунок цілеспрямованого відтоку з України інтелектуально найрозвиненіших міцніла імперія і, відповідно, біднів генофонд власної нації. Оточували турботою і шаною, роздавали чини й ордени, вимагаючи натомість тільки одного: працюйте, передавайте новому «отечеству» все, чим володієте самі, будьте відданими великій, а про свою малу — забудьте! І працювали такі люди, не покладаючи рук, і віддавали все найкраще, чим щедро напувала їх із молоком матері ненька–Україна; чесність, терпеливість, любов і природний хист до праці та знань. І поступово витісняли із пам’яті своє босоноге дитинство серед соняшників, виривали із серця духовну пуповину, що незримо єднала з отчим краєм. Наживали достатки і пиху. А для виплеканих на солодких хлібах імперії дітей їхніх проблеми «малої» вітчизни вже взагалі не існувало — вона була їм майже зовсім чужа...

При цьому російська асиміляція велась і силою. Прикладом силового методу може бути введений у 1933 р. у РРФСР порядок, за якого українцями записували лише громадян, які народилися в Україні. Так, скажімо, на Кубані, наголошує А. Завгородній, «посилено доводилось, що українцем може вважатися лише той, хто народився в Україні, а оскільки Кубань увійшла до складу РРФСР, значить усі — росіяни»[23]. Так і вчинили при введенні паспортизації у сільській місцевості: «всі кубанці були записані росіянами» (Завгородний, 1993). А ось і результати такої великодержавної політики (Горілий, 1993): «Якщо в 1918 році українці становили 80 відсотків населення Зеленого Клину (Далекий Схід), то в 1989 — лише 8, у Північнокавказькому краї в 1926 році українців було 62 відсотки населення, тепер (на Кубані) — 3,9 відсотка». А як зазначає П. Вольвач (1993), «за статистичними даними, в Україні з кінця XIX по кінець XX століття — найнижчі показники природного приросту населення... Ще в 1920 році природний приріст складав більше 300 тис. осіб. Через десять років цей показник зменшився до 174 тис. осіб... Першим в Україні почало вимирати село... “процес винародовлення” в селах розпочався з 1979 року, в містах — з 1990 року...». До цієї страшної статистики просто нічого додати!..

Не менш підступну політику було спрямовано на знищення всього самобутньо–національного, насамперед мови і культури, цих оберегів волелюбного духу народу — згадайте, скільки було їх, указів з вимогою «запретить!», та й репресії найперше спрямовувались проти діячів науки, культури, мистецтва, носіїв і відстоювачів духовності нації. Зокрема, П. Столипін вважав, що «історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно–територіальних основах» (Грушевський, 1921. — с. 534). Академік В. Вернадський намагався застерегти російських великодержавників від цього хибного кроку, наголошуючи (1996), що «небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в упередженому потрактуванні його як шкідливого й до того ж наносного явища у державному та національному організмі». Навпаки, вважав визначний учений, саме «продовження антиукраїнської політики зберігає у державному організмі виразку безправ’я й сваволі, що паралізує будь–який успіх прогресивних починань...»

Та голосом розуму узвичаєно зігнорували. Тож, отримавши «такі директиви, місцева влада почала похід проти українських установ: “Просвіта”, українські клюби, бібліотеки закрито; заборонено продавати українські книжки, навіть Євангелію українською мовою, що її видав Синод, та граматики; заборонено українські концерти, афіші, вивіски і т.п.» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 430)[24]. Реалізація такої політики призвела до «переполовинення української нації в останні 75 років», — відзначив у своєму виступі на Міжнародній науковій конференції «Голодомор 1932–33 рр. в Україні: причини та наслідки» (Голодомор... — 1993) І. Драч. Додамо, що у мирний час кількість жертв з боку українців, як незаперечно свідчать матеріали згаданої конференції, значно перевищила втрати в обох світових війнах! Хоча — який там мирний! — у дійсності це була безупинна і безжальна війна московської влади проти українського народу! За даними історичної науки (Залізняк. Нариси... — 1994. — с. 238), лише «в 30–ті рр. знищено близько 80 % української інтелігенції»... А натомість партноменклатурними «обозами» завозилася «правильна» керівна й освітянська верства з Росії. Це підривало коріння нації, позбавляло окрему особу можливості (і необхідності) усвідомлення себе як невід’ємної частки українського народу, тобто імперія культивувалась уже в самій Україні.

Унаслідок цілеспрямованого впровадження цієї політики в життя було досягнуто просто–таки разючих «успіхів» — увесь самобутній народ підвели до прірви національного самовиродження настільки вправно, що окремий індивід цього навіть не бачив! А коли прозрілі одинаки пробували відкрити йому очі на смертельну небезпеку, що чатувала його попереду, завчасно сформована проімперська «громадська думка» з відразою і озлобленням цькувала сміливців і, довівши себе до «благородного» шалу, вже сама вимагала їм кари. Тож імперській владі залишалося тільки реагувати на «глас народу». І вона — реагувала... Наприклад, керівництво НКВС УРСР у 1937 р. тричі зверталося до НКВС СРСР з клопотанням «збільшити для республіки ліміт знешкодження ворожого елементу (це переважно селяни–середняки, тобто найбільш численна верства українського селянства. — М. Л.) по I–й категорії («розстріл в порядку адміністративного проведення через “трійки”, тобто без суду та слідства. — М. Л.) на 8700 осіб... І ні разу не мали відмови» (Мусієнко, 1993). Не відставали від карально–репресивних органів і компартійні: пізніше були «виявлені рішення Політбюро (Компартії України. — М. Л.) від 31 січня 1938 р. про збільшення розстрілів на 6000 осіб та від 17 лютого 1938 р. — на 30 тисяч осіб» (Ефимов, 1997) — у повній відповідності з прижиттєвими настановами «вождя всіх трудящих».

Результати цього витонченого єзуїтства наявні: мільйони українців зараз не усвідомлюють своєї національної належності — вони перетворені у безлике «російськомовне населення» — ба навіть хизуються цим. І після цього українську державу ще й звинувачують у проведенні політики насильницької українізації! Та ще при сьогоднішньому повсюдному засиллі російськомовності, при тому що в багатьох регіонах України нема жодного українського дитсадка, жодної української школи, не видається жодної української газети, а російськомовність чіпко вкорінилася у нашій душі і, як всепоглинаюча іржа, поступово, але невідворотно роз’їдає її національні ознаки.

Хоч історія й не визнає умовного способу творення і минулого не вернути, однак винести з нього урок — необхідно. Тому видається цілком доцільним показати, як розцінювали цей вимушений крок України відомі особи.

Ідеолог російського анархізму та народництва М. Бакунін, як видно з його промови на Конгресі Ліги Миру та Свободи в 1868 р. (1920. — с. 109), був переконаний, що «частина України з ненависті до Польщі припустилася великої помилки», коли «прийняла покровительство московського царя». Врешті–решт «царі нагородили її, звичайно, найбрутальнішим деспотизмом, таким самим, який існував у великій Росії з жорстокою поміщицькою експлуатацією і не мети жорстоким пригнобленням бюрократії... Зараз цей [царський] панславістський національний уряд систематично і жорстоко переслідує малоросійську мову... Цей [український] народ, разом з 4 мільйонами білорусів, певно, складе окрему, незалежну націю мільйонів на 20 жителів, котра може, звичайно, вступити у союз із Польщею чи Великоросією, однак повинна залишитися цілком незалежною від одної й другої».

На думку дослідників–шевченкознавців, великий Кобзар виявляв «однозначно негативне ставлення до Переяславської угоди» (Грабович, 1993). Навіть М. Драгоманов (1992. — с. 38), який аж ніяк не був схильний до того, аби бодай щонайменше ідеалізувати Гетьманщину, визнавав, однак, що коли «порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ’ям, яке було у государстві московськім, то усе–таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більш подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія».

На думку відомого сучасного дослідника І. Лисяка–Рудницького (1994. — с. 52), «приєднання України до Російської імперії мало переважно шкідливі наслідки для суспільних відносин українського народу» — загалом це був надзвичайно трагічний, за влучним висловом М. Драгоманова, «пропащий час» у нашій історії.

Від припущення подібної помилки сьогодні застерігає й відомий московський політолог О. Ціпко. Покладаючись на родимку зверхності росіян, чистосердечно попереджає «молодших сестер» Росії, ризикуючи бути затаврованим у «проукраїнських» настроях (Кирилюк, 1995): «Для України та Білорусії буде краще, якщо вони не возз’єднаються з Росією... Не хочеться ніякої реінтеграції не тільки тому, що вона зараз неможлива. Просто шкода населення України, Білорусії та Казахстану... Якщо Україна та Білорусія хочуть зберегти шанс на демократичний розвиток, на нормальну національну розбудову, зрештою, на виживання, їм треба якомога далі триматися від нинішньої Москви... Наші московські “генії” уражені “столичним розумом”. Чогось іншого, крім зверхності, глузувань та приниження, українцям та білорусам од цих людей годі чекати».

Та що там сучасні московські «генії» — он навіть такий відомий демократ, як Ф. Достоєвський, у статті, мова про яку ще попереду, докоряючи балканським народам на недостатні почуття вдячності до Росії, не утримався від того, аби не назвати їх «народиками» і навіть «народцями»! До речі, на цьому «почутті зверхності», яке «великоруси глибоко носять у своїй душі», наголошував ще всередині минулого століття й відомий російський історик К. Кавелін (1897. — с. 613). Це тільки взайве засвідчує, якої глибини сягає коріння великодержавного російського шовінізму.

Утім, століття притирання до московської кормиги не могли для нас минутися безслідно — ще й сьогодні немало українців, скуштувавши важкого хліба омріяної самостійності, все ще сумують за твердою рукою «старшого брата».

З часом, як казали древні, минається все. Невідомо, однак, скільки знадобиться для того часу і яку пустелю–випробування доведеться нам подолати. Та, певен, здолаємо, бо іншого просто не дано.

6. Міф про «окраїнність» України

Схоже, що українці, тобто майбутні малороси, якось одразу не сподобалися московській владі, а надто дякам. Нібито й люди, як люди — з двома руками, ногами, очима тощо, — але не давало спокою якесь підсвідоме передчуття: «...чує моє серце, навозимося ми з тими... хохлами!» І, певно, саме тому ледве не з моменту «возз’єднання» почали забороняти простому, але на той час ще вільному українському людові усе, що тільки можна було заборонити: і носити яскравий одяг, і сап’янові чоботи, що, з точки зору самодержавної пихи, могло негативно впливати на закріпачених, «лапотних» московських «холопів», і вільно торгувати, і друкувати та читати (а бажано б — і думати!) рідною мовою, і навіть хрестити «українськими іменами» власних дітей. Та й про «хохли, котрі у вас на головах», не забули — уже у тому ж таки 1654 р. наказом царя Олексія Михайловича вимагалося: «пострижіть» (Соловьев, 1963. — т. 10. — с. 626). Хоча М. Драгоманов (1917. — с. 10) наводить цей маніфест царя як приклад «тупоголовості» московських політиків в момент, коли Україна зверталася до них із проханням «союзу та протекції», однак навряд чи могло бути інакше — волелюбні, освічені та ще й чепурні українці становили зрозумілу небезпеку для варварськи деспотичного режиму, що неподільно панував у Московській державі, де, як наголошував М. Лєрмонтов, «ницість є благо».

А далі таких указів, добірно просякнутих спесиво–зверхнім «заборонити!» все українське, було безліч. До того ж ревні виконавці «высочайших» повелінь «на місцях» у своєму українофобстві перевершували будь–які можливі межі брехні та цинізму. Так, наприклад, згаданий циркуляр губернатора фон Богговута (Кучерук, 1991) серед іншого вимагав також «усіма засобами викорінювати вживання назв “Україна”, “український”», «скласти правдиву історію малоруського народу, в якій роз'яснити, що Україна” — то “окраїна” держави в минулі часи... і що ніколи українського народу не було...»

Узвичаєна маячня, розвінчувати яку — забагато честі. Та все ж цікаво, «окраїною» якої держави наприкінці XII ст., коли назва «Україна» вперше зустрічається у літописних джерелах (це зовсім не означає, що саме тоді вона й виникла, однак більш ранні джерела не дійшли до нас, зокрема й тому, що, як наголошував М. Грушевський, «свідомо нищилися»), можна було б вважати величезну імперію, якою ще була на той час Київська Русь? Хоча пан губернатор і не уточнював, яку саме «державу» він мав на оці, однак жодних сумнівів щодо цього не виникає — не він перший... Правда, тоді доведеться «поправити», скажімо, відомого дослідника історії Москви С. Бахрушина, котрий, нагадаю, навіть на кінець XIII ст. визначав її як «закутковою» [та говорити бодай про початки російської державності на ту пору ще не доводиться, оскільки, як зазначають найостанніші академічні історичні видання Росії (Русские, 1997. — с. 16), самий лише «початковий етап формування» російського етносу «припав на XIV століття»), або іншого відомого історика І. Огієнка, який доводив (1991. — с. 61), що «навіть в XVII віці Москва животіє в темноті». Та й за оцінкою М. Драгоманова (1992. — с. 43) Московщина на той час «була дика і не знала другого письменства, окрім церковного». А тому «читала Московщина в книгах не про народовства грецькі та римські, а про біблейські царства; бачила перед собою приміри не італійських народовств, не Англії, не Швайцарії, не Голяндії, а татар казанських, астраханських, з їх ханською самоволею». Сучасник Драгоманова, російський історик К. Кавелін, наголошуючи на «повній відсутності культури російських мас», зазначав, що «невиразністю та безхарактерністю дише домашнє й громадське життя, розумова й усіляка діяльність навіть освічених верств нашого суспільства» (1897. — с. 613, 644–645), а от у «малоросіян... навпаки, індивідуальність сильно розвинута, внаслідок їх історії та порівняно вищого ступеня культури». Ось до якого «центру» прилучилася «окраїнна» Україна. Та й Польща (є й такий варіант: бо, мовляв, була «окраїною» польської держави) «в 12–1З ст. переживала період феодальної роздрібності», і лише «в 14 ст. польські феодали захопили більшу частину Галицько–Волинського князівства» (Украинский... — 1988. — т. 2. — с. 719), тобто на той час тільки–но започатковувався процес «збирання» польського королівства...

А щодо назви «Україна», то вона зустрічається в літописах із 1187 р., коли, повідомляючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича (18 квітня 1187 р.), літописець додав (Літопис Руський. — 1989. — с. 343): «За ним же Україна багато потужила». Важливо, що при цьому, як слушно зауважує відомий дослідник цього питання професор В. Мороз (1995. — с. 71), «літопис вживає слово “Україна” без жодних пояснень, як самозрозуміле». Тому цілком вірогідним є припущення про те, що ця назва широко вживалася й раніше, але не в офіційних документах, а в усній мові. Та «на письмі», зрозуміло, мала вживатися тільки офіційна назва держави — «Русь». Як наголошує В. Січинський (1948. — с. 23), «Україна як назва географічна і збірнонаціональна була завжди чистонародною, глибокоінтимною і соборною».

Останнім часом з’явилося чимало досліджень щодо походження назви нашої землі, як сьогоденних, так і більш раннього написання. До перших належить і невелике за обсягом, але досить ґрунтовне дослідження цієї проблеми, здійснене доктором філології В. Скляренком (1991), який, проаналізувавши розвиток слова край аж із праслов’янських часів, переконливо доводить, що найбільш вірогідним є пов’язати назву Україна із словом «край, країна», зазначаючи при цьому, що «етимологічний зв'язок іменників край (країна) та Україна (останній, на думку автора, «виник, очевидно, вже після розпаду праслов'янської єдності». — М. Л.) не прямий, як гадає більшість дослідників, а набагато складніший».

Аналогічну версію ще в середині минулого століття обґрунтував академік О. Чертков (1853. — с. 84): «Укри жили на крайньому кінці поморів, які займали увесь південний берег Балтики від Данії до лівів, чуді й корси. їх країна через те називалася у німців Uckermark... Варнефрід називає Крайну “дійсною батьківщиною слов'ян — “Slavorum patria”. І далі: “Крайна”, каже Mannert, “походить від слов'янського слова край, Granzland”». Посилаючись на розвідки С. Шелухіна («україна — окрема, одрубана, одсічена, одрізана, одкраяна, вкраяна, украяна, виділена в самостійне посідання земля»), і згаданий В. Мороз висловлює припущення (1995. — с. 70–71), що «первісне значення [назви «Україна»] було “окрема країна, край з окремим статусом (так, про дочку, що вийшла заміж і відділилася від родини, створивши окрему сім’ю, в народі й досі кажуть «одрізана (одкраяна, украяна) скибка”». — М. Л.)». До речі, автор чотиритомного етимологічного словника російської мови М. Фасмер (1967. — с. 364), пов’язуючи походження широко розповсюдженого в багатьох слов’янських мовах слова край з «чергуванням голосних в [російських словах] “кроить, крою”» (ще виразніше цей зв’язок простежується в українській мові: краяти, вкраяти тощо), наводить, зокрема, також «порівняння... з авестійським karana — “край, сторона”», хоча й зазначає, що воно — «ненадійне». Та й Б. Грінченко у своєму «Словарі української мови» 1907–1909 рр. наводить лише два значення слова Україна: «країна» та «країна, заселена українським народом».

У дослідженнях слов’янських старожитностей О. Вельтман (його талановитість не піддавав сумніву навіть такий строгий критик, яким був В. Бєлінський), наводячи різні назви, вживані щодо держави гуннів у V ст. («окрім Гунненланд, вживається й Унгерланд»), ще в середині XIX ст. наголошував (1858. — с. 38. — Прим. 2), що «ця Унгерланд становила Слов'янську крайну, або украйну з Римом[25]. Ці Українці (виділено О. В. — М. Л.) — Укряни, Укри, Угри — по–польськи вимовлялися Wengi...» А ось що писав про це О. Чертков у грунтовному дослідженні історії численних пелазго–фракійських племен (1853. — с. 83–84): «Щодо Каті, то нема жодного сумніву, що вони Крайни, Крайняни, Українці (як ми переконалися вище, він також вживає щодо українців назву «укри». — М. Л.) як в древності, так і тепер. Жоден із давніх географів не відділяє їх від Henetes [вони ж «Еne tes, Vene des, Vendes, Венеди, Венети, Венди...» Відомий дослідник історії слов’янських племен П. Шафарик (1837. — с. 123), говорячи про «іноземні назви» давніх слов’ян, наводить й інші варіанти: Wenedi, Winidi, Winitha, Winethi, Winnetes, Winodi, Wenedi, Hwinidi тощо. — M. Л.]». Тепер стає зрозумілішим зв’язок між не надто схожими, як на перший погляд, назвами «укри», яких давні географи «не відділяли» від венедів, і «wengi». Про це ж додатково знаходимо у Черткова (там само. — с. 31 «Приміток»): «Wengen, коло Bodensee, також вказують на Wenden», а вище він згадує про «Венду, доньку Крока, князя Полян, які мешкали на Вислі».

Зрештою, точне встановлення значення того чи іншого етноніма є не таким уже й значущим для долі його носія (до того ж часто воно буває зовсім позбавлене тої величі й романтизму, які вбачають у ньому прихильники різних версій), але, звісно, розшифрування давніх назв далеко не позбавлене дослідницького інтересу. Тому час від часу різні історики спрямовують свої розвідки й у цьому напрямі.

«Найдавнішою згадкою імені “Русь”... вважається повідомлення Псевдозахарії» (сірійський автор VI ст.), який «знає народ Рос (Hros або Hrus)», що «жив на північ від Азовського моря». Псевдозахарія, наголошує М. Брайчевський (1999. — с. 334), «пов'язує це ім'я не з північними, а з південними землями Східної Європи». А «дата цього повідомлення виключає будь–яку можливість тлумачення його (імені «Русь». — М. Л.) з позицій норманізму, оскільки жодного нормана VI ст. не було і не могло бути в південно–східній частині Східної Європи, з якою пов'язується походження цього загадкового етноніма».

А відомий російський славіст академік Б. Рибаков[26], досліджуючи «взаємовідношення термінів “Поляни” і “Русь”», доходить висновку, що «Русь є більш пізнім позначенням, яке замінило давнє ім'я полян», адже на хронологію цих двох термінів прямо вказав ще Нестор Літописець: «поляне, яже ныне зовомая Русь», А «часом витіснення древнього імені полян іменем росів, — на думку Рибакова, — слід вважати V–VI ст., коли після гунського розгрому почалось укладання нових племінних союзів». І саме тоді, «у VI ст., склалося потужне темінне об'єднання слов'янських племен, яке носило за головним племенем назву Русь» (Рыбаков, 1982. — с. 85–87).

До південного походження цієї назви схилявся й інший російський академік О. Шахматов (1916. — с. 93–94), аналізуючи так званий Начальний літопис (звід). «Що ж каже Начальний звід про Русь? Він протиставляє Русь — Словенам. Руська земля — це... Київська область. Русь здійснює похід на Царград ще до закликання Варягів. У розповіді про похід Олега Русь — це, звісно ж, близькі літописцю Поляни, а Словени — це малоосвічені мешканці півночі. Словени, Кривичі, Меря, Чудь закликають до себе Варягів, а не Русь». Те, що «Начальний звід (це відновлений О. Шахматовим на основі досліджень літописів так званий Начальний літопис 1093 року, що ґрунтувався на давніших літописах — зокрема, на так званому Найдавнішому київському зводі — і передував «Повісті минулих літ», першу редакцію якої історики датують 1111 р. — М. Л.) не виводив назву Русі від Варягів, особливо очевидно з того, що, розповівши про захоплення Києва Ігорем, він повідомляє: “І сів Ігор княжити в Києві, й були у нього мужі Варяги і Словени, і відтоді прозвалися Русію”». Однак, наголошує Олексій Олександрович, «до слова відтоді (у Шахматова «оттоле». — М. Л.) приписано пізніше на полях слово “прочии”, що цілковито змінює початкову суть фрази. Вочевидь, первісна суть цієї фрази в тому, що, сівши в Києві, Ігор та його дружина назвалися Руссю (тут і вище виділено О. Ш. — М. Л.); отже, ім'я Русь вони не принесли з собою з півночі, а отримали його на півдні».

«Термін Русь — не скандинавський, — наголошував і В. Мавродін (1978. — с. 157). — Часи вікінгів його не знають... Ні на яке плем'я чи народ “русь” у Скандинавії не вказує жодне джерело середньовічної Європи».

Та повернімося до назви «Україна». Слід зазначити, що подібні припущення щодо «міфічних» укрів, м’яко кажучи, не надто поділялися сучасними фаховими істориками. Тим несподіванішою є оприлюднена останнім часом позиція професора В. Мороза з цього питання (1995. — с. 72): «Виявляється, — пише він, — що слово “брахмани” на позначення певної ритуальної частини населення є історично недавнього походження. В часи “Махабхарати” та “Рамаяни” вживалося інше слово — “укри”. Виходить, що “укри” (українці) були спеціальною групою, щось на зразок левітів у староєврейському суспільстві. Цілком імовірно, що етнонім “Україна” походить саме від цього слова». До речі, «Велесова книга» (1995. — с. 96, дощечка 25) теж подає назву «укри» у поєднанні з назвою ритуальної частини населення: «І се прийшли волхви укри Ухоріз і брат його Ословень, і так сказалирусам...»

Автор монографії про Генріха І Ф. Фатер на підставі історичних документальних матеріалів пише (Січинський,1948. — с. 23), що Генріх І, який був цісарем в 903–936 pp., перш ніж іти на Італію, «мусів ще раз йти на Укранів (F. Vater. Herr Heinrich. Munchen, 1941. — P. 459)». Схематична карта, що міститься в згаданій праці Ф. Фатера, подає на Помор’ї, поруч з Ободрітами і Редарітами, також і Укранів («Ukraner»).

[22 «Украйна завжди намагалася стати свобідною, — наголошував і Вольтер (1910. — с. 65), — та, будучи оточена Московією, Турецькою імперією та Польщею, вона змушена була шукати покровителя... у одній із цих держав». Як відомо, історія не визнає умовного способу творення, тому сказати, як склалася б доля України, коли б вона обрала іншого покровителя, неможливо. Але скласти уявлення про те, як саме відбився на її долі вибір, зроблений на користь «одновірної» Москви, не так уже й важко...]

[23 Пригадується, як у відзнятому українськими операторами в перші роки нашої незалежності фільмі про сучасну Кубань усі тамтешні мешканці старшого віку розмовляли як з кореспондентами, так і між собою звичною українською мовою, а моложавий станичний отаман розповів, що усі його предки були Громйми, однак його, відповідно до згаданого «порядку», записали вже Громовим; до речі, й добре відома в СРСР молодогвардійка Уляна Громова, як наголосив директор краснодонського музею «Молода гвардія» А. Нікітенко (Малахута, 1998), «була полтавкою» на прізвище «Громова — з наголосом на останньому складі». Не дивно, що кремлівським «інтернаціоналістам» така визивна українськість як у кубанських Громів, так і у краснодонських Громових, як кажуть росіяни, «не глянулася»...]

[24 Подібним же чином вдається до «вирішення» національного питання й «здемократизована» нинішня Росія. Настраханий розмахом, «розгорнутим після 1990 року гуртуванням мешканців міста в свої національні громади з метою відродження національної культури та мови», уряд Москви невідкладно вдався до заходів, спрямованих на припинення цього загрозливого явища. Перш за все, пише голова секретаріату ОУН РУХУ м. Москви Б. Поліщук (1999), «уряд Москви позбавив багато громад тих приміщень, які їм вдалося одержати в перші роки демократичної ейфорії, і практично перекрив шлях до одержання ними нових приміщень. А потім прийняв рішення про перереєстрацію всіх національних громадських організацій — за обов’язкової умови, що вони мають свої приміщення, юридичну адресу». А щоб запобігти можливим виявам «націоналізму» з боку найбільш відчайдушних членів згаданих організацій, заборонив останнім «користуватися квартирними адресами як своїми юридичними». У такий спосіб «уряд практично ліквідував, зробив нелігітимними численну кількість національних громад, поставив їх поза законом...»]

[25 Тобто перебувала на краю Римської імперії. Можна припустити,'що в такому випадку саме римляни мали б називати нас «українними», однак повірити в те, що наші предки, яким, певно, не менше, аніж будь–кому іншому було притаманне здорове почуття егоцентризму, упродовж століть вперто називали себе саме українцями, тобто продовжували наполягати на своїй «окраїнності», і це — попри невпинні намагання відучити їх від цієї «вади» — значно важче.]

[26 Він, до речі, вважає, що вперше ім’я народу «росів», або «русів», який «був частиною слов’янського масиву в перші століття нашої доби», з’явилося в описі подій VI ст. н.е.: готський історик Йордан, розповідаючи про смерть готського короля Германаріха, називає серед союзників готів «підступне плем’я росомонів», щоправда, кількома сторінками нижче Борис Олександрович у тому ж контексті вже називає їх «ворожими до Германаріха готського»; тож, на думку Рибакова, «слово «росомони» означає «руські люди», «роси», а останнє ім’я, переконаний Рибаков, «пов’язане з рікою Рось, притокою Середнього Дніпра»).]