Обережно: міфи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Інший визначний російський історик О. Прєсняков (1918. — с. 1–8), висвітливши суть «етнографічних переконань» М. Грушевського, який, нагадує автор, «вважає, що завдання “звичайної” схеми — побудувати “общерусскую” історію — неможлива по суті, позаяк нема ніякої “общерусской” народності, а на черзі — інше наукове завдання — створення, з одного боку, історії українського народу, а з другого — історії великоруської», водночас піддав аргументованій критиці ідею встановлення «тотожності й спадкового зв’язку московської та київської державної влади», що посіла у великоруській історіографії узвичаєне місце «історичної аксіоми». «“Аксіома” ця, — пояснює Олександр Євгенович, — була використана московською владою... для обґрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюриковогороду...» Та й сучасні «обустроители» наголошують (Россия на пороге... — 1996. — с. 43): «поза київською прабатьківщиною єдність московської та імператорської Росії (у тому числі і її більшовицька стадія. — М. Л.) стає проблематичною, тільки стійкість київського архетипу в нашій колективній культурно–історичній пам’яті забезпечить тяглість і цілісність національного генотипу». А ще краще — пам’ять все–таки не надто надійна річ — коли б оті «архетипи» знов стали, мріють вони, «нашими південними губерніями...»

Не залишилось поза увагою О. Прєснякова і те, що «перша наукоподібна гіпотеза, яка намагалася з’ясувати органічний зв’язок північно–руської історії з київським минулим, запропонована М. П. Погодіним». Посилаючись на ряд історичних досліджень відомих російських істориків XIX ст., зокрема І. Срезневського, О. Пипіна, О. Спіцина, відомий вчений буквально каменя на камені не залишив від «погодінського домислу», зазначивши однак, що останньому «надзвичайно поталанило в нашій історіографії. Домисел цей зостався у ній міцним засновком у викладі північноруської історії, даючи зовні зручний перехід від “київського” періоду до “володимирського”».

Ці дослідження були науково обґрунтовані — на відміну від самого Погодіна, який, наголошує Олександр Євгенович, творячи свою «гіпотезу», «оперував наївною філологією (виходячи з того, що, мовляв, «“билини київського циклу співаються у нас повсюдно — в Архангельську й Володимирі, Костромі й Сибіру”, але не в Малоросії. Погодін дійшов висновку, що у Києві здавна жило “великоросійське плем’я”». — М. Л.), ототожнюючи церковно–слов’янську мову з давньоруською, і наполягав на запустінні київського півдня», без чого просто неможливо було пояснити «блискучу» здогадку щодо пізнішого переселення в Придніпров’я власне «малоросів». Утім, не більшою науковістю відзначене й обґрунтування М. Погодіна «древності» великоросів (1872. — с. 1251): «якщо великоросійське плем’я є найбільш багаточисельним з усіх племен слов’янських і найбільш поширене, то воно має бути й одним з найдревніших»... Серйозній критиці піддав дослідник і «соловйовську схему російської історії», яка, наголошував Прєсняков, фактично «узаконювала, по–своєму, уяву про традиційну магістраль російської історії, пролеглої від Києва через Володимир до Москви».

Попри очевидну абсурдність згаданої «теорії» Погодіна — Соболевського, яку А. Кримський назвав «яскраво неймовірною», не оминув її своєю увагою й видатний мовознавець академік Л. Булаховський, який, із зрозумілих причин не вдаючись до обширного її аналізу, обмежився стислою констатацією в суто «академічному» стилі: «Гіпотези Погодіна — Соболевського про “великоруське” населення давнього Києва мовні факти не підтверджують» (1977. — с. 213). Ба більше, як наголошує антрополог С. Сегеда (1995. — с. 204), «це й подібні твердження різко розбігаються із фактичними даними, й це переконливо довела Т. І. Алексєєва», на думку якої, «краніологічні дані (вивчення будови черепа. — М. Л.) дають змогу простежити в Середній Наддніпрянщині дуже глибоко лінію антропологічної спадковості, а саме: племена доби бронзи — скіфи лісової смуги — населення черняхівської культури — нащадки літописних полян». Тож, як мовили древні, сперечатися з фактами — марна річ, бо насправді, як зазначав М. Грушевський (1991), «фікція “київського періоду” не дає можності відповідно представити історію великоруської народності»...

Проте ця «фікція» залишила свій потворний відбиток і на проблемі тяглості української державності. «Чому, починаючи історію міста Києва слідом за академіком Толочком з кінця V ст., ми відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям — українцям? — дивується Л. Залізняк (1996. — с. 30). — Адже «виключення Київської Русі з української національної історії протирічить логіці всього європейського історичного процесу».

Дійсно, суперечить. Однак навіть відомі російські історики, як і раніше заангажовані москвоцентричним світоглядом, у цих питаннях начисто ігнорують елементарну логіку. Так, спираючись на археологічні матеріали, В. Седов переконливо показав (1995. — с. 310–343), як на історичній арені у VI–VII ст. з’явилися південні та західні слов’яни (чехи, хорвати, серби, поляки та ін.), які у ІХ–Х ст. створили свої перші національні держави (подібні етно– та державотворчі процеси відбувалися й на решті території середньовічної Європи). Але вже у наступній своїй монографії московський історик, опускаючи етнічні корені українців (1999. — с. 38–41) у VI–VII ст. до антів та дулібів, затим раптом стверджує (с. 285), що з цього «зовсім не витікає висновок щодо початку становлення українського етносу в І тис. н. д.». І хоча він сам визнає (с. 271), що «суттєвих переміщень населення пізніше в цьому регіоні ні за даними археології, ні за історичними документами не було», однак чомусь начисто відмовляє етносу, котрий у ті ж часи сконсолідував Київську Русь, у праві додержуватися тих же історичних законів, за якими розвивалися сусідні європейські народи.

Отже, слушно зазначає доктор історичних наук Л. Залізняк (1998), «за Сєдовим, поляки зароджуються в VI ст., а їхні безпосередні східні сусіди українці лише в XIV. Якщо так, то на берегах невеличкої річки Сян, що розділяла етнічні землі українців та поляків, мала місце небувала в історії Європи ситуація. Етноісторичний розвиток правого берега Сяну, за В. Сєдовим, відставав від лівого на 800 років, тим самим ламаючи всі універсальні закони історичного розвитку Європи».

Та цим навряд чи збентежиш носіїв імперського світогляду, котрі, визначаючи вік українців за Погодіним та Соболевським, цілком поділяють і «концепцію» іншого відомого українофоба, який твердив, що українці, чи то пак «малоросіяни... завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим менше — державою» (Белинский, 1955. — с. 60). Ось і уславлений категоричністю своїх висновків — чого, як ми матимемо змогу ше не раз переконатися, не скажеш про їх обґрунтованість — О. Солженіцин, не кліпнувши оком, вчергове «відкриває Америку» (1990): «Усе це — вигадана недавно фальш, нібито ледве не з IX століття існував осібний український народ з осібною неросійською мовою...»

Та історичні факти свідчать про інше. Як переконливо доводить, досліджуючи наші корені, Л. Залізняк (1996), «українці є прямими етнокультурними спадкоємцями склавинів та їхніх нащадків деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, полян північно–західної України, меншою мірою антів лісостепового Подніпров’я. Саме на цьому етноісторичному підґрунті постала перша українська держава Київська Русь». Саме це — «відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави» — і вважає цей відомий історик доленосним для української державності та найважливішим для національної історичної науки завданням, оскільки «без цього історичного фундаменту, — наголошує він (Залізняк, 1996. с. 16–18), — неможлива побудова незалежної України».

Цю спадковість, зокрема, підтверджують пам’ятки «традиційної української кераміки, житлобудівництва. Продовжували традиції княжої Русі дерев’яна та кам’яна церковна архітектура XVII–XVIII ст., так зване козацьке бароко. Етнографи дійшли висновку, що український національний одяг веде своє походження навіть не від одягу Русі, а від давньо–слов’янського». А що вже казати про українські колядки на тему світового дерева, що, як вже зазначалося, співаються не одне тисячоліття! Про це ж свідчить і вибудувана українцями після століть поневолення унікальна Гетьманська держава, в якій, наголошує директор Інституту українознавства П. Кононенко (1994), «продовженням київсько–руських традицій постали історіософія (козацькі літописи — подовжувачі Київського, Волинського та інших) й філософія (“Філософія серця” Іларіона), наука (Києво–Могилянська, Острозька та інші академії), освіта (братські козацькі школи) й мистецтво (доба бароко)», правові основи держави, що своїм корінням сягали славнозвісної «Правди» Ярослава Мудрого.

На думку інших дослідників, вік існування державності на нашій землі сягає значно більшої історичної глибини. Так, з точки зору М. Брайчевського (1993. — с. 34–41), «ця держава виникла задовго до IX століття внаслідок органічного розвитку східного слов’янства — формування тут класового устрою... Ознаки його виявляють себе ще в першій половині І тисячоліття н. е. (Антське царство)»[10]. Тож можна твердити, наголошує М. Брайчевський (1995. — с. 77), що «початки української державності» простягаються «саме в антські часи», а отже, «Русь (Україна) була безпосереднім наступником і спадкоємцем антів», ба більше — «Русь... це ядро наступного об’єднання». І на думку О. Оглоблина (1995. — с. 408), анти, які «ще в IV ст. опанували широку територію від Дунаю й Балканів до Озівського моря... створили першу українську й слов’янську державу».

А згідно з припущеннями відомого сучасного російського історика B. Мавродіна (1951. — с. 5–8), до речі, стійкого прихильника імперської «концепції» єдиного давньоруського етносу, «...y VI ст., в боротьбі з аварами на Волині, у Прикарпатті утворюється могутнє та обширне об’єднання антів під орудою дулібів–волинян. То було не просто племінне, а політичне об’єднання... Лише наприкінці 20–х років VII ст. (626 р. або близько цього) “держава волинян” була розгромлена аварами... Нема сумніву в тому, що “держава волинян” в VI–VII ст. — ...перша “держава” східних слов’ян епохи “військової демократії” (термін Ф. Енгельса. — М. Л.), — прямий попередник Київської держави».

З наведеними твердженнями можна погоджуватися або, навпаки, заперечувати їх, однак, як наголошує О. Оглоблин, «опираючись на дані сучасної історичної науки, неможливо не визнати український народ автохтоном», тобто корінним на території України. Адже він і справді, як зазначала російська дослідниця Е. Ільїна (1990), з тих часів «нікуди не переселявся». Цього ж висновку дійшов врешті–решт і патріарх сучасної російської славістики академік Б. Рибаков, який у своїй «новій концепції» державотворення наголошує (1990): «Я обстоюю позиції, що українці живуть автохтонно, тобто споконвічно, на корінній слов’янській землі».

Як зазначає відома письменниця та історик Р. Іванченко (1996. — с. 14–18), в 60–70–ті роки VII ст. починається вже «стабільне державницьке існування» поляно–руського народу, а «епоха Аскольда (він першим із київських князів був охрещений константинопольським патріархом ще у 866 році під час укладення мирного договору з Візантією після вдалої осади столиці могутньої імперії. У тому ж таки році Аскольд здійснив масове хрещення киян грецькими священниками, а вже наступного року, на його прохання, патріарх Фотій прислав до Києва першого митрополита М. Сіріна з кількома єпископами, і тут була заснована перша на Русі єпархія константинопольського патріархату. Із зрозумілих причин матеріали про це, дійсно перше, хрещення були знищені, а прорюриківська імперська історична наука довгі століття замовчувала цей яскравий період історії української нації. — М. Л.) була періодом розквіту держави Києвичів», нащадків князя Кия. У 882 році, з приходом із Новгорода воєводи Олега з малолітнім сином Рюрика Ігорем, у Києві стався династичний переворот, унаслідок якого «замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з’являється, через перехідну постать Олега, династія Рюриковичів»[11]. При цьому, наголошує Р. Іванченко, «політична структура монархічного Києва і Київської держави не змінилася... Рюриковичі продовжили розбудову Київської держави (а отже, твердження про те, «що в 882 році Олег прийшов до Києва, об’єднав Новгород і утворив державу — Київську Русь, не відповідає історичній дійсності». — М. Л.)», яка і після цього перевороту продовжила своє існування як «самобутнє державне утворення подніпровського поляно–руського населення».

А відомий дослідник історії рідного краю Г. Василенко вважає (1991. — с. 6–8), що «початок існуванню слов’янської держави» поклав «воєнно–політичний союз на чолі з Полянським князівством», який об’єднав «племінні княжіння Середнього Подніпров’я в I ст. до н. е». Першу згадку про цю державу, зазначає він, «подає “Heims Kringla” — збірник скандинавських історичних переказів».

«Генетичною базою формування українського народу, — наголошує М. Брайчевський (1995. — с. 81), — залишився загальноруський стовбур, що пройшов три стадії етнічного розвитку (анти початкова Русь, або “Русь у вузькому значенні слова” — Київська Русь IX–XIII ст.). На превеликий жаль, радянська історіографія демонструє в цій сфері брутальну деформацію, прямий фальсифікат. Думка про походження українського народу протягом цілого І тис. після P. X. тривалий час перебувала під забороною і вважалася за націоналістичну... Незрозуміло, чому формування українського народу в XVI ст. визнається за “інтернаціоналістичну” тезу, а в IV ст. — за “націоналістичну”», — дивується цей відомий історик. Та все тому ж — імперська історична наука, в тому числі й радянська, визнавала тільки те, що відповідало строго витримуваній москвоцентричній версії розуміння історії. А якщо історичні факти не вкладалися у це прокрустове ложе, їх із легкістю заміщували новими «фактами» — сфабрикованими на догоду імперській ідеології.

На жаль, саме з цією «історією» Московії–Росії, добряче нашпигованою подібним фальсифікатом, знайомилася переважна кількість західних дослідників. То ж не дивно, що, за спостереженнями професора І. Лисяка–Рудницького (1994. — с. 166), який читав лекції з історії у різних західних університетах, «історію “Росії” звичайно розглядають як історію національно однорідного обширу, а не як багатонаціональної імперії». Завдяки невпинним впливам — чи радше грошовим «вливам» — Російській імперії поступово вдалося досягти такого становища серед освіченої верстви західного суспільства, в тому числі й у середовищі вчених, за якого «погляди й інтерпретації, що їх традиційно захищає російська наука, стали загальнопоширені, і їм довіряють, не перевіряючи їх засновків. Концепцій, що відбігають від цієї ортодоксії, не важать щодо їх наукової обґрунтованости, але автоматично виключають з–під розгляду, як буцімто тенденційні й «націоналістичні».

На продовженні узвичаєного сприйняття української історії за історію Росії європейським загалом навіть за теперішнього часу наголошувала й сучасна дослідниця української літератури з Парижу Сільвія Гер (авторськарадіопередача Ю. Шаповала «Відроджені імена», 07.04.1998). Молодій аспірантці університету, що фахово займається цими питаннями, просто впадає в око те, що, на відміну від Росії, українська держава явно недостатньо працює над тим, аби подолати цю, до речі, цілком зрозумілу інерційність та закорінені довготривалими й цілеспрямованими потугами ідеологів сусідньої імперії стереотипи мислення. Тож українським вченим доведеться докласти чималих зусиль, аби позбавити своїх західних колег такого прикрого однобокого «автоматизму».

Тут варто згадати ще про один підхід до історії, що є притаманним виключно українським авторам. Як наголошує відомий історик Я. Ісаєвич (1995. — с. 109), останнім часом «в Україні з’явилися публіцистичні статті і навіть книжки, в яких виникнення українського народу датується дуже давніми часами — кілька тисячоліть або навіть раніше. Очевидно, це реакція на концепції офіційної радянської науки, яка нав’язувала дуже пізнє датування появи українського етносу. Треба думати, що поширення подібних неоромантичних схем буде зменшуватися в міру реального утвердження самостійності України»[12].

Певно, на хвилі названого поширення згаданих схем, зокрема, і з’явилася, ставши одразу ж популярною серед пересічного читача і не менш подразливою для фахівців–істориків, книга доктора економічних наук Ю. Канигіна «Шлях аріїв». Не маючи наміру аналізувати цей твір, звернемо, однак, увагу читача на дуже оперативно видану брошуру із доволі детальною критикою згаданого роману–есе (до речі, на зустрічах із читачами пан Канигін саме цю «художність» — роман! — свого твору використовував як щит проти звинувачень у бездоказовості, а подеколи — і в антинауковості наведених у книзі тверджень). Цікаво вже те, що ця, добряче нашпигована численними цитатами, брошура (По следам... — 1996) не має авторів, щоправда, на шмуцтитулі зазначено, що «в ней приняли участие юристы, педагоги, журналисты, специалисты различных областей знания». Яка ж необхідність терміново об’єднала таку кількість фахівців згаданих «областей» і викликала необхідність ведення, як кажуть військові, залпового вогню? Якщо коротко — «у зв’язку із тим, що допущено (автором «Шляху аріїв», напевно. — М. Л.) вихід на загал наклепницької інформації, що не може не дезорієнтувати читачів, виникла необхідність дати конкретну відповідь на наклепницьку книгу Ю. М. Канигіна “Шлях аріїв”, як наголошено у «Замість передмови». Ну що, здавалося б, такого — один допустив «вихід» однозначно кваліфікованої згаданими критиками «інформації», а останні відчули внутрішню необхідність дати «конкретну відповідь». Але... — впадає в око така собі специфічна однобокість шановних авторів. Ось лише один приклад, однак дуже характерний і цілком достатній для розуміння суті суперпозиції критиків. Так, як їм здається, «автор не вгамовується» саме у намаганні піднести до рівня такого собі «стрижня» слов’янства, ба більше — на роль «суперетносу, покликаного очолити всю справу спасіння нашого гріховного... світу» (назв. пр. — с. 22–23), український народ: «...Надто довго Україна розкидала каміння. Час починати збирати... Ось–ось почне...

— Росія почне? (Питання задано неспроста... — М. Л.)

— Саме Україна. Саме!..»

Отакої загилив, та ще й «від імені Гуру» пан Канигін! І, певно, захопившись, «не врахував головної розбіжності». А вона для цих неназваних добродіїв принципово неприпустима — тому, як казав Тарапунька, з усією «категоричною принципіальністю» вони намагаються вернути все на «свої» місця: із «фактами» в руках — звіртеся хоча б у «відомому пророцтві Превелебного Серафима Саровського» — доводять запамороченому читачеві, що тут йдеться «про майбутнє... Росії». Адже то саме про неї — дивно, однак, що дехто й досі цього ще не знає! — «Господь Бог з давніх давен мовив вустами всіх святих: “Грізне й непереможне царство всеросійське, всеслав’янське — Гога Магога, перед яким тремтітимуть усі народи”». Тут навіть численні посилання на свого Гуру не допомагають, бо й без окулярів видно — яке їхало, таке й здибало...

Будемо сподіватися, що поширення подібних «схем», дійсно, зменшуватиметься в міру реального утвердження та поглиблення самостійності України, оскільки, як слушно зауважує Л. Залізняк (Походження... — с. 16–18), «користь від цього псевдонаукового, суперпатріотичного жанру Українській державі сумнівна, а шкода — очевидна»[13]. Попри те що цим дезорієнтується громадськість і дискредитується українська історична наука, «це утруднює вирішення доленосного для української державності і найважливішого для національної історичної науки завдання... — відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави». А «без цього історичного фундаменту, — наголошує історик, — неможлива побудова незалежної України». Тож мусимо подбати, аби велична споруда відновленої української державності дійсно мала під собою надійні історичні підвалини.

3. Міф про «першу спробу» визволення Русі від монголо–татар

Щороку на початку вересня шпальти часописів, згадуючи про «цей день в історії», узвичаєно повідомлять своїм читачам приблизно таке: «1380. Відбулася Куликовська битва, що поклала початок визволенню Русі від монголо–татар». Ті, хто закінчував школу повоєнної пори, певно, пам’ятають, як ще у молодших класах захоплено слухали розповіді про величну перемогу на Куликовому полі руського війська під орудою великого московського князя Дмитрія, прозваного затим Донським. Навмисне наголошую на «повоєнності», бо, виявляється, до війни радянська історична наука не надавала цій історичній постаті такого значення. Скажімо, у першому випуску «БСЭ» (1935. — т. 22) Димитрію Івановичу присвячена невеличка стаття, у якій, зокрема, зазначено, що «найбільшої популярності Д. зажив через так звану Куликовську битву», а також наголошено, що «великодержавні буржуазні історики ідеалізували Д. як національного героя, який боровся за “єдину” Русь проти татарського владарювання». А про саму Куликовську битву та ж «БСЭ» (1937. — т. 35) писала, що вона «була першою серйозною спробою “русских” (тут, звісно, маються на увазі майбутні великороси, на ту пору — московити. — М. Л.) вивільнитися з–під татарського ярма». Дійсно, спробою і, до речі, невдалою, бо, як читаємо, наприклад, у вісімнадцятому томі «Энциклопедического словаря Русского библиографического института ГРАНАТ» (видання 1902 року), та перемога «не звільнила руську землю від татарської кормиги: уже 1382 року Тохтамиш, що замінив у Орді Мамая, несподіваним наскоком розгромив Москву», і московські князі ще майже сто років платили Орді данину. «Куликовська битва, — зазначав С. Соловйов (1896. — Кн. 1. — с. 981), — була з числа тих перемог, які близько межують з важкою поразкою».

Але вже у наступному, повоєнному виданні «БСЭ» (1952. — Т. 14) тон викладу різко міняється: Дмитрій Донськой уже «один із улюблених національних героїв» (та й обсяг статті — на порядок більший із додатково наведеними картою Московського князівства і схемою битви), а сама Куликовська битва — уже не якась–то там «спроба», а «найвидатніша подія свого часу, вирішальний поворот у боротьбі “русского народа” проти татарської неволі». А найбільш проникливі радянські історики через майже непроглядну імлу століть зуміли розгледіти, що саме у тій битві «вперше виразно вийшло на поверхню тяжіння білоруських та українських земель до возз’єднання з Великоросією» (Пашуто, 1982. — с. 6)...

У чому ж причина такої раптової зміни? Про це читаємо в кінці названої статті в «БСЭ»: «У виступі на параді Червоної Армії 7 листопада 1941 у Москві на Червоній площі Й. В. Сталін назвав ім’я Д. Д. в ряду імен наших великих предків, мужній образ яких надихав радянських воїнів на боротьбу з німецько–фашистськими загарбниками...» Ось із цього, власне, й почалося: «хазяїн» сказав... Сталін «вибачив» великому князеві те, за що власний командний склад карав безжально: переодягання під час бою в обладунки простого воїна, і навіть вдався до замовчування (про це у величезній статті в «БСЭ» — ані слова) того малоприємного факту, що Дмитро Іванович (уже Донський!) перед лицем небезпеки — до Москви наближалося військо Тохтамиша — раптом покинув столицю і, як пояснювала «молодому поколінню будівників комунізму» «Детская Энциклопедия» (М., 1967. — т. 8. — с. 246), «рушив у Кострому, щоб зібрати на Волзі нове військо», а насправді, прямо наголошували дореволюційні російські історики (напр., «Большая Энциклопедия» під ред. Южакова, СПб., 1902, т. 8, с. 463), «втік у Кострому». Така поблажливість з боку «сталевого» більшовика почасти зрозуміла: не час вдаватися до дріб’язкової принциповості, коли самому вже добряче п’яти присмалює... Не маючи наміру анінайменше втручатися у дуже болючий процес постійного переосмислення росіянами окремих фрагментів своєї історичної «легенди», в тому числі й щодо значущості знаменитого бойовиська на Куликовому полі, все ж мусимо зауважити, що насправді Куликовська битва була зовсім не першою спробою вивільнити руські землі з–під татарського ярма, а отже, не могла «покласти початок визволенню Русі від монголо–татар».

Не дивно, якщо такого — узвичаєного ще від тих часів, коли, як наголошував журнал «Вопросы истории» (1951. — ч. 6), саме «геніальні роботи тов. Сталіна» озброювали радянських істориків «новими теоретичними знаннями» — потрактування цієї події продовжують дотримуватися російські видання: мотиви такого перекручення з їх боку є бодай зрозумілими. Та якщо таке тлумачення «цього дня в історії» й досі калькує поважне українське видання («День», 08.09.1999), то складається враження, що автори цієї «подачі» не лише самі все ще не виборсалися зі спочилої в Бозі «епохи», коли наріжним каменем усіх радянських «історій» був невмирущий сталінський «Краткий курс истории ВКП(б)», а й намагаються затягти туди своїх читачів, до числа яких відношу й себе. Та читачі нині вже менше, ніж це було у згадані часи, сповнені священного трепету перед усяким друкованим словом, ба більше — нерідко їм самим кортить розібратися у тому, що викликає сумніви, не обмежуючи свій пошук лише легкодоступними джерелами.

І тоді виявляється, що перша спроба — до того ж набагато вдаліша щодо досягнених результатів була здійснена майже за два десятиліття до згаданої битви, у 1362 році. Це була славнозвісна битва на Синій Воді — наразі мало відома не тільки широкому загалові, а, певно, й фаховим історикам. І в цьому немає нічого дивного, позаяк імперська історична наука начисто замовчувала цю видатну історичну подію. А ось як вона описана у відомій «Хроніці» польського хроніста XVI ст. Стрийковського (цитування за кн.: Похилевич, 1864. — с. 348–349): «Литовський князь Ольгерд, укріпившись на троні литовському, заповзявся звільнити південну Русь від татар, а тому з чотирма небожами своїми — Олександром, Костянтином, Юрієм і Федором Коріятовичами — зібрав військо і вирушив з Новогрудки проти татар у Дикі Поля. Коли ополчення (а воно складалося переважно з українців та білорусів. — М. Л.), проминувши Канев та Черкаси, прийшло до урочища Синя Вода (нині Синюха), то побачили в полі очолену трьома цариками велику орду татар, поділену на три частини. Ольгерд розділив своє військо на шість частин і розташував їх півколом, щоб татари не змогли, як зазвичай буває, обступити і вражати стрілами. Татари негайно і густо випустили з луків залізний градопад. Вони кілька разів намагалися розірвати лави ополчення швидкими атаками, та це їм не вдалося, тому що руси, пильнуючи порядок, швидко розступалися. Затим Литва з Руссю атакували з обох боків татар і, ставши до рукопашного бою зі списами та шаблями, похитнули передні татарські ряди». Татари «не змогли витримати натиску, почали змішуватися і поспішно відходити широкими полями. Усі три царики татарські загинули у битві, а при них — багато мурз і уланів. Трупом татарським укрилися поля й заповнилися ріки». Переможцям дісталися «декілька десятків кінських табунів і верблюдів, а також увесь обоз і майно». Міста Торговицю, Білу Церкву, Звенигород «і всі поля аж за Очаків, від Києва й Путивля до гирла Дону звільнили від татар... Скориставшись перемогою, Ольгерд вертав назад через Поділля, де теж татари мешкали... і там вибив та вигнав їх. Лиш небагато їх врятувалися...» А ось як лаконічно підсумовує ту перемогу Густинський літопис: «И оттоли от Подоля изгна власть татарскую».

[10 І на думку Б. Рибакова (1952), «у II–V ст., в епоху полів поховань черняхівського типу, можна припустити існування серед венедсько–антських племен обширного племенного союзу полян, що охоплював території від Дніпра до Вісли і, ймовірно, був створений для боротьби з Римом».]

[11 На думку деяких сучасних дослідників, «взяття влади в Києві... Рюриковичами було головним контрнаступом язичницьких сил на християнство» (Дем’янов, 1994. — с. 35).]

[12 «Показово, — зазначає Л. Залізняк (Походження... — 1996. — с. 17), — що прибічники такого незвичайно давнього віку українців, як правило, аматори, а не фахівці–історики». На думку цього відомого історика, пояснюється ця обставина тим, що «фахівці розуміють неможливість довести безперервність культурно–історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до історичних українців. А це необхідна умова встановлення віку будь–якого історичного явища (держави, народу, міста, культурно–історичного регіону) методами історії чи археології».]

[13 За таких підходів українська історія зразу ж стає винятком із загальноєвропейської. А, як зазначає доктор філології Г. Півторак (Коли ж виникла... — 1996. — с. 271), «розглядати історію українців та української мови поза часом і простором і поза історією слов’янства взагалі — це значить відриватися від наукового ґрунту й літати в хмарах мрій і фантазій». Небезпечність подібних «польотів» є самозрозуміла.]