Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну…

— Не будь жадюгою! За сто баксів поступишся?

Вперед, Валерій світ Якович! Ось воно, твоє щастя: підморгує жовтим оком, шкіриться підбадьорливо. Давай же, скористайся! Що ж не радієш, не квапишся погоджуватися, не біжиш за нотаріусом? Адже сама людина напрошується! Іншої такої нагоди не буде.

— Вибач, Юрік, не можу. Пам'ять… спадок…

Поряд виростає Наталя. Її погляд красномовніший за будь-які слова: що ти мелеш? Збожеволів? Яка пам'ять, який спадок? Продавай, дурень! Хто тобі ще за цю дурницю сто баксів відвалить?!

— Старий, ти жартуєш? Тобі воно до фені, а мені — у колекцію. Гаразд, півтори сотні даю. Годиться?

Дідько, хоч би Наталки поряд не було! Спокусник… Ні, не можу. Підставити доброго, по суті, мужика, який ні сном, ні духом?

— Вибач, Юрік. Не зростеться. Пішли вип'ємо?

— Ну, як знаєш…

Зірка скривджена. І контракт старий не підписує, і цяцьку не продає. За такі башлі! Зовсім зазнався, підривник хрінів.

— Ти що коїш?! — шипить у вухо Наталя. — Наздожени його! Півтори сотні… Лови момент, тютя!

— Якщо він відразу півторашку запропонував, значить, кулька більше коштує, — примудряюся нарешті знайти гідну відповідь. — Треба до оцінювача занести. Справжню ціну дізнатися…

— Бізнесме-е-ен!..

Наталя гордо йде геть. Услід за Юрком. А у мене раптом з’являється пристрасне бажання напитися. До півсмерті. Як чіп. До повного затьмарення і жорстокого бодуна на ранок.

Що ж, коньяку для цього залишилося цілком достатньо.

18

Тополі грали в зиму. Пухові снігопади, дітлахи з коробками сірників бігають уздовж вулиці, радісно кидаючись вогниками. Бабці бурчать незлобиво. Своє все-таки, рідне, нехай пустує. Виросте, натомиться…

— Здрастуйте, Валерочко! Як мама? Дідусь? Пишуть?

— Здрастуйте, Абраме Григоровичу…

— Як здоров'я дідуся?

— Погано. Старий він… Мама дзвонила, плакала: у лікарні весь час.

— Ой, як шкода! Скажіть мамі, хай тримається… Вона у вас молодець! А ви ще не їдете?

Як я люблю ці розмови. А ви ще не їдете? Ще не виїхали? А чому? Ой, ви не розумієте свого щастя! Особливо обтяжливі зустрічі з малознайомими людьми. Коли спільних інтересів як кіт наплакав, говорити, в цілому, нема про що, і ти стоїш, кліпаючи, всім виглядом показуючи: закруглюємося?

Абрам Григорович не розуміє.

Квадрат не хоче закруглюватися.

Повне, одутле обличчя променіє співчуттям. Будівельник за освітою, Абрам Залеський був природжений «слухач» — не знаючи нотної грамоти, замолоду лабав джаз по шинках. Король клавіш. Кажуть, часом пише пісеньки для КВК. Не знаю, не чув. Замолоду… Він старший за мене на сім років, а здається, що на цілу вічність.

Це, напевно, тому, що Залеський рано облисів.

А ще тому, що багато хто народжується людиною похилого віку.

— Ви знаєте, Валерочко, а я подав документи. Шкода, Олежко відмовляється.

Олежко — це його син. Старший. Хлопцеві за двадцять, у Наталки у видавництві скоро вийде «покет» з його оповіданнями. «Мертве місто», «Час низьких стель» і щось іще. Наталка хвалила. Давала мені погортати верстку. Муть непроглядна, я нічого не зрозумів. Але сперечатися не став. Наталя за чергового улюбленця горло перегризе.