Рум'янець ідеально круглими п'ятаками.
— Це ви мене шукали?
— Ви… ви Смоляков? Валерій Якович?!
Паузи між словами — немов людині катастрофічно не вистачає повітря. Голос ламається, «пускає півня». Від хвилювання? Від страху? Нісенітниця! Чого йому мене боятися?!
— Так, це я.
— Я… я прийшов вибачитися… і повернути… Повернути!
Він судомно робить крок до мене. Я не встигаю нічого гаразд зрозуміти, як у мене в долонях опиняється ціла купа мотлоху: купка купюр різного номіналу, моє власне портмоне, авторучка «Паркер», годинник на шкіряному ремінці (здається, золотий!) і…
Куля-в-кулі-в-кульці підморгує: привіт!
Втім, все це я розгледів трохи пізніше. А в першу мить погляд прикипів до його зап'ястка, який виглядав з-під куцого рукава. Шкіра була вкрита коростою, лущилася, нагадувала риб'ячу луску або нашарування лупи… Місцями короста відшаровувалася, і під нею прозирав розсип гнійних виразок. Господи! Ніколи не зустрічав хворих на проказу. Або це у нього псоріаз такий страшний?
Сахаюся. Мимоволі.
— Ви… н-не бійтеся! Це не заразне! Я сам… сам винен. Пробачте! Я ж не… знав! Не знав! Ось, все, що є — беріть! Беріть! Не треба мені вашого! Не треба!
По візитівках, мабуть, вирахував, шакал! Ну ні б попастися, дурню, в КПЗ загриміти — хіба тобі важко було, гад?! Думка абсолютно клінічна, але злодій, здавалося, її прочитав:
— Ви… це… якщо хочете!.. Ментам мене здайте! Я сам! Я зізнаюся! Хочете?! Я…
— Пішов ти знаєш куди?! Вимітайся звідси!
От і все. Погуляв на волі — досить. Рано пташечка заспівала. Злодюжка, не ймучи своєму щастю, поволі задкує до виходу. На страшному, загримованому обличчі його крізь клоунський вишкір боязко проступає справжня усмішка.
— Спа… спасибі! Спасибі!
Він раптом кидається вперед, швидко цілує мені руку (мотлох сиплеться на підлогу…) і, розвернувшись, що є сили тікає до дверей. За мить швидкий тупіт стихає зовні. А я стою, як дурень, і тупо оцінюю: що з його крамом робити?
— Вам допомогти?
Охоронець починає завзято збирати речі. Суне мені. У портмоне виявляється п'ятидесятидоларова купюра. Годинник? Ручка? Викинути? Шкода. У міліцію віднести? Між собою, мабуть, поділять. А наді мною посміються. Собі залишити? Незручно, крадене все-таки…
— Ви йдете?
— Так, я вже йду…
Треба йти. Сміятися, пити, ніби нічого не сталося.
Треба жити далі.
— Ух ти! А ну, покажи!
Як у мене за спиною опинився Юрік, що вибрався у фойє провітритися, я не помітив. Хоча я, коли задумаюся, можу не помітити Годзиллу за два метри на зріст. Рожеву в зелений горошок. Знаю за собою таке.
Кулька опиняється в загребущих лапах кумира молоді. Юрік крутить «цяцьку», дивиться на просвіт, цокає язиком.
— Де узяв, старий?
— У спадок дісталася.
Чиста правда.
— Продай! Я такі цяцьки збираю.