Пігмаліон (Збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пігмаліон

П’єса на 5 дій[1]

Вступ

Як ви згодом переконаєтеся, «Пігмаліон» потребує не вступу, а післямови, яку й подано після п’єси, там, де їй належить бути.

Англійці й самі своєї мови не шанують, і дітей своїх навчити неспроможні. Орфографія для англійця — темний ліс, бо в старому правописі лише приголосні — та й то не всі — мають хоч приблизно узгоджене фонетичне значення. В результаті ніхто вам не скаже, як що читається, і щойно один англієць розтулить рота, як другий уже кипить до нього зневагою. Сьогодні іноземці вже повністю освоїли більшість європейських мов, але англійська та французька лишаються недоступними ні іноземцям, ні самим її носіям. Справжній енергійний фонетист — ось який реформатор потрібен зараз Англії! Один із таких і став героєм цієї популярної нині п’єси.

Історія знає вже чимало подібних героїв-реформаторів, які марно волали в пустелі. Коли наприкінці 1870 років я почав цікавитися фонетикою, славнозвісний Александр Мелвіл Белл,[2] винахідник «Видимого мовлення», емігрував до Канади, де його син винайшов телефон. Александр Дж. Еліс[3] на той час усе ще лишався лондонським патріархом, його величну голову все ще прикривала оксамитова шапочка, за яку він щоразу вишукано перепрошував публіку на своїх виступах. Разом із Тіто Пальярдіні, ще одним ветераном фонетики, обидва вони належали до тих людей, яким просто не можна не симпатизувати. На відміну від них, Генрі Світу,[4] тоді ще юнакові, явно бракувало м’якості їхньої вдачі: до звичайних смертних він ставився з такою ж терпимістю, як Ібсен[5] чи Семюел Батлер.[6] З його талантом фонетиста (а як на мене, то він краще за них усіх знав свою справу) він міг би зробити блискучу наукову кар’єру і, може, популяризував би улюблену науку — якби не його сатанинське презирство до академічних достойників і взагалі до всіх науковців, які ставили давньогрецьку понад фонетику. У той час коли в Південному Кенсинґтоні виник Імперський інститут,[7] а Джозеф Чемберлен[8] розширював межі імперії, я умовив видавця одного з провідних щомісячників замовити Світові статтю про значення фонетики для Британської імперії. Надіслана стаття цілком і повністю складалася з якнайгостріших випадів проти одного професора мови й літератури, чию посаду — на думку Світа — мав право займати виключно фахівець-фонетист. Через пасквільний характер друком стаття не вийшла: її довелося повернути авторові, а мені довелося відмовитися від мрії витягти Світа на Олімп науки.

Через багато років я знов зустрів Світа — і яким же було моє здивування! Гординя перетворила приємного юнака на запеклого бунтаря, що цілком віддався боротьбі проти Оксфорду з усіма його традиціями. Певне, усупереч його волі, Світа засадовили викладати там фонетику. Можливо, майбутнє фонетики належить саме його учням — кожен з них боготворив Світа, — але ніщо не могло змусити їхнього наставника бодай трохи примиритися з університетом, за який він, користуючись своїм священним правом випускника, чіплявся з усією відданістю колишніх студентів Оксфорду. Смію припустити, що Світові записки, якщо він по собі їх залишив, містять деякі пасквілі, котрі років за п’ятдесят можна було б опублікувати вже без особливих руйнівних наслідків. Як на мене, Світ зовсім не був злим, радше навпаки. Він просто не терпів дурнів, а за дурнів Світ вважав усіх науковців, які не віддавалися фонетиці до нестями.

Пігмаліон Гіґінс — це не портрет Світа. Вся історія з Елізою Дулітл була б для Світа неможливою. І все ж, як ми побачимо, Гіґінс має дещо від свого колеги. Коли б то Світові Гіґінсову міць і темперамент — він би Темзу підпалив. Але Світ залишився Світом, і це не завадило йому як фахівцеві справити на Європу величезний вплив. Тому для іноземних фонетистів і досі є загадкою, чому в рідному Оксфорді ім’я Світа маловідоме, а його заслуги мало ким визнані. Я не звинувачую Оксфорд. Гадаю, альма-матер має право вимагати від своїх годованців хоч трохи світської вдячності (і, бачить Бог, нічого непомірного в цих вимогах немає). Та разом з тим можу собі уявити, як важко генію підтримувати приязні стосунки з тими, хто нехтує його улюблену науку, віддаючи перевагу менш важливим дисциплінам, котрі викладаються вкрай неоригінально, а часом навіть бездарно. Певна річ, якщо стаєш із кимось на прю, то особливої шани від супротивників не жди.

Про подальші покоління фонетистів мені відомо небагато. Скажу лише, що всіх їх затьмарює слава Роберта Бриджеса.[9] Це, певне, йому Гіґінс завдячує своїм захопленням Мілтоном,[10] хоча тут я знов-таки відкидаю будь-яку портретну подібність.

Але якщо п’єса донесе до свідомості публіки, що є на світі такий собі народ — фонетисти і що вони одні з найпотрібніших громадян сьогоднішньої Англії, то можна вважати, мети досягнуто.

Хочу похвалитися неабиякою популярністю «Пігмаліона» як на сцені, так і на екрані. П’єсу дивляться не лише в Англії, але й у всій Європі та Північній Америці. Твір настільки дидактичний, а сюжет його настільки неупереджений, що я радо тикаю «Пігмаліона» під ніс усім розумникам, які, мов папуги, правлять, що мистецтво в жодному разі не може бути дидактичним. П’єса підтверджує мою переконаність у тому, що справжнє високе мистецтво бути іншим просто не має права.

І нарешті, щоб підбадьорити тих, кому вимова заважає зробити кар’єру, додам, що зміни, які сталися з простою квіткаркою завдяки Гіґінсові, не є чимось унікальним або нездійсненним. У наш час дочка консьєржа, що виконує роль іспанської королеви в «Рюї Блазі»[11] на сцені Комеді Франсез і таким чином реалізує свої давні амбіції, є лиш однією з багатьох тисяч чоловіків та жінок, які, відкинувши рідний діалект, навчилися нової мови. Продавщиці у Вест-Енді[12] та домашні покоївки — по суті білінгви. Але ж до справи слід підходити по-науковому, інакше остання стадія навчання буде ще безнадійнішою, ніж перша. Щира говірка лондонських підворіть набагато природніша за спроби неуків наслідувати світське оточення. І хай не думають запопадливі квіткарки, які натраплять на цю п’єсу, що самотужки їм вдасться видати себе за шляхетних панянок. Невміле копіювання лише додасть їм кумедності. Спершу вони мусять заново вивчити алфавіт: без досвідченого фонетиста їм не обійтися.

ДІЯ ПЕРША

ДОЧКА (стоїть поміж центральними колонами портика, ближче до лівої). Я змерзла до кісток. І куди він заподівся, той Фреді? Уже двадцять хвилин, як пішов.

МАТИ (стоїть праворуч від дочки). Двадцять — не двадцять, а таксі вже можна було взяти.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ (праворуч від матері). До півдвенацяти й думать забудьте! Поки з тіатрів усі не пороз’їжжаюця, ніхто вам ніякої таксі не дістане.

МАТИ. Як це не дістане?! Ми не можемо стояти тут до опів на дванадцяту! Яке неподобство!

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. Ну, шо ж тут, пані, зробиш…

ДОЧКА. Коли б наш Фреді мав голову на плечах, то уже б давно взяв таксі під театром.

МАТИ. Не його провина, що вільних таксі немає.

ДОЧКА. Інші собі знаходять. Чому ж він не може?

ДОЧКА. Що, так і не знайшов?

ФРЕДІ. Нема ніде й за жодні гроші.

МАТИ. Ох, Фреді, цього не може бути… Треба було пошукати краще.

ДОЧКА. Як це мені все набридло! Що ж нам, по-твоєму, самим іти й шукати?

ФРЕДІ. Кажу ж вам, усі зайняті. Дощ полив так зненацька — усі кинулися ловити таксі. Я обійшов усе аж до Черинґ Крос і майже до Ладґейт-серкес — ніде немає!

МАТИ. А на Трафальґарській площі?

ФРЕДІ. Теж немає.

ДОЧКА. А ти шукав?

ФРЕДІ. Я дійшов аж до станції Черинґ Крос. Ви що, хотіли, щоб я вирушив у Гемерсміт?

[1] Переклад Миколи Павлова

[2] Александр Мелвіл Белл (1819–1905) — англійський фонетист, винахідник «Видимого мовлення», методу навчання глухонімих. Його син, Александр Грехем Белл (1847–1922), фізик-філософ, 1876 року винайшов телефон. — Прим. пер. (тут і далі).

[3] Александр Джон Еліс (1814–1890) — англійський філолог, математик та музикант, винахідник англійської науки про фонетику.

[4] Генрі Світ (1845–1912) — англійський філолог та лінгвіст.

[5] Генрік Йоган Ібсен (1826–1906) — норвезький поет і драматург, відомий викривальницьким характером своїх творів, спрямованих проти міщанського світу.

[6] Семюел Батлер (1835–1902) — англійський письменник-публіцист. Виступав з гострою критикою проти вікторіанської Англії.

[7] Імперський інститут — Інститут у справах колоній Британської імперії, передусім Індії. Заснований 1887 року в лондонському районі South Kengsington (Південний Кенсинґтон).

[8] Джозеф Чемберлен (1836–1914) — англійський політичний діяч, один із засновників Британської імперії, у 1886–1903 роках — міністр колонії.

[9] Роберт Сеймур Бриджес (1844–1930) — англійський поет, есеїст, також досліджував проблеми фонетики.

[10] Джон Мілтон (1608–1674) — англійський поет, автор епічної поеми «Paradise Lost» («Втрачений рай»).

[11] Рюї Блаз — тут приховано алюзію на знамениту французьку актрису Сару Бернар (1844–1923).

[12] Вест-Енд — район Лондона, відомий своїми фешенебельними крамницями.