Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я поняття не маю, — знизав плечима Бенні. — Якось виберемося звідси. У такій великій будівлі має бути декілька можливостей для втечі.

— Добре. Коли ми зустрінемося?

— Щойно вийдемо звідси. Біля казкового фонтана. Щогодини.

Алекс кивнула:

— Ну, тоді удачі, побачимося надворі, — вона знову подивилася на нього, а потім побігла сходами на шостий поверх. Алекс чула, як її кроки та кроки Бенні віддалялися далі й далі. Нагорі вона зупинилася перед дверима ліфта й подумала, куди тепер іти. Це було лише питанням часу, коли нічний сторож увімкне світло і на шостому поверсі. Та поки що було темно. Алекс вперше використала свій ліхтарик за весь вечір, посвітивши на циферблати над ліфтами. Крайній праворуч уже почав рухатися і якраз проходив другий поверх. Значить, вони наближалися. Вона не могла більше втрачати час.

Алекс кинулася на поверх універмагу, шукаючи інший шлях для відступу чи принаймні місце, де можна сховатися. Її ліхтарик пронісся червоно-білою плиткою на підлозі та порожніми скляними буфетами. Кафетерій «КаДеВе», серце нового відділу харчування. Алекс перетнула поверх, йдучи повз полиці, заповнені банками з мармеладом. А потім раптово зупинилася. Алекс шукала прохід у побіленій фанерній стіні, заставленій такою кількістю полиць, що її тимчасовий характер був майже непомітним. Нарешті вона знайшла маленькі непоказні дверцята за торговою стійкою, там був доволі простий замок, який можна було легко відкрити. Вона прослизнула всередину і знову зачинила двері. Одразу за ними шлях перегородив стос дощок, і все приміщення було схожим на будівельний майданчик. Яку продукцію тут продаватимуть, було поки незрозуміло, адже більшість полиць ще треба було зібрати. Алекс перетнула кімнату й знайшла двері зі сходами, що вели нагору.

Вона не знала, куди йти, знала лише одне: вона нізащо не потрапить до рук переслідувачів. Відтоді, як вона жила на вулиці, це було її найважливіше правило: ніколи не дозволяй поліцаям себе зловити! Вже шість місяців вона боїться, що поліція може забрати її та звинуватити у смерті Бекмана. Або, що ще гірше, вони можуть її допитувати й катувати, поки не дізнаються, що це Карл застрелив того довбаного нациста. А його сестра стояла поруч і все бачила. І була у всьому цьому винною. Принаймні Алекс так іноді думала: що саме вона зробила свого брата вбивцею. І знову все в ній запротестувало проти цього, тому що без усього того лайна з «Червоним фронтом» Карл взагалі не мав би рушниці й не зміг би стріляти у Бекмана.

Але у нього вона була. І він стріляв.

Алекс вимкнула ліхтарик і прислухалася. Вона чула голоси, в цьому не було жодних сумнівів. І ці голоси ставали голоснішими. Вони були нагорі. Звісно, поліцаї прочесали й шостий поверх, вони були не настільки дурні, щоб їх було можливо обдурити ліфтом, залишеним на п’ятому. Пару разів блимнуло, а потім і тут загорілося світло. Алекс інстинктивно відійшла до темних сходів, хоча бар’єр будівельного майданчика і закривав її від інших очей. Принаймні поки що.

Цікаво, що подумали перехожі на вулиці, коли незадовго до півночі всі поверхи в «КаДеВе» раптом яскраво засвітилися?

Алекс закинула сумку на плечі й піднялася вузькими темними сходами. Треба вийти звідси доти, доки поліцейські не помітили ту фанерну стіну й не вирішили зазирнути за неї. Вона пролізла через два темні горищні приміщення, потім стала перед замкненими дверима, але це не було проблемою для її інструменту, що легко зламував замки. На неї подув холодний вітер, і вона опинилася надворі, в саду на даху, що височів над містом. Там, серед моря будинків та світла, яке сяяло різними кольорами у вуличних каньйонах, похмуро височіла Меморіальна церква{4}. Шум транспорту раптом знову став голосним і чітким для її вух, не таким приглушеним, як всередині будівлі. Сигнал автомобіля нагадав їй, що там внизу на неї чекають життя і свобода. Тільки як туди дістатися? Вітер холодно подув в обличчя Алекс, ніби хотів дати їй зрозуміти, що вона потрапила на незнайому територію. Рана на її руці пульсувала дедалі сильніше. Алекс перехилилася через парапет даху й подивилася вниз. Напис «КаДеВе» сяяв у ночі та відкидав своє неонове світло на крутий дах, помережаний вікнами та мансардами. Жодної можливості, щоб якось звідси спуститися. Вона могла тільки молитися, щоб поліцейські не додумалися шукати тут. Хто ж був настільки дурним, щоб втекти на дах? Ну, Александра Райнгольд була досить дурною, але, зрештою, поліцаї не могли цього знати.

«От дурна корова», — лаяла вона сама себе, — «ти дозволила загнати себе в пастку»!

Ні, вона мала повернутися, якось пройти повз поліцейських і спуститися вниз, на перший поверх, і вийти звідси. Проте залишалося зрозуміти, як це можна зробити. Алекс повернулася до сходів, зупинившись на мить і прислухавшись після того, як зачинила двері. Нічого не чути, все ще було темно. Лише коли вона переконалася, що нікого нема, вона повільно спустилася темними сходами, крок за кроком, і відчинила внизу двері, що вели назад на світло. Голосів більше не було чути. Невже поліцейські знову пішли? У будь-якому разі на будмайданчику нікого не було видно. Дивно, що вони сюди не зазирнули.

Але вони залишили світло увімкненим. Це змусило Алекс замислитися. Вона якомога тихіше підкралася до фанерної стіни й визирнула крізь невелику щілину.

Прокляття! Біля ліфтів стояв синій мундир.

Поліцаям навіть не довелося робити якусь роботу і все прочісувати, достатньо було того, що вони охороняли всі виходи.

Алекс відступила до задньої частини будмайданчика. Вона обережно відчинила одне з вікон на західній стороні й була вражена тим, наскільки гучним раптом став зовнішній шум. Вона сподівалася, що біля ліфтів цього ніхто не почув. Алекс висунула свою голову в нічне повітря, яке пахло бензином і дощовими хмарами, й визирнула назовні. На відстані добрих чотирьох метрів вона впізнала галерею, що простягалася майже навколо всієї будівлі на п’ятому поверсі, а за нею зяяла безодня Пасауерштрасе. Вона могла повиснути на підвіконні, сповзти вниз якомога нижче, а потім стрибнути. Це було можливо. Роздумуючи про те, що вона могла б отримати від такого сміливого кроку, вона помітила фігуру, яка принишкла у віконній ніші внизу на галереї.

Бенні.

Отже, копи вже вигнали бідолаху на вулицю. Він не помітив її, просто пригнувся у своїй схованці й не спускав очей з дверей. Алекс знову зачинила вікно. Прокляття! Як вони збиралися вибратися з усього цього?

Поріз на її руці знову почав пульсувати. Який жахливий день! Забирайся звідси геть! Алекс відчинила двері на південній стороні торгового залу, тут теж було темно. Вона прислухалася у темряві й лише коли переконалася, що не чує жодних кроків чи голосів, знову увімкнула ліхтарик й побачила у його тривожному світлі довгий коридор. Офісне крило, зо­всім нове, стіни пахло свіжим тиньком. Вона повільно йшла коридором, не звертаючи уваги на двері з обох боків, там був поворот наліво, можливо, за рогом були ще одні сходи. Перш ніж завернути за ріг, Алекс вимкнула ліхтарик й помітила слабке світіння. Вікно у кінці коридору пропускало втомлене, рідке світло в будівлю. Зовні Алекс впізнала протипожежну стіну, яка звідси мала вести у службовий двір. Чудово, фройляйн Райнгольд, все за планом, на жаль, всього лише на кілька поверхів вище!

Тим часом почався дощ. Алекс не хотіла нічого іншого, як стояти під цим дощем, посеред дощу, який зіпсував їм стільки літніх днів. Вона дивилася крізь вікно на дощ і посилала до неба свою молитву. Боже милий, якщо ти десь там і ти мене чуєш, дозволь мені піти звідси, у будь-який спосіб, тільки дозволь мені піти звідси, і я заплачу будь-яку ціну, навіть піду до церкви. Вона заплющила очі, щоб підкреслити свою молитву, і слухала стукіт крапель дощу. Щось у цьому звуці змусило її зупинитися й відкрити вікно. Дощ створив неабиякий шум, а в перервах він звучав так, наче хтось знову і знову бив молотком по маленькому ковадлу. Алекс висунула голову у відкрите вікно і подумала, що це їй сниться. У той момент вона була твердо переконана, що зобов’язана цим лише своїй молитві.

Пожежна драбина!

Залізні сходи вели у двір поверх за поверхом. Алекс заховала ліхтарик і закинула сумку на плечі. Потім ступила на ґрати й обережно поглянула вниз: унизу акуратними рядами стояла ціла армада вантажівок та фургонів, але загалом подвір’я було порожнім, синіх мундирів ніде не було видно. Поліцейські не подумали про пожежну драбину, схоже, просто прогляділи її.

Алекс схопилася за вологий поручень і почала спускатися хиткими сталевими сходами, повільно, крок за кроком, постійно стежачи за двором і вікнами. Вітер дмухав дощем їй в обличчя, сталевий каркас хитався й рипів під її кроками, однак метр за метром вона наближалася до землі. Сильного дощу не було, але вона промокла наскрізь, ганчірка на руці розквасилася, а сумка щохвилини ставала важчою.

Потім, нарешті, вона впала. Вона насправді це зробила.

Якби вона могла розповісти Бенні про пожежну драбину!

Сподівалася, що йому пощастило, так само як і їй. Вона повільно пробиралася до під’їзної дороги, що вела на Пасауерштрасе, захищена фургонами, акуратно припаркованими поруч. Ворота були зачинені, вона цього й очікувала. Алекс розкрила гачки, які їх зачиняли, вони трохи тремтіли й зайняли трохи більше часу, ніж зазвичай, але замок у великих залізних воротах було зламати нескладно.

Ворота заскрипіли, коли вона їх зрушила. Вона обережно відчинила їх, зробивши лише невеликий прохід, достатній для того, щоб можна було прослизнути.

А потім вона опинилася надворі! На вулиці, на волі! Їй ще ніколи так не подобалося чути шум транспорту на Тауенцієнштрасе, вона дихала повітрям так, наче воно відрізнялося від повітря всередині, ніби тільки тепер вона могла знову правильно дихати після занадто довгого занурення у воду. Дощ вщух. На Пасауерштрасе мало що відбувалося, там було кілька пішоходів, що поспішали, закривали свої парасольки, дві-три машини хлюпали по калюжах, ніхто не звертав на неї уваги. Вона відкинула голову й глянула на фасад універмагу, який тут, на Пасауерштрасе, вінчала велика неонова вивіска. Він мав святковий вигляд, майже як на Різдво, сяючий вночі універмаг. Алекс не могла не думати про Бенні, який шукав вихід десь у тій величезній коробці, і в ту ж мить вона побачила його — він перекидався на сталевому поруччі галереї. Якого біса він там робив? Здавалося, що він недалеко віді­йшов від того місця, де вона помітила його ще кілька хвилин тому.

Він пройшов весь шлях до кінця і тепер стояв на виступі галереї, який, мабуть, був не більш ніж пів метра завширшки, й тримався обома руками за поруччя. В Алекс перехопило подих. Звісно, він не хотів лізти з важкою сумкою на спині, але було схоже, що у нього не було іншого виходу. Бенні миттєво присів навпочіпки, спершись обома руками на виступ, повільно опустив свій тулуб, поки не повис там чорною тінню, звісивши ноги, прямо перед одним з освітлених вузьких вікон. Його ноги були занадто далеко до сусіднього підвіконня, він так і не спустився туди, який у нього був план? Алекс почула коротке зітхання жаху й обернулася. Там стояв худорлявий чоловік в окулярах в нікелевій оправі й у капелюсі-казанку, теж закинувши голову.