Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, — закричала Алекс, — ні! Ти не можеш так просто померти! Ти не повинен!

Вона кричала на нього, але знала, що він більше не чує її. Його голова повільно опустилася на тротуар.

Алекс озирнулася. Кілька глядачів прийшло з Тауенцієнштрасе. Ані чоловік в окулярах, ані швидка допомога ще не з’явилися. Але з непримітних бічних дверей «КаДеВе» вийшла пара чоловіків в уніформі.

Вона витерла сльози й побігла.

— Тримайте того хлопця! Це один із них!

Алекс не оберталася, знаючи, що тепер вони полюють на неї. Їй довелося продиратися через перехожих, вона відштовхнула елегантну даму, яка впала на віконні ґрати, й побігла до натовпу, що котився по Тауенцієнштрасе. Треба десь сховатися, а потім втекти. За її спиною пролунав свист, а потім хтось закричав:

— Стій на місці! Ані руш! Поліція!

Вона побігла далі, через перехід на Тауенцієнштрасе, повз голосні машини. Таксі зупинилося зі скрипом гальм, водій почав лаятися, але Алекс не чула його. Після того що сталося з Бенні, вона раптом злякалася за своє життя. Вона пірнула через розділювальну смугу якраз перед трамваєм, водій якого дзвонив у попереджувальний дзвінок, і побігла далі, у тому ж напрямку, що й трамвай, який неквапливо їхав на схід. Її погляд упав на попереджувальний знак, який суворо забороняв застрибувати всередину під час руху транспорту. Подумавши лише мить, вона прискорилася й заскочила на платформу, опинившись всередині, вона спробувала кинути погляд у вікна з іншого боку, які переважно були заблоковані пасажирами. Там вони й стояли, її переслідувачі. Двоє синіх мундирів чекали, коли трамвай, який уже починав огинати станцію «Віттенбергплац», нарешті знову відкриє їм шлях. Алекс продовжувала пробиватися далі, ігноруючи крики людей. Вона подивилася на номер маршруту. Шостий. Він їхав до Шенеберга{5}. Не зовсім її напрямок, але якщо вона знову вийде на «Віттенбергплац», поліціянти її помітять. Трамвай зупинився, і натовп заворушився. Вийшло більше людей, ніж зайшло, Алекс спостерігала, як її сховок стає все меншим. Вона продовжувала дивитися у вікно, але не могла побачити жодного синього мундира. Останнім пасажиром, який сів у трамвай, був товстун, до якого вона одразу ж наблизилася. Вона не спускала очей з дверей, ховаючись за товстуном. Ні, в останній момент у трамвай не заскочив жоден синій мундир. Раптом пролунав сигнал, і трамвай знову поїхав. З кожним метром він набирав швидкість, з кожним метром напруга всередині Алекс спадала. Вона залишила поліціянтів позаду!

Раптом вона відчула, як рана на її руці знову запульсувала. Кров уже просочилася крізь імпровізований бинт. Пов’язка, яку наклав Бенні. Можливо, десь годину тому, не могло пройти більше. Горе захопило її раптово, наче дика тварина, що затаїлася непомітно в темному кущі. На її очі навернулися сльози, і вона не могла втриматися. Вона заридала так нестримно, як не плакала за всі останні роки.

Лише коли вона заспокоїлася й витерла сльози рукавом, то зрозуміла, що всі в трамваї дивляться на неї.

— Чого витріщилися? — кинула вона, і люди, які щойно дивилися на неї з жалем, відійшли від неї подалі.

Ось, що ти отримуєш за те, що приходиш вчасно: тобі доводиться чекати. Рат перевів свій погляд з малюнків на стіні на свої нігті. На піджаку він виявив невелику жирну пляму. Він вже занадто довго носив цей сірий костюм; якби він знав, що керівництво захоче його сьогодні бачити, то вдягнув би коричневий, його нещодавно почистили. Принаймні його нігті були чистими.

Рената Грейліх продовжувала стукати по своїй друкарській машинці, наче була сама в кімнаті.

— Доктор Вайс все ще на нараді. Будь ласка, присядьте на хвилинку, — це все, що сказала секретарка, і Рат сів. Він чекав.

Йому здавалося, що він перебуває у приймальні лікаря. Лікаря, котрий поставить якийсь неприємний діагноз, про який ти нічого не знаєш, окрім того, що він точно буде неприємним. Коли його викликало керівництво, зазвичай це стосувалося якихось неприємностей. Навіть якщо Рат при всьому своєму бажанні не міг пригадати, щоб він порушував будь-які правила служби за останні кілька тижнів. Він повернувся на службу лише тиждень тому після двох тижнів літніх канікул — він провів кілька днів у Кельні та тиждень на Балтійському морі із Шарлі. Він би залюбки позбувся обох подо­рожей.

Телефон задзвонив, і Рената Грейліх підняла слухавку.

— Так, докторе, — сказала вона, цілеспрямовано потягнувшись за текою на своєму столі. Не сказавши більше ані слова, вона зникла за м’якими дверима.

Рат глянув услід секретарці й схопив із столика газету, тепер він нарешті відчув себе так, ніби справді відвідує лікаря. Він мляво гортав сторінки про велику політику, суперечки про відшкодування збитків, заходи жорсткої економії, аж поки не застряг на заголовку в місцевому розділі:

Випадок, який Геннат розглянув у конференц-залі сьогодні вранці: двох викрадачів коштовностей спіймали на гарячому в «Універмазі Заходу» на вихідних, один спробував свої сили в лазінні по фасаду і заплатив за свою безрозсудність життям. Це був молодий хлопець, не більше шістнадцяти чи сімнадцяти років, вони ще не визначили його особу. Його спільник втік із частиною награбованого.

Судячи з того, що було описано у статті, здавалося, ніби поліція полювала на хлопця до смерті. А про те, що дозволяти себе замкнути в універмазі, щоб потім розчистити там вітрини ювелірних виробів, було не зовсім законно, — про це в газеті не було сказано ані слова.

Двері у Святая святих знову відчинилися, але вийшов не Грейліх, а поліціянт, який наче зійшов прямо зі сторінок книжки з картинками: з ківером{6} під пахвою та у синій формі, яка була щойно випрасувана й бездоганно чиста, без єдиного ворсу. Цей чоловік, очевидно, знав, як протистояти віцепрезиденту поліції. Рат поклав газету на жирну пляму на своєму костюмі. Поліціянт привітав його кивком.

— Який там настрій? — запитав Рат.

— Ось такий, — поліціянт вказав на газету. — Ви читали новини про вихідні?

— Так, я в курсі справи.

— Тоді ви можете приблизно уявити настрій доктора Вайса, — поліцейський знизав плечима, ніби був зобов’язаний дати пояснення. — Я керував цією злощасною операцією в «КаДеВе» позаминулої ночі, — сказав він.

— Погано! — вигукнув Рат.

— Погано — це навіть не те слово. Це був кошмар.

— Повірте мені, я знаю, що ви відчуваєте. Моя порада: не сприймайте це занадто близько до серця, це не ваша вина, такі речі іноді трапляються в поліції.

— Звучить добре, як ви це кажете. Але я все одно маю звернутися до відділу вбивств, — поліцейський вдягнув свій ківер. — Для чого вас викликали?

— Якби я знав, — відповів Рат.