Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ах, ви розмовляєте німецькою! — Адміністратор звів брови і ненав’язливим рухом вказівного пальця вказав на сторінку із золотою облямівкою.

— Звичайно.

Вираз обличчя клерка залишався байдужим, коли він передавав ключі від кімнати посильному.

— Триста один, — сказав він, і хлопець завантажив валізи на візок.

— Пане, будь ласка, слідуйте за мною, — сказав швейцар і почав штовхати візок до ліфтів. У своїй трохи затісній лівреї він був схожий на дресовану мавпу, яка втекла від свого шарманщика. Ґольдштайн дивувався, чому вони не видали хлопцю, який носив на своєму кашкеті золоті цифри «тридцять сім», щось його розміру.

Як Рахель Ґольдштайн, яка завжди змушувала свого єдиного хлопчика носити штани доти, доки навіть останній волоцюга не помітить, що вони вже занадто короткі. Рахель Ґольдштайн, яка залишала свою похмуру квартиру лише для того, щоб піти до синагоги чи на ринок. Яка все життя відмовлялася говорити мовою нової батьківщини. Ейб ніколи не зрозумів, чому вони взагалі поїхали в Америку, його батьки, чиє життя проходило на таких нечисленних квадратних метрах, що він дивувався, навіщо їм для цього потрібна була така велика країна і таке велике місто. Він ніколи не витримував ув’язнення. Навіть будучи ще маленьким хлопчиком, він якомога частіше виходив з квартири. Коли його мати помирала, це остаточно вигнало його на вулицю. Поки мати боролася з черевним тифом, а батько посилав марні молитви до неба, син дедалі частіше бовтався біля Вільямсбурзького мосту{9} з Мо та його хлопцями, які його поважали, хоча й були на декілька років старшими. Батько відправив його до друзів, а потім в інтернат, але Ейб тікав від цих його спроб. Банда Мо була його родиною, і більше він не потребував нікого. У чотирнадцять років Ейб Ґольдштайн заробив свої перші гроші й за один день отримав більше, ніж його батько — за декілька тижнів. На вулиці почали говорити про нього після смерті матері, коли він востаннє був у синагозі на її похороні, а потім говорили ще більше, коли він з’явився п’яним на кладовищі на похороні батька. Люди все ще говорили про нього, але тепер вже з повагою. Це було єдине, що мало значення.

Ліфт майже безшумно мчав вгору. Вони двічі зупинялися, але лише після того, як ліфтер викликав третій поверх, багажна кабіна знову почала рухатися. Номер 301 розташовувався неподалік від ліфтів, одразу за рогом, і вони вже стояли перед ним. Швейцар відімкнув двері, і Ґольдштайн увійшов. Здається, що поки все гаразд. Саме той комфорт, якого можна було очікувати в цій ціновій категорії. Простора й світла вітальня, великі вікна, з яких виднівся величезний дах вокзалу, прямо перед ними стояв великий письмовий стіл, біля стіни була зручна зона відпочинку з м’якими меблями, ваза з фруктами на столі та подвійні двері праворуч, що вели до спальні. Швейцар відніс багаж до кімнати й тепер з очікуванням стояв у дверях, ледь помітно піднявши одну долоню догори. Ґольдштайн сунув у його руку доларову купюру — він ще не встиг обміняти долари на німецькі гроші — і почекав, поки посильний попрощається і зачинить за собою двері.

Коли він нарешті залишився сам, він підійшов до вікна й запалив цигарку. Хмари скупчилися над дахом вокзалу, але сонце пробивалося крізь них і освітило юрбу перед круглими цегляними арками, з-під яких виринали люди з валізами та без них, які спішили до таксі або прямували до автобусної зупинки чи трамваю. Отже, він був у Берліні. Він пускав у вікно сигаретний дим і дивився на місто за ним. Він не знав, чого йому тут очікувати, і це сповнювало його тривогою. Невже він справді здійснив цю довгу подорож лише для того, щоб побачити людину — чи, можливо, побачити її смерть, — смерть людини, про яку він не знав нічого, окрім ім’я, яка для нього навіть не мала обличчя?

Шум змусив його здригнутися. Він пролунав зі спальні. Він поклав цигарку в попільничку і автоматично потягнувся до поясу, але пістолета там не було, він ще не звик до цього. Він узяв преспап’є зі столу й тихо підійшов до з’єднаних дверей, бронзовий птах був готовий до удару. Він не міг уявити, що тут ховається хтось із людей Товстуна Мо, рука пузаня не сягала так далеко, але Ейб Ґольдштайн завжди чинив правильно, коли в екстреній ситуації був трохи обережнішим за інших людей. Він повільно висунув голову вперед і зазирнув у кімнату через напіввідчинені двері. Біля протилежної стіни стояло величезне ліжко, вкрите атласною ковдрою кольору шампанського, а з обох його боків стояли тумбочки. Праворуч від туалетного столика двері вели у ванну кімнату. Вона була відкрита, й там він побачив гарні округлі форми дівулі у чорній спідниці й білому фартуху. Покоївка, вочевидь, працювала не зовсім за графіком, принаймні вона все ще розвішувала білі рушники на перекладину. Він насолоджувався видом на сідниці, які рухалися вперед-назад ще декілька секунд, а потім голосно й чутно прокашлявся. Дівчина повернулася, наче злякалася, як він спочатку подумав, але потім побачив її очі й зрозумів, що вона навмисне дозволила себе впіймати. Вона любила чайові.

— Вибачте, пане, — вона зробила ввічливий реверанс і опустила очі додолу, що, на її думку, мало виглядати як збентеженість, але її очі знову зухвало спалахнули, щойно вона знову їх підвела. — Перепрошую, пане. Я Маріон, покоївка. Ваша покоївка.

Її англійська була зовсім непоганою. І, очевидно, вона знала, що новий гість — американець.

— Я ціную покоївок, які сумлінно ставляться до своїх обов’язків, — сказав він. — Будь ласка, не дозволяйте мені переривати вашу роботу.

— Я насправді вже закінчила тут, — вона кинула на нього ще один свій абсолютно невинний погляд. — Якщо я більше не потрібна пану...

Він витягнув пачку доларів і поклав їй у руку три купюри.

— Дивлячись на вас, я впевнений, що ви можете стати мені у пригоді.

— Завжди до ваших послуг, пане. Кличте Маріон, я маю йти.

Вона поклала долари до кишені, наче такі чайові були звичайною справою, і сунула стопку рушників під пахву. Її профіль також був вражаючим. Коли вона проштовхнулася повз нього, вона недбало торкнулася його, і Ґольдштайн відчув, як кров запульсувала між його ногами. Він пішов за дівчиною у вітальню, але Маріон вже відчинила двері в коридор.

— Маріон, — швидко покликав він, перш ніж вона пішла, і вона зупинилася на порозі, чекаючи. Позаду неї коридором пройшов літній джентльмен, який з цікавістю подивився на покоївку. Заради безпеки Ґольдштайн перейшов на англійську.

— Чи можу я побачити вас знову, Маріон? — спитав він. — Знаєте, мені може знадобитися компанія в цьому місті...

Вона стояла на порозі й дивилася на нього своїми великими блакитними очима так, що тепер він чітко відчув свою ерекцію. Напевно, вона могла це помітити, але йому було все одно.

— Мені справді треба вже йти, — сказала вона. — Але я закінчую роботу о четвертій.

— Я буду тут. Просто постукайте.

Рігерштрасе не була гарною вулицею, але тут вона була найпотворнішою, саме в цьому місці. Ніби Каллі свідомо вибрав найпаскуднішу адресу, яку тільки можна було знайти в цій місцевості. Алекс проїхала на «дев’ятці» до Бальтенплац, а решту шляху пройшла пішки, тепер вона відклала важку сумку і на мить зупинилася перед вітриною. На склі білою фарбою було написано «Ебергард Каллвайт: Купівля-продаж», а за склом припадав пилом всякий мотлох: патефон, друкарська машинка, електропилосмок, телефон, чотири стільці, жоден з яких не пасував до інших, і каучукове дерево, з якого було складно зрозуміти, чи належить воно до товарів на продаж, чи до магазинного інвентарю. Нічого з цього ніколи не продавалося за всі ті місяці, що Алекс знала цей магазин. Справжні справи Каллі вів з речами, яких не можна було знайти на вітрині та які не відображалися в жодних бухгалтерських книгах.

В магазині не було покупців, тож Алекс забрала свою сумку й піднялася сходами до дверей.

Коли вона натиснула ручку й увійшла, яскраво й трохи хрипко задзвенів дзвінок. Каллі причаївся за прилавком у своєму сірому халаті, а на його обличчі була звичайна посмішка бакалійника, яка застигла, коли він її впізнав. Він шоковано усміхнувся їй на якусь частку секунди, а потім тихо зашипів на неї, ніби боявся, що їх хтось підслухає.

— Ти божевільна, що просто так зайшла сюди. А якщо клієнти прийдуть?

— Тебе не було вчора в Кремана.

— Маю сказати, у тебе вистачає нахабства, дівчино! Ти пі­шла до Кремана після всього того, що сталося? Після того як ти все зіпсувала? Ти знаєш, що на тебе полює поліція?

— Зіпсувала? — Алекс не могла повірити своїм вухам. Каллі, який же він козел! — Ти називаєш це «зіпсувала»? Бенні мерт­вий, хай йому грець.

— А навіщо він лазив фасадами універмагів?