Ґольдштайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він відчайдушно смикав Торнова за його руку, але було вже надто пізно. Обидва сталеві прути, поручень газового дзвону, що повільно опускався вниз, і поручень нерухомого копера міцно затисли його передпліччя й не відпускали.

Сталеві прути були міцніші за кістки Торнова. Він заверещав, наче його різали, коли кістки в його передпліччі почали ламатися одна за одною з гидким звуком. Рат усе ще намагався відтягнути бідолашного чоловіка, але це не спрацювало, сталеві стрижні, що повільно ковзали один повз одного, міцно затисли його руку, мов лещата. Пістолет упав на металеву доріжку; рука Торнова мляво висіла й дивним способом скрутилася над зброєю.

Торнов більше не кричав: від болю він знепритомнів. Але газгольдер продовжував невпинно працювати, знижуючись міліметр за міліметром. Рат почув, як тріснули м’язи та зв’язки, зламалися інші кістки, і відчайдушно намагався відтягнути бідолашного диявола від цих нищівних лещат, але вони міцно його тримали. Він не думав, він тягнув і тягнув у розпачі, хоч і розумів, що це марна справа. А потім, з глухим стуком та останнім гидким звуком, що був схожий на те, як рвуться завіси, газгольдер раптово відпустив Торнова, і Рат відтягнув його бездиханне тіло подалі від поруччя.

Нажаханий і вкрай виснажений Рат подивився на непритомного Торнова, на його праву руку чи на те, що від неї залишилося. З обрубка, який насправді був не обрубком, а ганчіркою, стирчали осколки кісток і розірвані сухожилля та зв’язки, а кров сильними струменями бризкала на метал газового дзвона. Рат узяв свій ремінь і перетягнув руку Торнова, поки з жахливої рани не перестала текти кров.

Тоді, здивований тим, що тепер він більше не боїться висоти, Рат піднявся на доріжку для технічного обслуговування і пошукав унизу Генната та штурмовий загін.

— Швидка допомога! — кричав Рат у ніч. — Нам потрібна швидка допомога, хай йому грець! Швидше!

Епілог. «Втеча»

З динаміка лунало оголошення, яке звучало так само безнадійно, як почувався Рат:

«Увага, експрес з Ганновера прибуває на третю платформу. Будьте обережні, не стійте на краю платформи!»

Він стояв у черзі біля стійки з Кірі, щоб придбати квиток на платформу. Вони вже здали свій багаж, але Шарлі так нервувала, що це зводило його з розуму. Звісно, він відвіз її на залізничний вокзал, це було те, про що вони й не мали домовлятися, це було само собою зрозуміле. Звичайна справа. І все ж щось у ньому бурчало й штовхалося, підказуючи, що, можливо, він не повинен був цього робити.

І не тільки тому, що він ненавидів прощання.

— Ходімо вже, — сказала Шарлі, — а то ми спізнимося на поїзд.

Сьогодні вона говорила це щонайменше двадцять три рази. Рат закотив очі, вона не могла цього помітити, але це помітив чоловік за стійкою, чиє обличчя негайно прийняло несхвальний вираз.

— Заспокойтеся! Зараз вже буде ваша черга.

Рат зрештою так і зробив. Після чого чоловік купив квитки на родину з п’яти осіб.

Він підморгнув Шарлі й помахав квитками, наче виграв джекпот у лотереї в луна-парку, але цього ранку вона, здається, залишила весь свій гумор удома. А можливо, вчора ввечері вона спакувала його в одну зі своїх трьох валіз, які взяла з собою в далеку дорогу.

Вони націлилися на другу платформу, звідки менш ніж за двадцять хвилин мав відправлятися потяг до Парижа (через Магдебург, Ганновер, Кельн та Брюссель). Кірі смикнула повідець, наче мала певну мету, але, ймовірно, нею рухало лише хвилювання. Як завжди, собака, здавалося, відчувала більше, ніж люди, принаймні більше, ніж Шарлі, що щось йшло не за планом, зовсім не за планом.

Потсдамський вокзал. Доленосний вокзал Рата. Тут він прибув до Берліна, у морозний березень 1929 року. Тут він приймав і попрощався зі своїми нечисленними гостями. Тут у шафці він зберігав докази, які нікому не дозволено було бачити.

А що він робив тут зараз? Ніколи раніше він не почувався таким недоречним на цьому вокзалі.

Вони вийшли на платформу і пройшли майже до її кінця, де було менше метушні, і тепер вони стояли там: Шарлі з її нервозністю, він зі своєю безпорадністю та його собака.

Вона подивилася на годинник.

— Де професор Гейман?

— Поїзд вирушає лише через чотирнадцять хвилин, — сказав Рат, який також щойно подивився на годинник. — Він ще навіть не прибув на платформу.

Шарлі, здавалося, зовсім його не чула. Вона порпалася в сумочці, шукаючи свій паспорт.

— У бічній кишені, — сказав Рат. — Одразу за квитком, — Рат не міг більше терпіти, він не знав, як він міг стояти тут із нею ще чверть години й чекати, поки з'явиться її професор. Він мусив попрощатися з нею прямо зараз, поки вони ще були наодинці, поки щось на зразок особистого, інтимного прощання було ще можливим.

— Нам з Кірі, нам краще піти, — сказав він. — Щоб усі не дізналися, що ми... Ну, ти розумієш.

Шарлі кивнула, вона здавалася трохи задумливою. Вона нахилилася до Кірі й скуйовдила її чорну голову:

— Що ж, моя люба, наглядай за ним. Доб­ре, що в нього вдома залишається хоч одна особа жіночої статі.

Тоді вона випросталася і подивилася на Рата.

Він ледве витримав її погляд.