Вавілон на Гудзоні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Про долю аборигенів.

– Так. Доля трагічна. Усіх, чи майже усіх, аборигенів.

Сусід усе знав, і я йому повірив на слово, не вдаючись до американських довідників. А втім, ні довідники, ні путівники чомусь про корінне населення нічого не пишуть. Привчають приїжджих до думки, що індіанців як таких уже нема. Є стопроцентні завойовники. Або якщо є, то мертві. Вилиті в бронзі. Вони всі в пам'ятниках, у стелах. Кожному зрадникові свого народу завойовники завжди ставили великі пам'ятники. А тим, що не стали пам'ятниками, укорочували пам'ять, перелицьовували історію на свій лад.

Скільки було, скільки лишилося, скільки переписалося, змінило імена, нікого це не цікавить. Американців цікавлять тільки гроші, а не якісь там червоношкірі, чи жовтошкірі, чи будь-які інші аборигени.

Після Шенона (Ірландія) нам подали обід. Він мені не смакував. Я сказав про це своєму сусідові. Той так на мене зиркнув, що, здавалося, спопелив своїм поглядом.

Я став маленький, як гном.

– Наші страви кращі! – промовив я і відсунув од себе тацю. Він ще раз на мене глянув і в тон мені сказав:

– Набагато кращі, – але жувати не переставав. Тоді витер губи салфеткою, пережовував засмажену креветку в тісті, і йому в голову раптом пальнула думка:

– Але ці креветки не американські!

– Не американські. А чиї ж вони?

– Ірландські.

– Це того невеличкого народу, що воює з англійцями за свою незалежність?

– Того самого.

– У такому разі я із задоволенням пообідаю. – І, підсунувши тацю ближче до себе, покликав: – Стюардесо! Віскі! Але прошу шотландське. Від американського у мене живіт болить.

Протягом перших двох годин польоту після різних порад, консультацій ми сиділи й спокійно їли і ковтали віскі. Особливо останнє, бо кожний у душі вважав, що коли вже падати до тих проклятих акул, то краще до певної міри в заспиртованому вигляді. Бо хтось із майбутніх колег запевнив, що отой свисток стюардеси – все одно що знамените кадило, яке нікому ні в чому ще не допомогло. А чарка віскі чи коньяку, вилита у твій шлунок, – найкращий захист від акул. Словом, якщо тобі раптом захочеться порозважатися з акулою і котрусь з них догнати, то як би ти не намагався схопити її за хвіст, тобі це не вдасться – неодмінно втече.

Тому ми добросовісно, всі без винятку (навіть ті, хто на землі скаржилися на печінку) налягли на склянки, як на весла. (Так тоді було). Може, порівняння не зовсім вдале і дещо перебільшене, але погодьтесь, що коли ми приземлилися (забіжу наперед, в аеропорту імені Кеннеді), то кожному з нас океан уже здавався морем по коліна.

МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 3

Ви пролетіли Атлантику швидше, ніж її пересікає найсучасніша ракета. Відчули запах нагрітого сонцем американського гудрону. Тепер, гадаю, не відмовитесь разом з товаришами із дипломатичного корпусу проїхатися в шикарному кадилаці, подихати свіжим повітрям за допомогою «кондинейшн» (тобто звичайного кондиціонера, якого американці отак перелицювали на свій лад), а заодно й познайомитися із Вавілоном XX століття.

Розділ III. ВАВІЛОН НА ГУДЗОНІ

О 23-й годині салонну тишу раптом прорізав голос:

– Товариші! Під нами Нью-Йорк!

Ми всі поприлипали до ілюмінаторів. Над Нью-Йорком яскраво світило сонце, й ніякою ніччю тут не пахло.

«Сонце світить, як над спинкою крісла Джорджа Вашінгтона, – подумав я. – Чудова прикмета».

– Це від світлових реклам? – запитав я в генсека. Але він і цього разу мене повністю розчарував:

– Це світить сонце!

– Так, як у нас?

– Точнісінько! Це те саме!

– Жартуєте? – мовив я і заглянув йому в очі. Він відповів мені взаємністю і вже збирався було підійти до міністра, щоб знову вирішити якісь державні справи, але я йому не дав можливості підвестися.

– Чим ви доведете? – посадив я його на місце. Все-таки перед поїздкою я дещо читав про Америку. Навіть гортав сторінки енциклопедії, а він (так мені здалося) і в руках її не тримав.

– У Нью-Йорку зараз четверта година дня. Я тут не вперше і знаю.