Вавілон на Гудзоні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я тільки просичав, слів не виголошував. Так що на місце тих крапок прошу ніяких непристойностей не дописувати.

– Але ти ж мене перепитуєш? Ніби не віриш? Я була в ательє.

– Можеш показати сукню? – про всяк випадок запитав я, щоб остаточно в усьому переконатися. Тепер мені потрібні були тільки речові докази.

– Яку сукню? Що ти вигадуєш? Я сукню шила минулого разу. А тепер костюм.

– Якого кольору? Тільки відповідай швидко.

– Темного кольору.

– Можеш показати?

– А чому ж? Я й приміряти можу. Щоб ти оцінив. – Вона це сказала так спокійно, що я у її голосі не відчув ніякої фальші. Артистка. Не інакше – артистка. У житті артистка, а на роботі зовсім не за покликанням працює.

– Ось тобі костюм. Ти подивись, як він мені пасує.

Цього вона могла й не робити. У мене в очах було й так темно без її темного костюма. Я себе втішав лише тим, що це майже стопроцентний збіг обставин. «У природі, як і в житті, все буває», – заспокоював сам себе. І все ж того вечора з моєї кухні навічно щезли, точніше розлетілись у друзки, кілька чайних і два столових сервізів, але в тому ніхто не винен.

Через день після того випадку мені зателефонували з Міністерства закордонних справ і попросили зайти.

– Вітаю вас! Ви – дипломат. Вам випала складна, але почесна місія, – саме так почав нашу розмову міністр закордонних справ республіки.

Можете уявити мій душевний стан, і якщо я тут цитую слова міністра у якійсь непослідовності, то тільки тому, що був трохи приголомшений (слово «трохи» тут зайве, але я попрошу редактора його не викидати). Можна навіть сказати трохи прибитий, не буде перебільшенням, коли сказати: добре прибитий. По-перше, в мене з пам'яті повністю вилетіли правила етикету. Що я повинен говорити? По-друге, я вперше на такій відстані бачив міністра, й досі тримав його руку, й не міг утямити, хто кого тримає у своїх руках: він мене чи я його? По-третє? По-третє, я тільки думав, що було б добре, коли б хтось із моїх найближчих родичів сидів у цьому залі й дивився, як мені сам міністр потискує руку.

У міністерстві мені все припало до душі: жести, рухи, посмішки, вимова. Усі тут якісь закордонні. Культурні. У кожного за плечима по десять і більше років життя в країнах різних континентів. Один жив у Парижі, той в Женеві, той в Нью-Йорку. Словом, народ – особливий. Найбільше мене приголомшило те, що всі розмовляли не по-нашому. Буквально всі! За невеликим винятком. За винятком тих, хто, очевидно, не збирався за кордон. Їх можна було зрозуміти. Мова – це як музичний інструмент: чим більше на ньому граєш, тим він краще звучить. Я сам розмовляю у себе вдома рідною мовою, удосконалюю свій стиль. Щоб він був як добре відполірований стіл чи, скажімо, табуретка. Щоб ніде ніякої зазубринки. Щоб де б ти рукою не провів – гарантія: скалку під язик не заженеш. От що я люблю! Інших стилів у роботі не визнаю. Інакше можна калікою стати, а можна й умерти. З моїм знайомим сталося щось подібне, але про це іншим разом.

– Спасибі, – подякував я міністрові. Він і далі тиснув мені правицю. – Подвійне спасибі. Ви мені сподобалися одразу. – Останнє речення було дещо зайвим, але з ким не буває? У вас хіба не траплялося такого? Вилетить якась фраза, і вже її не спіймаєш, а тоді місяцями червонієш, доки не забудеться.

При моїх останніх словах не я, а він раптом почервонів, І це мені ще більше сподобалося: прекрасна людина.

Потім міністр узяв мене за плечі. Я, здається, почав мліти від гордощів. Адже це вже вдруге за перший вечір. Тоді я ще раз пошкодував, що нікого немає з моїх, хай навіть далеких родичів. Сам про себе так ніколи не розповіси, як це розповідають про тебе твої близькі, особливо знайомі. Поза очі говорять одне, а в очі – інше, і... Їм завжди вірять більше, ніж тобі.

– Я вас запрошую на каву. – Міністр підвів мене до столу й запропонував сісти.

– Сенк'ю, – подякував я, бо вже з довідників знав, що американці своєї мови не мають, а поки що користуються англійською, і деякі знавці стверджують, що вдаються до неї не часто. А загалом у них там не все зрозумієш. Пишуть одне, читаєш – друге, а вимовляєш третє. Наприклад: пишуть Ліверпуль, читаєш – Лісабон, а вимовляєш Лондон. Дивовижна мова. Треба мати неабияку голову, щоб в отому всьому розібратися. Тепер ви розумієте, чому в Америці так багато неписьменних. У них (про це їхні газети пишуть, хай мені рука відсохне, оця, якою пишу, хай я надалі писатиму тільки лівою – навіть ногою, коли брешу, але це справді так) величезна частина студентів після закінчення коледжів і навіть університетів не вміє добре читати. Не вірите? Я вам і сам можу навести кілька прикладів. Ось вони: написано «банк», читаєте – «банк», а вас не розуміє жоден корінний американець. Треба, виявляється, вимовляти – «бенк». Читаєте: «сале», вимовляєте: «сала». Начебто наше українське слово «сало», тільки в множині, але треба «сейл».

Враження таке, що в американців не вистачає в алфавіті кількох літер. Позичили б у нас. Кинули, вдарили б об землю своєю гординею. Не кричали б на кожному перехресті: «Вибрана богом і створена людьми – ти, Америка! Багата, недосяжна, виняткова, ти, Америка!» І так щоранку. Я ладен уже в ці слова повірити, аби не убогість їхнього алфавіту і жебрацтво на вулицях та пограбування чи не на кожному кроці.

Це мій перший художній відступ. У мене їх попереду стільки, що ви їм і раді не будете. Але нічого не вдієш: такий мій стиль. Я від нього в захопленні!

Міністр свою каву випив, потис мені руку й на прощання сказав:

– До зустрічі в Москві.

МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 2

Переконаний, що не кожен з нас має щастя перелетіти Атлантику. Захоплююче, скажу вам, видовище. Особливо це відчувається після того, як благополучно приземлишся.

Тоді, коли я літав (це ви помітите із розповіді), ми вживали різні гарячі напої, які нічого не мали спільного з чаєм чи кавою. Я й досі не розумію, для чого ми все те робили, можливо, для того, щоб навіть над Атлантикою нам океан здавався морем по коліна.

Тепер дещо змінилися висотні краєвиди. Стали значно реальнішими. Але щоб уявити, якими вони були, автор люб'язно вас запрошує в салон нашого чудового авіалайнера і гарантує те, чого не може гарантувати жоден пілот світу – благополучної посадки в аеропорту імені Кеннеді.

Розділ II. НАД АТЛАНТИКОЮ

В Америку ми вилітали з чудового аеропорту Москви – Шереметьєво-2.

– А чи можна звідси потрапити прямо на Той Світ? – поцікавився я.