Вавілон на Гудзоні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Я не втямив, – промовив він уперше за все коротке наше знайомство. Я негайно заніс його слова у золотий фонд свого записника.

– Питаю, вона стріляла холостими, якщо в стелі дірки нема?

– Вона не стріляла, – відповів трохи холоднувато він.

– А звідки дим у салоні?

– Од моєї сигарети.

– Що, ви палите? Он же написано «Ноу смокінг». – Цього разу мені хотілося поставити його на місце й заодно показати, що мені теж не даремно дали отой ярлик з червоними літерами «VIP».

Він підвівся і відійшов од мене далі, але ближче до міністра.

Почав удавати, ніби вирішує з міністром важливі державні справи, й далі спокійнісінько чадячи сигаретою.

Я за ним не жалкував. Гадаю, він за мною теж. Єдина прикрість – пішла від нас стюардеса. Вона таки здорово вміла зображувати політ літака із стратосфери до океану...

Я остаточно заспокоївся лише тоді, коли Мірей Матьє повідомила нас, що наш повітряний маршрут пролягає над тими ж маршрутами, якими йдуть до Америки та з Америки великі океанські лайнери. Я одразу ж повеселішав і попросив віскі з содовою. Уже настроювався на американський лад. Тепер знав, що досить підняти над головою білий носовичок і тричі крикнути «СОС», як не пізніше чим за півгодини до мене підійде шлюпка чи мотобот. Адже там унизу періодично курсують кораблі то в одному, то в другому напрямку.

Літак об'єднує пасажирів більше, ніж ваших гостей тісна квартира. Тут, якщо хочеш покурити (на генсекові переконався), не можна вийти на балкон навіть через запасний вихід. Бо при стрічному вітрі силою у вісімсот кілометрів на годину тебе може здути й опустити десь в районі Скелястих гір. Тому пасажири тут більше компанійські, ніж у квартирі чи в купе поїзда, а чарку пригублюють навіть ті, хто на землі не менше десяти років навіть пива не п'є. Тости в літаку нескладні. Кількість чарок залежить від кількості посадок. Якщо у вас, приміром, посадок п'ять, виголошують мінімум п'ять тостів. Звичайно, бувають відхилення, але це трапляється дуже рідко. Тільки тоді, коли чаркуються за свої кревні.

Тости всі без винятку оригінальні.

– За м'яку посадку в Парижі! – Тут просто всі бажають хоча б на годинку приземлитися й одним оком поглянути на знаменитий аеродром Орлі, щоб потім вдома сказати, що свого часу був у Парижі.

– За м'яку посадку в Брюсселі!

– За м'яку посадку в Монреалі! – Дехто виголошує цей тост «Монтреалі» на канадський лад і цим самим викликає у вас запитання: «Чому ви так кажете?», щоб потім відповісти: «А я в Канаді три роки жив, поки...»

– За м'яку посадку в аеропорту імені Кеннеді.

Як бачите, зовсім не треба напружуватися, щоб вигадувати якийсь оригінальніший тост. Кращого тосту в атмосфері не вигадаєш. Він лаконічний, чіткий і кожному без винятку до душі.

Раніше, кажуть, було більше тостів. Було більше м'яких посадок. Тепер техніка пішла далеко вперед і відстані, як і тости, значно скоротилися. Дуже швидко літаки почали літати: не встигаєш усе, що тобі виставлять, з'їсти й, головне – випити. Раніше, стверджують, у жодній пляшці й краплини не лишалося.

Втретє Мірей Матьє ощасливила наш салон (ці два останні слова я позичив у свого сусіда по салону), з'явившись з домашніми капцями в руках. Яке вони мали призначення під час польоту над Атлантикою, я, чесно кажучи, не знав. Навіть здогадатися не міг. По дну океану в них не підеш. Самі розумієте: незручно. По пляжу, якщо там берег дуже кам'янистий, сяк-так пересуватимешся. А от на дні океану навряд чи вони знадобляться. На білі капці в синю смужечку вони мало схожі. Словом, вона їх поклала перед нами й кудись щезла. Тоді з'явилася ще раз з оберемком таких самих, тільки дещо більших розмірів.

І лише після цього заходилася нас взувати, хоча сама була взута в черевички на високому каблучку, й від цього її стрункі ноги хоч і стомлювалися, але з точки зору естета, яким, думаю, був не лише я, вони тільки вигравали.

А коли нам подавала обід уже зовсім інша товаришка, я подумав, що ця, як і та «міс Аерофлот», обслуговує тільки спецрейси. Словом, експорт-імпорт. Адже, коли схочемо, теж можемо робити все зі Знаком якості, у такому випадку не обов'язково чіпляти його на товар. Воно й так видно. Шкода тільки, що все краще (я з «міс Аерофлот» не спускав очей) летить за кордон. Я себе, звичайно, теж відносив до цієї категорії. Особливо після того, як генсек (ми знову сиділи поруч) показав мені ярличок аерофлоту, на якому хтось червоними літерами ляпнув: «VIP».

– Ви знаєте, що це означає?

Я мовчки відповів, мовляв, не знаю.

– Вельми важлива особа. Ці літери дуже впливають на митниці. Особливо на американській.

– Я думаю, адже вони написані червоним. Колір червоношкірих їх дратує. Скільки, до речі, їх мільйонів?

– Кого? – не зрозумів мій сусід.

– Аборигенів Америки?

– Їх всього лише вісімсот тисяч.

– І треба ж. Так жорстоко винищувати корінних, Усі пришельці однакові, – сказав я. – Кожен норовить вогнем і мечем. А потім про це ще й книжку пише[3]. І не соромиться. А чого ж, коли комітет по Нобелівських преміях за такі романи ще й премії видає. Заохочує.

– Ви про що? – запитав мене сусід.

[3] Автор має на увазі, очевидно, книжку Г. Сенкевича «Вогнем і мечем», за яку той одержав Нобелівську премію. (Прим, ред.)