Вавілон на Гудзоні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мені важко все описувати, оскільки Нью-Йорк для мене настільки оригінальне місто, що описові не піддається. Таке почуття, ніби не вистачає слів для того, щоб передати перше враження від нього. Нью-Йорк треба не описувати, Його треба бачити. Нью-Йорк потрібно відчути усім своїм єством. Він одразу захоплює, приголомшує, кидає то в один, то в інший бік. І ти, вперше потрапивши в ці кам'яні джунглі, здаєшся самому собі маленьким, непотрібним і зовсім безпомічним, безсилим. Тут, як ніде, відчуваєш свою мізерність. Тут, як ніде, відчуваєш, що твоє життя таке ж дрібне й непомітне, як життя мурахи, що повзає під твоїми ногами. Хтось дивиться на ту комаху й переступає, а хтось – розчавлює. Все від чийогось характеру й настрою залежить.

Словом, ви опинилися в Нью-Йорку – цьому Вавілоні XX століття. Мені думається, що кожен хотів би його побачити. Тільки не кожний хоче тут жити. І насамперед той, хто в ньому уже живе. Але про це я дізнався пізніше.

Поки що Нью-Йорк вас захоплює, простягає руки й ніби каже: «Ну, йди! Чого ти зупинився? Давай будемо з тобою знайомитися».

При ближчому, уважнішому знайомстві ви раптом помічаєте, що Нью-Йорк це не Нью-Йорк. Це й справді Вавілон у всіх відношеннях. Так ось де розташувалося це легендарне місто? Тут, на Гудзоні. Сучасний Вавілон – це сучасний світ в мініатюрі. В сучасному Вавілоні можна зустріти все те, що ви можете зустріти в будь-якому регіоні нашої планети, тільки не все одразу. Кухню китайську і магазини шотландські, моди Парижа й ансамблі Толедо, ірландських квакерів і поляків-католиків, італійських мафіозі й японських гейш, корейських городників і гонконгських авантюристів, контрабандистів Таїланду й продавців наркотиків з Болівії, українські ковбаси й російську горілку. Або краще навпаки: російську горілку й українську закуску, румунські смушеві шапки й мексіканські сомбреро, єврейські ярмулки й одеські ятки. Тут почуєте хінді й діалект карпатців-русинів, лемків чи бойків. Тут почуєте все. І тут побачите те, що ваша найбуйніша, але індивідуальна уява не може намалювати. Тут побачите навіть те, чого в окремо взятих районах світу не зможете побачити, хоч би як того хотіли. І не тому, що вам не покажуть, а тому, що там просто такого нема.

Ми мчали кадилаком. Власне, слово «мчали» сюди не підходить. Ми швидше пливли в кадилаці, бо він рухався так м'яко, ніби кішечка, що переходить через незаметену бруківку, намагаючись не забруднити лапки.

Він м'яко котився цією рівною блискучою асфальтною стрічкою, на якій, здавалося, металевий долар можна було поставити на ребро й пустити вслід за нами.

Навколо все було американське: бетон, машини, дерева, тротуари, дорожні знаки, написи, кущі, мости, переходи, а також і автомашини, що їх покинули їхні власники. Над автострадами, звичайно, небо, але ти його не часто побачиш. Зате дим та суцільний туман скупчується десь на рівні сорокових-п'ятдесятих поверхів. І ніде – ні внизу, ні угорі – жодної живої душі. Невже всі працюють? Невже ніхто не швендяє по магазинах, кінотеатрах, не виходить на прогулянки? Ділова Америка. Тільки на бензоколонках з'явилися негри. Справжні, не фарбовані, – в натуральну величину й теж американські. Одні поливали майданчик водою, інші заправляли автомобілі, треті, підперши головою стіни будинків, насунули на очі засмальцьовані кепки й дрімали, чекаючи клієнтів, щоб заправити чи помити автомашину.

«Так, я за кордоном. Я в Америці»,– подумав, не знаючи, що, як самі американці кажуть, Нью-Йорк – це не Америка. Як не дивно, а в нас саме Нью-Йорк асоціюється з Америкою.

Так, я вперше опинився по той бік Атлантики. Я вперше на західному узбережжі. За кордоном. Америка – це справжній закордон. Ні на який інший закордон не схожа. Якщо десь є більший закордон, то це, звичайно, тільки наш Крижопіль. Але то вже, звісно, очима стопроцентного американця.

Ми швидко призвичаюємося до нового середовища, освоюємося із безліччю і розмаїттям предметів і уже через кілька годин поводимось так, ніби виростали тут. Я це по собі ще раніше відчув, і щоб дати відчути це й іншим, наказав увімкнути «кондинейшн», недбало поклавши руку на оббивку кадилака кольору «грю блюз». Мені, мовляв, трохи душнувато в цьому Нью-Йорку. Над Нью-Йорком висіло сонце, пронизуючи промінням туман між хмарочосами. Я ще тоді не знав, що той туман називається коротко «смог».

«Мабуть, абревіатура», подумав і почав розшифровувати. У мене вийшло: «Сильна Мла Од Газів».

Але це мене не задовольнило. Пізніше я дізнався, що смог, як і більшість самих американців – англійського походження, хоча й народилося тут, у Нью-Йорку. Довідався й про те, що вавілонці страшенно гордяться своїм внеском у багату й лаконічну англійську мову. У перекладі на українську це слово означає – дим і мла. Отож, від істини я був недалеко. Сонця багато, а вологи, диму, чаду, перегару й ще чогось такого, чого одразу й не винюхаєш, іще більше. Я, звичайно, міг би спокійно витримати кабінну температуру, про яку мене інформував на своєму табло кадилак, але мені хотілося всім показати, що хоча тут і вперше, а дещо знаю.

І яким було моє здивування, коли мені ніхто й не заперечив, а наш постійний представник при ООН, лагідно посміхнувшись, сказав:

– Будь ласка, – і щоб остаточно збити з мене пиху, на яку, чесно кажучи, я таки страждаю, назвав мене по імені й по батькові. Цього я від нього просто не чекав.

Раптом хтось із товаришів вигукнув, але дещо не тим голосом, який ми називаємо спокійним і який благотворно впливає, діючи заспокійливо на нервову систему. Слово було коротке, як постріл:

– Стоп! – а тоді вже додав: – Червоне світло!

Червоний світлофор і справді рідкісне явище для Америки, Американці намагаються будувати дороги так, щоб ніде на одному рівні вони не пересікалися і не було ніде небезпечних перехресть. Але в Нью-Йорку червоних світлофорів чимало.

– Підступи імперіалізму! – сказав два своїх улюблених слова наш водій.

– Зачини негайно вікна! – попросив хтось із товаришів, і водій натис на кнопку кадилака – усі вікна враз зачинилися.

З-під мосту до нашої автомашини вискочило кілька молодих негрів, озброєних палицями й балончиками. Один з них накинувся на нашу автомашину, став терти брудною ганчіркою наше вітрове скло.

– Голодні безробітні, – пояснив хтось з товаришів.

– Відчиніть вікно, – порадив наш повпред.

Негр тим часом замурзав вікно остаточно.

– Що він робить? – запитав я, хоча й сам розумів, що бруднить скло.

– Чистить вікна. Не даси двадцять п'ять центів, почистить мармизу. Піджене під свій колір, – відповів наш водій. Повпред подав негрові долар.

– Сенк'ю, – показав білий разок зубів негр, а помітивши дипломатичні номери на автомашині, ще й двічі поклонився. Головою, щоправда, до асфальту не дістав, а просто повторив «сенк'ю». Видно, долара йому за останній місяць ніхто не давав, і що таке паперові гроші, він почав поступово забувати, і якщо такі гроші бачив, то по телевізору. А коли відчув у руках купюру й переконався, що його не обдурили, услід автомашині й нашим номерам закричав:

– Сенк'ю, містере, сеньйоре, мосьє, товариш.

Він, очевидно, хотів вгадати, якій країні належить ця дипломатична машина і хто це йому подав долар, коли дають здебільшого центи, й щоб не ображати гідності й мови жодної з країн за щедру винагороду, повторив завчене, одне-єдине слово різними мовами.

– Вони тут усі поліглоти.

– Нічого не вдієш, Населення, як у Вавілоні, – різномовне й різноплемінне.