Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Однак панівні кола Польщі не виявили одностайності в підтримці Ханенка. Коронний гетьман Собеський та підканцлер Ольшевський висловлювалися проти визнання його єдиним гетьманом Правобережної України. Очевидно, саме тому король не віддав булави козацьким послам С. Богаченку, Г. Пелеху, С. Білому, які отримали від нього інші козацькі клейноди та двадцять тисяч злотих³³. Козацька рада в Корсуні, яка відбулася 2 лютого 1671 р., висловила протест проти дій М. Ханенка та запорожців у зв’язку з Острозькою комісією. На раді зазначалося, що острозькі умови повертають Україну до її стану перед війною, розпочатою Б. Хмельницьким. Старшина, яка підтримувала Дорошенка, відмежувалася від ухвалених в Острозі рішень і заявила, що не допустить приходу польської шляхти на українські землі³⁴.

У травні 1671 р. коронний гетьман Собеський оголосив про скликання посполитого рушення на Правобережну Україну. На початку липня 14-тисячне польське військо вступило на землі Поділля. М. Ханенко відрядив до Собеського свого посла, який 16 серпня мав розмову з коронним гетьманом і повідомляв, що у військах правобережного гетьмана нараховується 16 тисяч козаків і 5 тисяч калмиків. Ці формування взяли дієву участь у поході польської армії на Правобережжя, про що засвідчував у своїх щоденникових записах французький підданий Ульріх фон Вердум³⁵.

Щоб ударити в тил полісам Дорошенка, Ханенко чекав на прихід польських військ, сподіваючись на розгром суперника³⁶. Після того як Собеський завоював землі понад Бугом (від Меджибожа до Брацлава), до нього у вересні знову прибули посланці від правобережного гетьмана. Ханенко сповіщав, що він з військом отаборився неподалік Чигирина³⁷. До нього приєднався полковник І. Сірко, з яким Ханенко збирався воювати проти білгородських татар — союзників Дорошенка. Щоб заохотити запорожців до боротьби з татарами, Ханенко прохав Собеського прислати на Січ універсал від імені короля³⁸.

І. Сірко, який був одним з головних винуватців розгрому полків Ханенка під Стеблевим у 1669 р., постійно змінюючи упродовж незначного часу свої політичні орієнтири, нарешті перейшов на бік правобережного гетьмана Разом вони розбили кримського хана Селім-Гірея, який намагався допомогти Дорошенкові, напали на татарські улуси Білгородщини, а ще згодом навіть здійснили кілька важких і виснажливих спільних походів на турецькі міста Аслам і Джан-Кермен.

Козаки правобережного гетьмана (йому на той час підкорялося шість полків) вступили в Ямпіль, а потім у Брацлав. Польську залогу Ханенко не допустив у Ямпільську фортецю. 8 жовтня 1671 р. український гетьман зустрівся з Собеським у Брацлаві, де відбулася спільна українсько-польська нарада з військових питань. Поляків репрезентували коронний гетьман Я. Собеський і князь Д. Вишневецький, а українців — гетьман Ханенко та його старшина: полковники Сірко, Зеленський, Лисиця, Іскрицький. На ній було прийнято рішення просуватися до м. Кальника, козаки якого підтримували Дорошенка. Другого дня відбувся банкет, на якому було «випито декілька жбанів української горілки та стріляно з усіх гармат польської артилерії»³⁹.

Наступні події свідчать, що гетьман Ханенко не був слухняним виконавцем у руках польських урядовців. Старшина Ханенка, звертаючись до Собеського, казала: «доволі того, що ми вам кланяємось і беремо вашу протекцію, але залоги (у правобережні міста — Т. Ч.) не приймемо»40. Все ж полякам, що вдалися до хитрощів, пощастило оволодіти Брацлавом — важливим стратегічним центром Правобережної України. Для проведення наради старшину виманили в табір за мури фортеці, після чого польське військо оволоділо старовинним козацьким укріпленням. Згодом Ханенко разом із Собеським оточили полковий Кальник, обороною якого керував наказний полковник Урбанович. Коронний гетьман не мав великого бажання штурмувати місто, але Ханенко наполягав на цьому41. Після безрезультатних переговорів з кальницькою старшиною розпочалося бомбардування фортеці та її тривала облога.

Наприкінці жовтня до українсько-польського табору прибули королівські посли, які привезли М. Ханенку від польського монарха довгоочікувану гетьманську булаву й тисячу червоних золотих. Але коронний гетьман поділив гроші між усією козацькою старшиною. Гетьманові Ханенку дісталося лише триста золотих, Сіркові — двісті. Одразу ж по цьому зібралася козацька рада, на якій запорожці з рук каштеляна Лужицького вручили своєму отаманові булаву⁴². Цей акт означав офіційне затвердження Польською короною М. Ханенка на гетьманській посаді від «імені його королівської милості».

Коронне військо, яке завоювало близько сорока правобережних міст і містечок, все ж непевно почувалося в чужому краї. Собеському так і не вдалося оволодіти Кальником. Ханенко також був дещо стривожений, тому прохав коронного гетьмана, щоб той дав йому для особистої охорони десять польських хоругв. Між українськими козаками й польськими жовнірами раз по раз виникали збройні сутички. Стали напруженими і взаємини самих ватажків козацтва — М. Ханенка та І. Сірка Сірко мав більший вплив серед запорожців, ніж Ханенко, який не довіряв своїй старшині. Серед січовиків почалися заворушення, спричинені малою платнею короля. І тому гетьман Ханенко заявив, що готовий віддати свою булаву Дорошенку, якщо той випустить на волю його дружину й старшого сина⁴³. Оголошена відставка, на думку гетьмана, мала заспокоїти невдоволених козаків.

Через деякий час багато полкових міст, які перебували під впливом М. Ханенка, почали схилятися під владу гетьмана Дорошенка. Ханенкові козаки звинувачували свого гетьмана в тому, що він допустив розташування польського гарнізону в Брацлаві. В грудні 1671 р. Дорошенко з 27-тисячним військом підступив до Ладижина. Ханенко з козаками зачинився в замковій фортеці. На вимогу видати свого гетьмана Ханенкова старшина 9 грудня відповіла Дорошенку листом, який дуже цікавий з погляду ідеологічних засад тієї частини українського козацтва, котра підтримувала «польського» гетьмана протягом його правління. Докоряючи Дорошенку за союз із турецьким султаном, ханенківці радили йому: «Віддалися від поганської протекції і поклонись королеві, природному своєму панові… Тоді наш побачить Пан твою прихильність і покору, а Військо Запорозьке теж побачить твою до себе зичливість, будь, Ваша Милість, певен, що його Милість Пан Гетьман наш дані собі от короля клейноди і знаки військові положить, і по залученню братерському з нами всіма й військо коронне без труднощів відступлять. А тоді запевно і віра свята, і мила отчизна будуть краще процвітати вольностями своїми…»⁴⁴

У грудні 1671 р. М. Ханенко вислав послів на сеймик Люблінського воєводства, прохаючи внести на сейм Речі Посполитої пропозиції про визнання православної віри не тільки на території України, а й у Короні Польській та Литовському князівстві. Наступним ішов пункт про забезпечення королівською владою навчання українців у Київській академії та відкриття для них шкіл. Ханенко пропонував вищому законодавчому органу шляхетської республіки забезпечити «вольності» козаків у королівських, магнатсько-шляхетських та духовних маєтностях45. 26 січня 1672 р. відкрилася сесія сейму, яка мала вирішити ці та інші питання, проте вже в лютому її було зірвано. В березні, перебуваючи в Ладижині, гетьман запевнив короля Михайла Корибута «…щиро і вірно стоїмо при достоїнствах ВКМ ПНМ (вашої королівської милості пана нашого милостивого. — Т. Ч.) з Військом Запорозьким»46. Крім того, він повідомляв до Варшави про прихід в Україну значної кількості молдавських бояр «з жінками і дітьми», які втекли від турецької протекції й просилися під владу короля. Ханенко звертався до польського монарха з проханням про їхню підтримку та призначення над ними гетьманом боярина Д. Сандова. Невдовзі він висилає до Варшави посольство на чолі з М. Булигою, який мав вирішити питання шодо оплати Ханенкового війська47.

За свідченням літописців, загальне керівництво польсько-українськими військами після від’їзду Собеського до Польщі було покладене на гетьмана Ханенка⁴⁸. На його бік почали переходити окремі козацькі полки. Так, у березні 1672 р. в Корсуні вибухнув бунт проти Дорошенка, у зв’язку з чим козаки прохали заступництва в Ханенка. Знову під владу свого колишнього полковника перейшов Уманський поліс. М. Ханенко був підтриманий також Могилівським, Тарговицьким, Брацлавським і Корсунським полками. Він вислав посла до Дорошенка з пропозицією прибути на річку Росаву, де мала відбутися козацька рада⁴⁹. Але Дорошенко, побоюючись втратити булаву, відмовився від цієї пропозиції.

Тим часом Ханенко організовує звернення від козаків Чортомлицької Січі до Михайла Корибута із запевненням їх підданства. 30 квітня низовики писали до короля: «Взявши від предків наших з давнього часу ту науку, аби так завжди стало, статечно і вірно при вроджоному панові, найяснішому монархові Королівства Польського залишалися, чого ми до скону життя нашого (бажаючи того і обіцяючи від наступників наших) хочемо і обіцяємо у вірному ВКМ ПНМ залишатися підданстві…»⁵⁰. У травні гетьман перебував у Варшаві, де разом зі «старинними» козаками Уманського полку мав зустріч з польським королем у приміщенні сенату Речі Посполитої⁵¹. Саме тоді ним була складена особиста присяга на підданство Михайлу Корибуту.

Наприкінці літа 1672 р. в Україну з величезним військом прийшов турецький султан Мегмед IV. Для з’єднання з ним під Кам’янець вирушив Дорошенко з полками, які налічували 27 тисяч воїнів. Ханенко з 18-тисячним військом виступив з Ладижина, щоб завадити пересуванню загонів свого противника і його об’єднанню з армією падишаха Під селом Четвертинівкою, що на правому березі Бугу, відбулася битва, яка завершилася поразкою козаків Ханенка. Сам гетьман з двома полками ледве встиг відійти до ладижинського замку⁵². Сердюцькі загони Дорошенка й татарська орда тримали в облозі Ладижин чотири тижні, але, так і не здобувши його, змушені були відступити. Гетьман Ханенко з прихильниками втік до Білої Церкви, звідки неодноразово посилав листи до московських воєвод з проханням надати йому військову допомогу⁵³, видавав універсали до запорожців і жителів м. Переяслава про спільні дії проти «невірних»⁵⁴.

Не дочекавшись підтримки з Москви, він поповнив свої загони козаками Білоцерківського полку й вирушив на злуку з коронним гетьманом Собеським, який на Галичині продовжував воювати з турецько-татарськими військами. Спільними силами гетьманам вдалося розбити великі татарські чамбули під Краснобродом, Комарним та іншими західноукраїнськими містечками. 20 липня Ханенко одержав наказ від короля послати під Кам’янець-Подільський «тисячу-півтори добрих молодців» на допомогу місцевому гарнізону⁵⁵. Однак під ударами армії турецького султана 27 липня 1672 р. оборонці Кам’янця капітулювали, після чого майже всі полкові міста Правобережжя присягнули на вірність Дорошенку. Ханенко ж із родиною знайшов притулок у Короні Польській. На деякий час його військово-політична діяльність на теренах Правобережної України припинилася.

У середині липня з Варшави повернулося посольство М. Булиги, яке мало лист Михайла Корибута до гетьмана Ханенка. В ньому, зокрема, говорилося: «словом королівським підтверджуємо всіляких прав і вольностей згідно асекурації, від нас і від вельможних сенаторів, урядників і гетьманів даної, не тільки цілу і непорушну дотримаємо, але у всіляких проханнях так питання релігії, добр і свобод Військо Запорозьке уконтентуємо і через конституцію сеймову затвердимо»56. Король дотримав слова і всі запевнення щодо надання «добр і свобод» втілив наступного року у своєму універсалі від 28 березня 1673 р. до «Ханенка, гетьмана війська нашого запорозького, з старшинами і Козаками нам і Рчптій (Речі Посполитій. — Т. Ч.) послушними і вірними з боку нашого… полковникам, отаманам, сотникам і всій старшині і черні військовій, як теж городовим обивателям вірним підданим нашим»57. У тому ж році на вальному сеймі затвердили фінансування лише для трьох «хоругв» М. Ханенка.

16 жовтня 1672 р. Туреччина й Річ Посполита підписали договір у Бучачі. У його четвертому пункті були слова, присвячені особисто Ханенкові, де проголошувалося: «Козаки, що були з Ханенком, могли вільно повернутися до своїх домівок, але сам Ханенко не смів повернутись»⁵⁸. Певний час ця заборона стримувала гетьмана в його прагненні перебратися до Умані — Дорошенко знову переміг, адже саме його козакам згідно з турецько-польським договором «уступалася Україна».

Наприкінці жовтня М. Ханенко вже брав участь у поході короля Михайла Корибута під Люблін проти так званої Голомбської конфедерації⁵⁹. Польський король використовував війська Ханенка для розправи зі своїми політичними противниками. Але й у Варшаві Ханенко не припинив самостійної дипломатичної діяльності. На початку грудня він мав розмову з московським послом Протасовим, в якій заявляв про своє бажання перейти під царську протекцію, оскільки в Польщі його недооцінювали. Проте на такі пропозиції гетьмана Москва не реагувала.

Невдовзі король видав універсал до козацького війська Ханенка з дозволом повернутися в Україну. У квітні 1673 р. Ханенко вирушив на Волинь. Джерела свідчать, що при ньому було 12 тисяч козаків⁶⁰. 23 квітня гетьман знову написав листа до царя, прохаючи підданства Московський уряд відповів, що коли Ханенко стане єдиним гетьманом Правобережної України і з усіма козаками, які перебувають у королівському й турецькому підданстві, буде проситися «під високу руку», то Москва його прохання задовольнить⁶¹. 11 вересня полки Ханенка й війська Дорошенка зійшлися в бою під мурами Києва з боку Печерського монастиря. Зазнавши поразки, Ханенко подався на Січ, де його раніше завжди підтримували, однак цього разу запорожці невдаху вже не прийняли.

Новий гетьман Лівобережної України І. Самойлович сповістив московського монарха, що з Варшави повернулися посли від Запорозької Січі, які з дозволу короля вимагали в Ханенка передачі гетьманських клейнодів⁶². Останній на це відповідав, що залишив їх у Димері: там, мовляв, перебував польський полковник Ян Пиво, що тимчасово їх захопив, але він стратив його за це.

«Під Хотином, коли Собеський бив з козацькою допомогою турків, турчин найгірше узлився на тих козаків… які трималися поляків з Ханенком і виявилися при хотинській поразці для нього найголовнішими супротивниками»⁶³, — писав Самійло Величко про Хотинську битву, яка відбулася 10–11 листопада 1673 р. під Хотином, що на Поділлі. Тридцятитисячне військо на чолі з силістрійським бейлербеєм Гусейн-пашею обороняло захоплену раніше турками Хотинську фортецю. Коронний гетьман Ян Собеський на чолі близько сорокатисячного війська, до якого окрім поляків, литовців, волохів і молдаван входили також підрозділи українського козацтва, атакував турецькі позиції протягом 10 листопада. Однак головним і вирішальним став підготовлений штурм вранці наступного дня. Під прикриттям сильного артилерійського вогню піхота Собеського вдерлася до оборонного табору Гусейна-паші й дала змогу драгунам довершити розгром турків. Польська артилерія знищила міст через Дністер, не залишивши ворогу можливості для відступу. Перемога військ Речі Посполитої була вражаючою — лише чотири тисячі турків змогли вціліти й відійти до Кам’янця. Хотинська перемога стала першою після довгих років поразок польської армії. Вона мала великий європейський резонанс і сприяла обранню Яна Собеського на польський трон. Разом з тим вона не розв’язала довголітнього польсько-турецького конфлікту на Правобережній Україні. Хоча окремі сотні, які раніше були під владою Ханенка, продовжували традиції П. Конашевича-Сагайдачного під стінами подільської фортеці, сам гетьман у цей час перебував далеко від Хотина.

Політична кар’єра правобережного гетьмана наближалася до свого завершення. З півтисячею козаків Ханенко вирушив під Чигирин на допомогу українсько-московським військам Самойловича й князя Ромодановського, що вели боротьбу з полісами Дорошенка. На початку березня 1674 р. під Лисянкою війська, які складалися з Київського, Канівського, Лубенського, Білоцерківського полків, а також козаків Ханенка, розбили двохтисячний загін Г. Дорошенка.

Але саме це, як не дивно, прискорило падіння самого Ханенка. 17 березня в Переяславі відбулася козацька рада. «На генеральній раді нашій Ханенко клейноди військові, булаву і бунчук… з рук своїх здав»⁶⁴ на користь царського регіментаря й гетьмана «обох берегів Дніпра» І. Самойловича Перебуваючи у «відставці» і проживаючи на Лівобережній Україні, М. Ханенко навесні 1677 р. написав листа до нового короля Речі Посполитої Яна III Собеського з пропозиціями про співробітництво. Згідно з окремими даними, він хотів запропонувати польському монархові свою кандидатуру на гетьманську посаду. Але це послання перехопив Самойлович. На допиті перед генеральним суддею Ханенко розповів про свої «незаконні» зносини з королем⁶⁵. Остання згадка про колишнього королівського підданого в документальних джерелах датується кінцем 1678 р. — екс-гетьман Ханенко перебував у батуринській в’язниці під арештом у командира московських стрільців⁶⁶.

Сучасник Михайла Ханенка залишив дуже цікавий опис того, як виглядав правобережний гетьман. «Була це, — свідчив Ульріх Вердум, — людина років сорока, середньої, але кремезної статури з жовтим обличчям і кучерявим, чорним як смола, волоссям, так що виглядав доволі мужикувато, але сміливо й войовничо. Ті, хто постійно спілкуються з ним, кажуть, що він виявляє більше серця, ніж розуму, і взагалі не відзначається якимись особливими здібностями…»⁶⁷

У 1671 р. Вердум, який був наближений до польського короля, залишив запис у своєму щоденнику, який стверджував, що Ханенко мав «трьох синів і жінку», старший його син з матір’ю був у полоні в Дорошенка, «другий попав у полон до татар… одісланий до Царгорода.. третій — перебував під доглядом у княгині Замойської, матері короля»⁶⁸.

«Він виявляє більше серця, ніж розуму», — ці слова, на нашу думку, найкраще характеризують М. Ханенка як політичного діяча і просто людину. Так, він мав непогані людські якості, бажав щастя своїй рідній землі. Військові здібності Ханенка допомогли йому протягом шести років утримувати булаву. Разом з тим він став заручником політики «французької» партії у сеймі Речі Посполитої, яка використовувала його проти П. Дорошенка. Отже, М. Ханенку не вистачило політичного розуму державного діяча, він так і не зрозумів гетьмана Дорошенка в його прагненні утвердити на території Центрально-Східної Європи єдину Українську державу. Це, однак, у жодному разі не може бути причиною негативного ставлення до Михайла Ханенка — складної і дуже неоднозначної постаті в українській історії.

¹ Акты ЮЗР. — Т. XV. — Санкт-Петербург, 1892. — С. 405–406.

2 Смолій В., Степанков В. Переддень Руїни (1650–1670) // Київська старовина. — 1993. — № 6. — С. 10.

³ Акты ЮЗР. — Т. XV. — С. 318.

⁴ Акты ЮЗР. — Т. XV. — С. 320.

5 Hniłko A. Wojna polsko-moskiewska pod Cudnowem. — Warszawa, 1922. — S. 96.