Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

³⁵ Акты ЮЗР. — Т. IX. — С. 33.

36 Окиншевич А. Генеральна Рада на Україні-Гетьманщині. — К., 1929. — С. 421.

³⁷ Архив ЮЗР. — Т. IX. — Санкт-Петербург, 1877. — С. 33.

38 Окиншевич А. Вказ. праця. — С. 422.

³⁹ Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 106.

⁴⁰ Акты ЮЗР. — Т. IX. — С. 44, 63.

⁴¹ Акты ЮЗР. — Т. IX. — С. 44.

⁴² Літопис Самовидця. — С. 109.

⁴³ Acta historica. — vol. II. — pars I. — S. 499.

44 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 267.

⁴⁵ Архив ЮЗР. — Т. IX. — С. 227.

⁴⁶ Архив ЮЗР. — Т. IX. — С. 284.

⁴⁷ Архив ЮЗР. — Т. IX. — С. 818.

⁴⁸ Архив ЮЗР. — Т. IX. — С. 163.

СТАВЛЕНИК «ФРАНЦУЗЬКОЇ» ПАРТІЇ

Михайло Ханенко

1669–1674

До свого обрання гетьманом Правобережної України Михайло Ханенко брав участь у боях, які вів Уманський полк у складі Війська Запорозького з 1648 по 1657 р. Неординарні військово-організаторські здібності Ханенка сприяли тому, що наприкінці 50-х рр. XVII ст. він став на чолі рідного полку. Восени 1659 р. Ханенко в ранзі уманського полковника був присутній на козацькій раді, де гетьманом іце єдиної козацької України обрали Юрія Хмельницького. В липні того ж року Ханенко підписав листа до полковника І. Безпалого, в якому критикував його за промосковські погляди: «…Народившись разом з нами народом вільним і вирісши в Україні, отчизні нашій, і за неї немалий час боровшись, тепер сам добровільно в неволю піддається і на братів своїх наступає»¹. Але вже 17 жовтня Ханенко разом з козацькою старшиною підтримав т. з. Переяславські статті-2. Чергова угода між Україною та Московською державою у Переяславі перекреслювала договірні статті гетьмана Б. Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем 1654 р., адже під тиском Москви українська державність значно обмежувалася.

Маємо свідчення, що 1660 р. Ю. Хмельницький призначив Ханенка наказним гетьманом, до завдань якого входило обороняти південно-східні кордони України від наступу польських військ². У лютому того ж року полковник Ханенко вже керував обороною Могилева, що на Дністрі. Війська коронного гетьмана Речі Посполитої С. Потоцького після багатоденної облоги міста відступили, втративши кілька тисяч жовнірів³. На козацькій раді наказний гетьман пропонував застосовувати таку тактику: на зиму відступати на Запорожжя, а навесні виходити до східних кордонів з Польщею для проведення військових операцій⁴. Влітку 1660 р. він очолив Уманський полк під час Чуднівської кампанії. Полковник входив до спеціальної козацької делегації, яка спільно з посланцями польської сторони виробила десять пунктів, що загалом повторювали Гадяцьку угоду 1658 р., але не згадували про окреме Руське князівство⁵. Саме тоді полковник Ханенко стає ворогом Москви — російський посол Сухотін повідомив царя про зраду йому правобережної старшини на чолі з Ю. Хмельницьким⁶. Наступного року варшавський сейм нобілітував Михайла, а також членів його родини — Романа, Павла, Сергія та Лаврентія. Уманському полковнику було підтверджено й надано ряд маєтностей. У вересні 1661 р., під час перебування на чолі козацького посольства у Варшаві, М. Ханенко виконував спеціальне доручення короля: на прохання Яна II Казимира він намагався переконати учасників опозиційної шляхетської конфедерації взяти участь у війні з Москвою⁷. А вже наприкінці 1662 р. Ханенко розглядався урядом Речі Посполитої як один з можливих претендентів на гетьманську булаву⁸. У щоденникових записах П. Гордона за 1663 р. читаємо, що з усіх відомих козацьких старшин «на польському боці залишився тільки якийсь Ханенко, що мав свою невелику армію»⁹.

За правління П. Тетері полковник М. Ханенко якийсь період знову був наказним гетьманом. Разом зі своїм полком він зводив переправу через Дніпро біля Ржищева для переходу через річку військ короля Яна II Казимира і правобережного гетьмана на Лівобережну Україну¹⁰. Він підтримував гетьмана й під час повстання на Правобережній Україні, зокрема налагодив контакти з жителями Умані та домовився про здачу міста королівським військам¹¹. У той же час, за сприяння Тетері Ханенко влаштовував свого сина Павла «до наук» на королівський двір, де той виховувався під доглядом матері польського монарха¹².

Після обрання у 1668 р. П. Дорошенка «гетьманом обох сторін Дніпра» кіш Запорозької Січі не погодився з окремими аспектами його політичної програми, і насамперед, зі шляхами її досягнення. На противагу йому, запорожці обирають свого гетьмана — П. Суховієнка (Суховія), який з допомогою низовиків і кримських татар зробив не одну спробу скинути Дорошенка. Запорозько-татарського ставленика підтримував на чолі одного з найбільших правобережних полків і М. Ханенко.

Після того як під Корсунем на Генеральній раді правобережної частини Українського гетьманату (березень, 1669) прихильники Дорошенка звернулися по військову допомогу до турецького султана¹³, Ханенко звинуватив Дорошенка в «зраді». За досить потужної (але таємної) підтримки польського уряду уманський полковник став готувати себе на гетьманську посаду. «Учинили з Уманським, Кальницьким, Паволоцьким, Корсунським та іншими полками Раду під Уманем і вибрали Гетьманом уманського полковника Ханенка, а писарем у нього Суховія»¹⁴, — повідомляла московською царя 8 вересня 1669 р. канцелярія гетьмана Лівобережної України Д. Ігнатовича-Многогрішного. До речі, в тогочасній Варшаві не було секретом, що М. Ханенко був ставлеником групи сенаторів і сеймових послів Речі Посполитої, які дотримувалися профранцузької орієнтації. Водночас П. Дорошенка начебто підтримувала «австрійська» партія польської еліти, яка орієнтувалася на Габсбургів.

Ситуацію, що склалася на той час при королівському дворі добре розкрив сучасний історик В. Горобець. Зокрема, він писав, що у Речі Посполитій у 50-х — першій половині 60-х рр. XVII ст. профранцузькі настрої репрезентувала королева Марія Людовіка та її оточення. Вони наполягали на замиренні Польщі зі Швецією при посередництві Франції, виступали проти елекції московського царя на польський трон і бажали бачити на ньому французького принца Людовіка де Конде, а також вказували на небезпеку війни з Україною і Кримом у разі примирення з Московською державою. У свою чергу проавстрійськи налаштовані польські політики домагалися, щоб Польща підписала мирний договір з Москвою та спільно виступили проти Швеції. Таким чином, коли Марія Людовіка, виражаючи інтереси французького монарха Людовіка XIV, виступала за примирення з шведським королем Карлом X Густавом і вимагала вивести з польської території австрійські війська та замиритися з Українським гетьманатом, її політичні противники відкидали французьке посередництво у польсько-шведському примиренні та не хотіли втягувати союзників Речі Посполитої у боротьбу з Росією. Така політична конфігурація європейських панівних кіл, як вже відзначалося, значно впливала на розгортання подій у козацькій Україні.

Одразу по обранні нового гетьмана між його прихильниками та полками Дорошенка зав’язалися військові стосунки. Спочатку Ханенко намагався об’єднатися з силами лівобережного гетьмана Многогрішного. Він направив до нього кілька листів, в одному з яких від 26 серпня 1669 р. писав: «…Сам, милість твоя, розсудити можеш: чи можливо те, що ніколи у Війську Запорозькому не бувало, щоб гетьмани (Дорошенко. — Т. Ч.) на вічне собі панство у сусідніх монархів виправляли? Для того, буде ти любиш отчизну, зволь зібрати всі ті задніпровські полки, поспішно до Чигирина йти, а я з цієї сторони з Військом Запорозьким, щоб ми того неприятеля могли попередити, щоб як в нашій Україні знаків турських не бувало…»15. Але Многогрішний відмовив королівському ставленику в допомозі. Тоді Ханенко разом з колишніми гетьманами Ю. Хмельницьким та П. Суховієнком вирушив у похід проти свого політичного противника. Самовидець свідчить, що «мусив Дорошенко в городі Стеблеві зачинитися, якого приступом Ханенко діставав і вже на валу козаки були. А же Сірко діставав… додав оному помочі»16. Крім запорозьких підрозділів І. Сірка та Білгородської орди, на допомогу оточеним військам Дорошенка прибули полки його брата Григорія й канівського полковника Лизогуба.

Ситуація на полі бою різко змінилася — тепер уже Ханенко з десятитисячним військом мав оборонятися. 29 жовтня 1669 р. він був ущент розбитий об’єднаними силами дорошенківців¹⁷. Разом з кількома сотнями Ханенко ледве встиг видертися з кільця і відступити на Січ, де його згодом було обрано кошовим отаманом¹⁸. Запорожці не могли пробачити Дорошенку його «братання» з «невірним султаном». Саме тому низове козацтво вирішило підтримати того гетьмана, який, на їхню думку, послідовно продовжував боронити «православну віру, отчизну і козацькі вольності».

Спираючись на запорожців, Ханенко не забував про налагодження добрих стосунків з Кримським ханатом. Навіть татарський посол у Варшаві називав Дорошенка «зрадником» і на офіційному рівні підтримував уряд М. Ханенка¹⁹. Нунцій Марескоті повідомляв папу римського Климентія X про підданство Дорошенка «ворогові всіх християн»²⁰. Формуванню негативного політичного іміджу свого противника сприяв і сам Ханенко. Його листи до польського короля красномовно свідчили про те, що Дорошенко присягнув на вірність турецькому султану Мегмеду IV, хоча сам обвинувачуваний, апелюючи до варшавських урядовців, не погоджувався з такою оцінкою своїх дій.

Незважаючи на свою чітко виражену політичну орієнтацію на Варшаву, Ханенко, продовжуючи полівасалітетну визначеність гетьманату, у 1670 р. започаткував дипломатичні стосунки з Москвою. «Аби твоїм бажанням Військо Запорозьке під руки царські могло знаходитись»²¹, — прохав Ханенко царя Олексія Михайловича Однак, на нашу думку, такий крок гетьман зробив лише для того, щоб убезпечити себе від нападу російських військ та лівобережних полків Многогрішного. Його посольство на чолі з полковником Обидою повернулося на Запорожжя з царською грамотою, яка прощала всі попередні виступи січовиків проти Москви. Разом з тим російський монарх зауважував, що прийме Ханенка під свою зверхність лише в тому випадку, коли той репрезентуватиме всю Правобережну Україну²².

Найяскравіше колабораціонізм уряду Ханенка проявився під час підготовки та укладення «великого» українсько-польського договору в 1670 р. Власне, у цей час Варшавою щодо України було застосовано досить підступну тактику, коли на противагу занадто вже «удільницькому» проекту угоди, запропонованому П. Дорошенком, поляки за допомогою свого протеже висували власний, який задовольняв панівні кола Польщі. Події навколо підписання Острозької угоди та сам її зміст були ґрунтовно проаналізовані Д. Дорошенком²³, а тому зупинимося лише на тих її моментах, які характеризують взаємовідносини між королівською та гетьманською (Ханенка) владами.

31 серпня 1670 р. до Острога, де перебували польські комісари, які перед тим не змогли домовитися з представниками Дорошенка, прибуло посольство від М. Ханенка (як кошового отамана Запорозької Січі) на чолі з полковником С. Богаченком у складі Я. Ярошенка, Р. Малюка, І. Полтавця, І. Завіши, С. Білого та В. Олексієнка. Очевидно, цей приїзд було заплановано заздалегідь, адже поява послів не стала несподіванкою для поляків²⁴. Крім того, вони відразу ж почали погоджуватися з усіма запропонованими пунктами (стали «щиріше трактувати»), що свідчило про попереднє ознайомлення з ними. Запорожці також заявили, що будуть укладати договір від усієї козацької України. Вже за два дні, 2 вересня, Острозьку угоду було ухвалено (нагадаємо, що переговори з послами Дорошенка тривали з перервами близько пяти місяців)²⁵. Окремі положення цього договору були такими: українці відмовлялися від усіх чужоземних протекцій та не мали права зноситися з іншими державами; новообраний гетьман Війська Запорозького повинен був обов’язково затверджуватися королівським привілеєм; йому та генеральній старшині мали вручатися з рук короля клейноди, після чого вони складатимуть присягу монархові; у військових походах Речі Посполитої козацький гетьман підпорядковувався великому коронному гетьманові тощо²⁶. Повний текст Острозької угоди був затверджений на вальному сеймі у Варшаві 22 грудня 1670 р.²⁷

Українські історики досить негативно оцінюють рішення комісії в Острозі28. Політичні, економічні та конфесійні права українського народу порівняно з попередніми договорами в Гадячі та Чуднові значно обмежувалися, але в боротьбі з гетьманом Дорошенком Ханенко отримував деяку перевагу. Сам король Михайло Корибут так розумів домовленості 1670 р.: «…Щоб в тій вольності і цілості залишалися, як було перед Війною (1648 р. — Т. Ч.)»29. Отже, понад два десятиліття воєнних дій між українцями та поляками так нічого й не навчили Річ Посполиту — вона знову хотіла повернутися до передреволюційних відносин з Військом Запорозьким.

Але це було неможливо з багатьох причин, серед яких головною була проблема «одержавлення» Війська Запорозького, яке, незважаючи на розкол, продовжувало утворювати поліцентричний Український гетьманат. А тому майже всі домовленості 1670 р. так і залишилися на папері. Про це, зокрема, свідчив лист М. Ханенка до короля від 14 листопада 1671 р., де гетьман звертався до сюзерена: «…прохаємо, аби згідно з цим же трактатом (Острозьким. — Т. Ч.), ствердженим конституцією, ми були збережені при наших козацьких вольностях з усіма полками, щоб ВКМ ПНМ (ваша королівська милість пан наш милостивий. — Т. Ч.) своїм панським листом зволив повідомити…»30. Отже, протягом року, що минув від часу Острога, ці «вольності» так і не були забезпечені Польською короною.

Добиваючись ще більшого визнання в польського короля, Ханенко намагався утримати кримських ханів від виступів проти Речі Посполитої. Восени гетьман радив королеві, щоб той разом з московським царем об’єднався проти турецького султана, а також попереджав Михайла Корибута, що «Дорошенко і Многогрішний постановили, щоб ні під Вашою Королівською Милістю, ні під Москвою у але під Турком були, і в чому їм Боже не допоможи, щоб підданства, як Волохи й інші, турку не віддавали…»31. У листах до коронного підканцлера та польного гетьмана М. Ханенко настійливо прохав прислати коронні війська в Україну: «тільки те потрібно, щоб гетьмани (Речі Посполитої. — Т. Ч.) на Україну збиралися, а нам, щоб неприятель з володіннями своїми не розповсюджувався, допомагали»32.