Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Першим кроком П. Суховієнка у ранзі «запорозького» гетьмана стало звернення до свого візаві: «…а писал де к нему, Дорошенку, Суховеенко, что он гетман ханева величества. А он бы, Дорошенко, не писался отнюдь Запорожским гетьманом»¹⁵. Цей лист був скріплений подарованою Суховієнку ханською печаткою.

Відповіддю П. Дорошенка стала розсилка листів до всіх козацьких полковників з вимогою не піддаватися «без ради і волі Війська Запорозького учиненому гетьману Суховієнку», а також чинити збройний опір татарським загонам, які останній привів до України¹⁶. Більшість полковників підтримала П. Дорошенка. Вони навіть вимагали від нього негайно скликати «чорну» раду, на якій вони б швидко «поламали своїми мушкетами стріли Суховієнка»¹⁷. Виконуючи Дорошенків наказ, у бою коло Прилук було знищено близько трьох тисяч татар. Крім того, брат П. Дорошенка Григорій відмовився від спільного походу з татарами і настійно вимагав у кримською уряду видати йому Суховієнка.

7 жовтня 1668 р. гетьман П. Суховієнко видав універсал до всього українського народу, який став одним з найвизначніших документів, що переконливо свідчив про патріотичні наміри тогочасної козацької старшини втримати здобуту в ході визвольних змагань національну державність. Універсал засвідчував розуміння українською елітою проблеми міжнародного поділу своєї молодої країни між сильнішими сусідніми державами в результаті Андрусівського перемир’я 1667 р.: «…в спокоение бедные Украины, одна сторона Днепра от Москвы до царского величества, а другая от стороны Польской к его милости пределенного вовсе отдана, что ей теми мирами, сиречь разделение, помалу-малу в крепкие той своей стороны взявши руки, а потом и всеми силами напустивши, тако ее уязвите… мечем или вечным в тяжкую, подобно египецкую, работу Московскую взятием снести и искоренить пленением вместе…»18.

А тому, «видя таковы милой своей отчизны уготовленной и тако лютой нестерпимой внутрь болезни», П. Суховієнко закликає як правобережних, так і лівобережних українців до єднання проти зовнішніх ворогів: «…и всему єдиноутробному братству моєму посполитому Украинскому, по сем и том боку Днепра обретаему христианскому народу, объявляю и известую и остерегаю, чтоб вы в союзе и собою милой любви и милости братерской связанные крепко, твердо и неподвижно пребываючи»19.

Далі молодий гетьман згадував історію українсько-російських політичних стосунків, коли московський уряд нехтував рівноправністю союзу двох держав: «И оттоль что на частокольных везде в войнах головами и перстями вашими себе защищающе, когда к договорам придет вас к ним не токмо не припущают, но и жадные не объявляют речи, для того, что ни о чем ином с ляхами, только вас всегда как бы в руки взявши, вольности поломити, и ни во что обернути, торговались и торгуют; якоже и сие теперешнее мирное постановление (Андрусівське перемир’я. — Т. Ч.) на всю Украйну пагубу приносит и перед небощиком Брюховецким, хотя боярин был утаено было. Также и Хмельницкого, которого только словами да подарками и обещаниями, по своей обыклой Московской хитрости, манили… потаение с Ляхами, о изводе войска Запорожскою и пагубе всей Украины договариваючи, бывало… снести бедную Украину постановили…»20

Турбуючись за подальшу долю своєї вітчизни «матки милой отчизны бедной Украины», П. Суховієнко апелює до національної свідомості українців: «От чего яку милую свою, в ней же родихся, отчизну и вас всих. Единого плоду будучи от сицевой пагубы остерегаю и отвожу; а яко вы ныне с собою, то есть с тою стороною (Правобережжям. — Т. Ч.) за помощію Божією совокупились. Тако в том сопряженій крепко обретающееся, ничесаму себе к разрознению и расколю прелицаемому в грамотах слову и умышленному мечем и огнем и вечною неволею намерению вредити не подадите…»21

Цей важливий у розвитку політичної думки України документ був написаний П. Суховієнком у місті Путивлі, що на Чернігівщині. Він наказав розіслати його до всіх українських полкових і сотенних міст і містечок з метою «чтоб было предо всеми чтено…»²². Однак, незважаючи на переконливі аргумента Суховієнка, його заклики до єднання були проігноровані більшою частиною козацької старшини — вже наступного року на Правобережній Україні з’явився ще один гетьман. Ним став уманський полковник Михайло Ханенко, якого проголосили гетьманом від імені польського короля.

У другій половині листопада 1668 р. П. Суховієнко разом з татарськими загонами діє на Полтавщині. Зокрема, він веде переговори зі старшиною м. Лубен щодо розміщення в місті на зиму чотирьох тисяч татар²³. Але йому в цьому було відмовлено. В цей самий час у Гадячі був заарештований рідний брат гетьмана, Петро, який невдовзі був відпущений за клопотанням отамана містечка Зінькова²⁴.

Саме наприкінці осені в Україні поширюється чутка, не без допомоги московських представників, про «побусурманення» П. Суховієнка. Рейтарський поручик Ф. Крижановський свідчив про те, що Суховієнко прийняв мусульманську віру під іменем Ашпат-мурзи²⁵. Інший росіянин, Я. Хопчинський, повідомляв до Посольського приказу, що татари дали йому ім’я Шамай. Крім того, він свідчив: «отзывается Суховеенко хановым сыном»²⁶. Можливо, й справді татари неофіційно, на свій лад, називали Петра Суховієнка Шамаєм, а під час протокольних зустрічей — Ашпат-мурза, але свідчення про його перехід в іслам є вигадкою. Адже як після цього Суховієнко зміг би керувати запорожцями, що впродовж віків боронили православну християнську віру?

З огляду на розуміння чинників, якими керувалися турецько-татарські провідники, відмовляючи у своїй протекції Дорошенку й наставляючи на гетьманство іншу кандидатуру, показовими є рядки листа калги-солтана Крим-Гірея до польного гетьмана Корони Польської Д. Вишневецького від 23 листопада 1668 р.: «…Ми, бачачи шалберство Дорошенкове, вчинили так: писаря, який із Запорожжя з військом Запорозьким зі мною вийшов, прийняли ми його за приятеля і гетьмана Петра Суховія; про що просимо і бажаємо, щоб ти, не слухаючи Дорошенкових приповідних листів, проти присяги підгаєцької зі мною був і на Україну не наступав».

З початком 1669 р. Суховієнко разом з вірними йому полками і татарськими загонами переправився з Лівобережної України на Правобережжя, де намагався захопити столицю козацької України і резиденцію гетьмана П. Дорошенка — Чигирин. Однак, дійшовши до околиць Чигирина і зваживши на неприступність його мурів, П. Суховієнко уклав договір з Дорошенком, головною метою якого був спільний наступ проти поляків. Однак незабаром він зазнав поразки під Вільшанкою, де його розбили підрозділи полковника С. Корсунця. Через деякий час у сутичці з полісами Г. Дорошенка, які поверталися з Лівобережжя, загинуло ще чимало козаків Суховієнка²⁷.

Коли ж 16 січня загони І. Сірка розбили під Ольховцем татарські війська Батирші-мурзи, то більшість прихильників П. Суховієнка перейшла на бік Сірка. «Коли запорожці, що були при Суховієнку, побачили на другому боці (річки. — Т. Ч.) Сірка, Григорія Уляновського і інших січовиків, то перейшли на їх бік…» — свідчив 26 січня отаман Захар Донець28. Таким чином, у Суховієнка залишилась невелика кількість козаків. Сучасники оповідали, що таких було всього близько 15 чоловік29.

У результаті цієї поразки лівобережні полки, які були під владою «татарського» гетьмана, знову перейшли до П. Дорошенка Крім того, козаки Дорошенка захопили канцелярію Суховієнка разом з архівом, печаткою, прапорами, литаврами і бубнами, які були привезені до Чигирина³⁰. Але П. Суховієнко й не збирався здаватися на милість переможця. Навпаки, 25 квітня 1669 р. він зібрав раду на Січі, де його проголосили «запорозьким» гетьманом³¹. Отже, він знову розпочав підготовку до боротьби з Дорошенком.

Кримське ханство продовжувало підтримувати свого ставленика Хан Аділ-Гірей вислав йому на допомогу орду під проводом солтана Мурата. Також хан звернувся з листом до окремих лівобережних полковників, переконуючи їх, що не варто «заради єдиного гетьмана (Дорошенка. — Т. Ч.) бути в неприязні з Кримом»32.

26 травня П. Суховієнко написав листа з Чортомлицької січі до полковника прилуцького полку І. Маценка, в якому просив останнього не вірити П. Дорошенку, котрий, на його переконання, хоче віддати Україну в турецьку неволю³³. Водночас, Суховієнко вирішив провести об’єднавчу раду Війська Запорозького. Для цього він відсилає до Чигирина посольство з 8 запорожців, які мали пропонувати П. Дорошенку прибути на раду до урочища Цибульник. На початку літа, а саме 4 червня, вони дісталися до Чигирина. І хоча гетьман Дорошенко не відмовив Суховієнку, але наказав запорожцям передати на Січ, що дату і місце проведення такої ради призначатиме лише він³⁴.

Після невдалого походу на Лівобережну Україну П. Суховієнко вирішив поширити свою владу на Правобережжя. У першій половині червня направлений ним на козацьких чайках полк запорожців під керівництвом Стефана Сулими оволодів Переволочною. Але вже 15 червня він був вибитий звідти підрозділами Дорошенка³⁵. Незважаючи на це, в кінці місяця у результаті воєнних дій та дипломатичних заходів на бік Суховієнка перейшли Корсунський, Уманський, Кальницький і Тарговицький полки. Невдовзі, внаслідок битви під Смілою, до нього прилучилися частини Білоцерківського й Паволоцького полків³⁶.

На допомогу Суховію прибув сам Мурат-солтан з ордою. 7 липня відбувся бій під Чигирином. Незважаючи на те що багато козаків-дорошенківців загинуло, татари разом з полками Суховієнка так і не змогли здобути столицю козацької України. У цей самий час до гетьмана «ханської величності» від Дорошенка втік колишній невдаха — «екс»-гетьман Ю. Хмельницький³⁷. Отже, більша частина Правобережної України опинилася під владою 24-річного гетьмана.

Розуміючи, що Суховієнко оговтався від поразки і почав набирати політичної ваги, а також зважаючи на попереднє запрошення, П. Дорошенко запропонував йому прибути на козацьку раду, що мала відбутися на традиційному місці збору — поблизу р. Росави³⁸.

П. Суховієнко погодився на пропозицію Дорошенка і прислав до нього полковника Оршанського, який мав передати Дорошенку вимоги свого гетьмана Вони полягали в тому, що Дорошенко мав бути присутнім на раді без супроводу сердюцьких полісів, а Суховієнко, натомість, буде без охорони татарських загонів. Однак, унаслідок того, що П. Дорошенко змінив попереднє рішення про місце проведення ради (він вирішив спочатку дати бій татарам), вона взагалі не відбулася.

Замість мирної ради гетьманів Суховієнка і Дорошенка між ними відбулася сутичка поблизу с. Комончі. Літопис Самовидця стверджує, що від полону Дорошенка врятував лише турецький чауш, який дав наказ татарам, що підтримували Суховієнка, припинити боротьбу³⁹. Розлючений П. Суховієнко навіть ув’язнив посланця султана, однак це йому не допомогло — татари невдовзі залишили його. Крім того, правобережний гетьман ув’язнив 15 представників Дорошенка, що привезли до нього лист з мирними пропозиціями.

Після цього він разом з Ю. Хмельницьким та уманським полковником Михайлом Ханенком подався до Умані. Саме тут 23 липня 1669 р. відбулася рада козацьких полісів Правобережної України, на якій П. Суховієнку запропонували відмовитися від булави на користь М. Ханенка. Зважаючи на конфлікт з турками і татарами (отже, вони не могли підтримувати його), він погоджується підтримувати новообраного на раді Ханенка, який хотів спертися на військову міць Речі Посполитої. Тоді ж Суховієнка було обрано генеральним писарем в уряді Ханенка М. Ханенко так описував ці події в листі до лівобережного гетьмана Д. Ігнатовича-Многогрішного: «Коли пан Суховій за уряд поклонився, на той хлопотливий гетьманства чин новообраний єсть»⁴⁰.

Помінявши гетьманську булаву на писарський каламар, Суховієнко радив Ханенку задля блага всього українського народу зібрати поблизу Чигирина спільну з П. Дорошенком і Д. Многогрішним козацьку раду⁴¹. Наприкінці серпня, як твердить Самовидець, така рада відбулася поблизу Умані⁴². Проте, очевидно, на ній високі сторони не змогли дійти якогось компромісного рішення.

У вересні — жовтні 1669 р. Суховієнко як генеральний писар взяв участь у боротьбі М. Ханенка з Дорошенком за правобережні міста й містечка. Зокрема, ханенківці відвойовують Торговицю, Звенигородку й Тарасівку. П. Суховієнко намагається підтримати Ханенка й тим, що використовує свої давні зв’язки з Кримом. У цей час навіть татарський посол у Варшаві називав П. Дорошенка «зрадником» і підтримував гетьманство М. Ханенка та писарство П. Суховієнка⁴³. У середині вересня Суховієнко перебував під Корсунем у таборі татарів, які зазнали поразки від Дорошенка та І. Сірка. Очевидці повідомляли, що після корсунських подій «вся орда потягла до Криму, ведучи з собою Суховія як в’язня»⁴⁴. Можливо, що деякий час Суховієнко й перебував у статусі полоненого, однак уже в червні 1670 р. гетьман Ханенко, перебуваючи на Січі, відправив його до Криму з посольською місією. Він мав відвезти хану листи, в яких писано «щоб кримський хан на польського короля війною не ходив»⁴⁵.

Втім, уже через два місяці, у вересні, П. Суховієнко з невідомих нам причин забрав 170 єфимків зі скарбниці М. Ханенка і втік на Лівобережну Україну до Д. Многогрішного⁴⁶. Уряд останнього також використовував Суховієнка як спеціаліста з «татарського питання». Знаємо, що лівобережний гетьман готував його до поїздки в Крим на переговори з ханом.

Після старшинського заколоту проти Д. Многогрішного і обрання гетьманом І. Самойловича бачимо П. Суховієнка у колі полковників, які принесли присягу московському царю Олексію Михайловичу⁴⁷. Подальша його доля невідома. Можливо, що він відійшов від активного військово-політичного життя, а може, як свідчать деякі історики, подався до Криму. Лише пожовклі сторінки недоторканих архівних документів зможуть пролити світло на його життя та діяльність після весни 1672 р.

Отже, з одного боку, цей правобережний гетьман став заручником політики татарських ханів, яка полягала в підтримці слабшого козацького провідника на противагу сильнішому, з іншого — його універсали й листи переконливо засвідчили продовження курсу Б. Хмельницького на утвердження Української держави. «Короля не слухається вся Україна і нічого йому не дає, також його царської пресвітлої величності силам оборонимся і давати їм нічого не будемо»48, — проголошував П. Суховієнко під час свого короткочасного гетьманства.

1 Акты ЮЗР. — Т. VII. — Санкт-Петербург, 1872. — С. 98; Дорошенко Д. Петро Дорошенко. — С. 211.

² Акты ЮЗР. — Т. VII. — С. 84.

³ Акты ЮЗР. — Т. VII. — С. 84.

⁴ Акты ЮЗР. — Т. IX. — Санкт-Петербург, 1897. — С. 164.