Пауза.
КУЛИГІН: Я прецінь, панове, нічого не знаю. Можливо, це і добре буде. Маю зізнатися, наш директор хороша людина, навіть дуже хороша, розумна, але у нього такі переконання... Звичайно, його це не має обходити, одначе, якщо хочете, то я, мабуть, говоритиму з ним.
Чебутикін бере до рук порцелянового годинника і розглядає його.
ВЕРШИНІН: На пожежі я забруднився весь, ні на що не схожий.
Пауза.
ВЕРШИНІН: Учора я мигцем чув, ніби нашу бригаду хочуть перевести кудись далеко. Одні кажуть, в Царство Польське, інші — ніби до Чити.
ТУЗЕНБАХ: Я теж чув. Що ж? Місто тоді зовсім спорожніє.
ІРИНА: І ми поїдемо!
ЧЕБУТИКІН (випускає з рук годинника, який розбивається): Ущент!
Пауза; всі засмучені і розгублені.
КУЛИГІН (підбирає скалки): Розбити таку дорогу річ — ах, Іване Романовичу, Іване Романовичу! Нуль з мінусом вам за поведінку!
ІРИНА: Це годинник покійної мами.
ЧЕБУТИКІН: Можливо... Мами так мами. Може, я не розбивав, а тільки здається, що розбив. Можливо, нам лише здається, що ми існуємо, а насправді нас немає. Нічого я не знаю, ніхто нічого не знає. (У двері.) Що дивитеся? У Наталі романчик із Протопоповим, а ви не бачите... Ви ось сидите тут і нічого не бачите, а в Наталі романчик із Протопоповим... (Співає.) Що, не до душі така правдонька?.. (Виходить.)
ВЕРШИНІН: Так... (Сміється.) Як все це по суті дивно!
Пауза.
ВЕРШИНІН: Коли почалася пожежа, я побіг мерщій додому; підходжу, дивлюся — будинок наш цілий і неушкоджений і в безпеці, але мої дівчатка стоять біля порога в одній білизні, матері немає, метушиться народ, бігають коні, собаки, і в дівчаток на обличчях тривога, жах, благання, не знаю що; серце в мене стислося, коли я побачив ці обличчя. Боже мій, думаю, що доведеться пережити ще цим дівчаткам протягом довгого життя! Я хапаю їх, біжу й усе думаю одне: що їм доведеться пережити ще на цьому світі!
Набат; пауза.
ВЕРШИНІН: Приходжу сюди, а матір тут, кричить, сердиться.
Заходить Марія з подушкою і сідає на диван.
ВЕРШИНІН: І коли мої дівчатка стояли біля порога в одній білизні, босі, і вулиця була червоною від вогню, панувала страшна веремія, то я подумав, що щось схоже трапилося багато років тому, коли набіга́в несподівано ворог, грабував, підпалював... Тим часом, по суті , яка різниця між тим, що є і що було! А мине ще трохи часу, якихось двісті-триста років, і на наше теперішнє життя також дивитимуться і з острахом, і з насмішкою, все нинішнє вважатимуть і незграбним, і важким, і дуже незручним, і дивним. О, напевно, яке це буде життя, яке життя! (Сміється.) Даруйте, я знову зафілософствувався. Дозвольте продовжувати, панове. Мені страшенно хочеться філософствувати, такий маю нині настрій.
Пауза.
ВЕРШИНІН: Певно сплять усі. То я й кажу: яке це буде життя! Лишень уявіть... Ось таких, як ви, в місті наразі тільки троє, у наступних поколіннях — більше, дедалі більше і більше, і прийде час, коли все зміниться на ваш смак, житимуть по-вашому, а потім і ви застарієте, народяться ліпші за вас люди... (Сміється.) Сьогодні в мене якийсь особливий настрій. Хочеться жити достобіса... (Співає.) Любові всі віки покірні, її пориви доброчинні... (Сміється.)
МАРІЯ: Трам-там-там...
ВЕРШИНІН: Трам-там...
МАРІЯ: Тра-ра-ра?
ВЕРШИНІН: Тра-та-та. (Сміється.)
Заходить Федотик.
ФЕДОТИК (танцює): Погорів, погорів! Увесь повністю!
Сміх.
ІРИНА: Що за жарти. Все згоріло?