НАТАЛЯ (здивовано): Як нехай сидить? Але ж вона прислуга. (Крізь сльози.) Я тебе не розумію, Олю. У мене нянька є, годувальниця є, у нас покоївка, куховарка... для чого ж нам ще ця стара? Для чого?
За сценою б’ють на сполох.
ОЛЬГА: Цієї ночі я постаріла на десять років.
НАТАЛЯ: Ми маємо все обговорити, Олю. Раз і назавжди... Ти в гімназії, я — вдома, у тебе навчання, у мене — господарство. І якщо я кажу щодо прислуги, то знаю, що кажу; я знаю, що ка-жу... І щоб завтра ж не було тут цієї старої злодійки, старої карги... (тупає ногами) цієї відьми!.. Не сміти мене дратувать! Не сміти! (Схаменувшись.) Справді, якщо ти не переберешся вниз, то ми завжди сваритимемося. Це жахливо.
Заходить Кулигін.
КУЛИГІН: Де Марійка? Нам час уже додому. Пожежа, кажуть, стихає. (Потягується.) Згорів тільки один квартал, а був вітер, спочатку здавалося, горить усе місто. (Сідає.) Стомився. О́ленько моя мила... Я часто думаю: якби не Марійка, то я з тобою одружився б, О́ленько. Ти дуже гарна... Замучився. (Прислухається.)
ОЛЬГА: Що?
КУЛИГІН: Наче зумисне, лікар запив, п’яний він жахливо. Наче зумисне! (Підводиться.) Ось він іде сюди, здається... Чуєте? Так, сюди... (Сміється.) Ото так, справді... я сховаюся. (Іде в куток до шафи.) Такий собі бешкетник.
ОЛЬГА: Два роки не пив, а тут раптом узяв і напився... (Іде з Наталею вглиб кімнати.)
Заходить Чебутикін; не хитаючись, як тверезий, проходить кімнатою, зупиняється, дивиться, потім підходить до рукомийника і починає мити руки.
ЧЕБУТИКІН (похмуро): Чорт би всіх забрав... ухопив... Думають, я лікар, умію лікувати всякі хвороби, а я не знаю анічогісінько, все забув, що знав, нічого не пам’ятаю, анічогісінько.
Ольга і Наталя, непомітно для нього, йдуть.
ЧЕБУТИКІН: Хай вам усім грець. Тієї середи лікував на Засипу жінку — померла, і я винен, що вона померла. Так... Дещо знав років двадцять п’ять тому, а тепер нічого не пам’ятаю. Нічого... У голові порожньо, на душі холодно. Можливо, я і не людина, а лише роблю вигляд, що в мене руки і ноги... і голова; можливо, я і не існую взагалі, а тільки здається мені, що я ходжу, їм, сплю. (Плаче.) О, якби не існувати! (Припиняє плакати, похмуро.) Чорт знає... Третього дня розмова в клубі; кажуть, Шекспір, Вольтер... Я не читав, зовсім не читав, а на обличчі показав, ніби читав. І інші теж, як я. Вульгарність! Ницість! І та жінка, яку замордував у середу, спала на гадку... і все згадалося, і стало на душі криво, гидко, бридко... пішов, запив...
Заходять Ірина, Вершинін і Тузенбах; на Тузенбаху цивільна одіж, нова і модна.
ІРИНА: Тут посидимо. Сюди ніхто не ввійде.
ВЕРШИНІН: Якби не солдати, то згоріло б усе місто. Молодці! (Потирає від задоволення руки.) Золотий народ! Ах, що за хлопці!
КУЛИГІН (підходячи до них): Котра година, панове?
ТУЗЕНБАХ: Уже початок четвертої. Світає.
ІРИНА: Усі сидять у залі, ніхто не йде. І ваш цей Солоний сидить... (До Чебутикіна.) Ви, лікарю, йшли б спати.
ЧЕБУТИКІН: Нічого, мось-пані... Дякую, мось-пані. (Причісує бороду.)
КУЛИГІН (сміється): Назюзюкався, Іване Романовичу! (Плескає по плечу.) Молодець! In vino veritas[22], казали древні.
ТУЗЕНБАХ: Мене дедалі просять влаштувати концерт на користь погорільців.
ІРИНА: Ну, хто там...
ТУЗЕНБАХ: Можна влаштувати б, якщо захотіти. Марія Сергіївна, скажімо, грає на роялі чудово.
КУЛИГІН: Відмінно грає!
ІРИНА: Вона вже забула. Три роки не грала... або й чотири.
ТУЗЕНБАХ: Тут у місті рішуче ніхто не розуміє музики, жодна душа, але я, я розумію і чесним словом запевняю вас, Марія Сергіївна грає чудово, майже талановито.
КУЛИГІН: Ви маєте рацію, бароне. Я її дуже люблю, Марійку. Вона славна.
ТУЗЕНБАХ: Уміти грати так розкішно і заразом усвідомлювати, що тебе ніхто, ніхто не розуміє!
КУЛИГІН (зітхає): Так... Однак чи пристойно їй брати участь у концерті?
[22] Істина у вині (латин.).