Заходить Ферапонт.
ОЛЬГА: Ось візьми знеси вниз... Там біля сходів стоять панянки Колотиліні... віддай їм. І це віддай...
ФЕРАПОНТ: Слухаю. У дванадцятому році Москва теж горіла. Господи ти Боже мій! Французи дивувалися.
ОЛЬГА: Іди, йди...
ФЕРАПОНТ: Слухаю. (Виходить.)
ОЛЬГА: Нянечко, мила, все віддай. Нічого нам не треба, все віддай, нянечко... Я втомилася, ледве на ногах стою... Вершиніних не можна відпускати додому... Дівчата ляжуть у вітальні, Олександра Гнатовича вниз до барона... Федотика теж до барона, або нехай у нас у залі... Лікар, наче зумисне, п’яний, п’яний, і до нього нікого не можна. І дружину Вершиніна теж у вітальню.
АНФІСА (втомлено): Оленько мила, не жени ти мене! Не жени!
ОЛЬГА: Дурниці ти верзеш, няню. Ніхто тебе не жене.
АНФІСА (кладе їй голову на груди): Рідна моя, золота моя, я працюю, я працюю... Слабка стану, всі скажуть: іди геть! А куди я піду? Куди? Вісімдесят літ. Вісімдесят другий рік...
ОЛЬГА: Ти посидь, нянечко... Втомилася ти, бідна... (Садовить її.) Відпочить, моя хороша. Зблідла як!
Заходить Наталя.
НАТАЛЯ: Там кажуть, скоріше потрібно створити товариство для допомоги погорільцям. Що ж? Чудова думка. Взагалі потрібно допомагати бідним людям, це обов’язок багатих. Бобик і Софійка сплять собі, сплять, ніби нічого й не трапилося. У нас так багато народу всюди, куди не подайся, повна хата. Тепер у місті інфлюенца, боюся, щоб діти не підхопили.
ОЛЬГА (не слухаючи її): У цій кімнаті не видно пожежі, тут спокійно...
НАТАЛЯ: Так... Я, мабуть, розпатлана. (Перед дзеркалом.) Кажуть, я погладшала... і неправда! Нітрохи! А Марійка спить, втомилася, бідна... (До Анфіси холодно.) При мені не смій сидіти! Встань! Іди звідси!
Анфіса йде; пауза.
НАТАЛЯ: І навіщо ти тримаєш цю стару, не доберу!
ОЛЬГА (оторопівши): Даруй, я теж не второпаю...
НАТАЛЯ: Не потрібна вона тут. Вона селянка, має в селі мешкати... Що за дитячі пустощі! Я люблю в будинку порядок! Зайвих не мусить бути в будинку. (Гладить її по щоці.) Ти, бідолаха, втомилася! Втомилася наша начальниця! А коли моя Софійка виросте і вступить до гімназії, я тебе боятимуся.
ОЛЬГА: Не буду я начальницею.
НАТАЛЯ: Тебе оберуть, Оленько. Це вирішено.
ОЛЬГА: Я відмовлюся. Не можу... Це мені не до снаги... (П’є воду.) Ти зараз так грубо обійшлася з нянею... Даруй, я не в змозі стерпіти... в очах потемніло...
НАТАЛЯ (занепокоєно): Даруй, Оленько, перепрошую... Я не хотіла тебе засмучувати.
Марія підводиться, бере подушку й іде, сердита.
ОЛЬГА: Збагни, мила... нас виховано, можливо, дивно, але я не терплю цього. Подібне ставлення гнітить мене, я захворюю... я просто занепадаю духом!
НАТАЛЯ: Даруй, пробач... (Цілує її.)
ОЛЬГА: Будь-яка, навіть найменша грубість, неделікатно сказане слово зачіпає мене...
НАТАЛЯ: Я часто кажу зайве, це правда, але погодься, моя мила, вона могла би мешкати в селі.
ОЛЬГА: Вона вже тридцять років у нас.
НАТАЛЯ: Але ж тепер вона не може працювати! Або я тебе не розумію, або ж ти не хочеш мене зрозуміти. Вона не здатна до праці, вона тільки спить або сидить.
ОЛЬГА: І нехай сидить.