ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Костя грає. Значить, тужить.
МАРІЙКА (робить безгучно два-три тури вальсу): Головне, мамо, перед очима не бачити. Тільки перевели б мого Семена, а там, повірте, за один місяць забуду. Дурниці все це.
Відчиняються двері ліворуч.
Дорн і Медведенко котять у кріслі Соріна.
МЕДВЕДЕНКО: У мене тепер у будинку шестеро. А борошно сім гривеників пуд.
ДОРН: Ото й крутися.
МЕДВЕДЕНКО: Вам добре сміятися. Грошей у вас кури не клюють.
ДОРН: Грошей? За тридцять років практики, мій друже, неспокійної практики, коли я не належав собі ні вдень, ані вночі, мені вдалося зібрати тільки дві тисячі, та й ті я прожив нещодавно за кордоном. У мене нічого немає.
МАРІЙКА (до чоловіка): Ти не поїхав?
МЕДВЕДЕНКО (винувато): Що ж? Коли не дають коні!
МАРІЙКА (згірчено, напівголосно): Очі мої тебе не бачили б!
Крісло зупиняють у лівій частині кімнати; Поліна Андріївна, Марійка і Дорн сідають поряд; Медведенко, засмучений, відходить убік.
ДОРН: У вас суцільні зміни, одначе! З вітальні зробили кабінет.
МАРІЙКА: Тут Костянтину Гавриловичу зручніше працювати. Він може коли завгодно виходити в сад і там думати.
Стукає сторож.
СОРІН: Де сестра?
ДОРН: Подалася на станцію зустрічати Тригоріна. Зараз повернеться.
СОРІН: Якщо ви вважаєте за доцільне виписати сюди сестру, значить, у мене небезпечна хвороба. (Помовчавши.) Ото історія, у мене небезпечна хвороба, а тим часом мені не дають ніяких ліків.
ДОРН: А чого ви хочете? Валеріанових крапель? Соди? Хіни?
СОРІН: Ну, починається філософія. О, що за покарання! (Кивнувши головою на диван.) Це для мене постіль?
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Для вас, Петре Миколайовичу.
СОРІН: Дякую вам.
ДОРН (наспівує): «Місяць пливе у нічних небесах...»
СОРІН: Ось хочу дати Кості сюжет для повісті. Вона матиме так назву: «Людина, яка прагнула». «L’homme qui a voulu». Замолоду якось бажав я стати літератором — і не стане ним; прагнув красиво говорити — і говорив огидно (дражнить себе): «і все, і все таке інше й подібне, теє, не теє...» — і, траплялося, резюме везеш, везеш, аж потом обдасть; прагнув одружитися — і не одружився; хотів завжди мешкати в місті — і ось завершую життя в селі, і край.
ДОРН: Жадав стати дійсним статським радником — і став.
СОРІН (сміється): Цього я не жадав. Це склалося само собою.
ДОРН: Висловлювати невдоволення життям у шістдесят два роки, зголосіться, — це не великодушно.
СОРІН: Який дурень. Зрозумійте, жити хочу!
ДОРН: Це легковажність. За законами природи всяке життя має кінець.
СОРІН: Ви міркуєте, як сита людина. Ви ситий і тому байдужий до життя, вам усе одно. Однак умирати і вам буде страшно.